Олена Андріївна зателефонувала до дверей Марини з новеньким смартфоном у руці. Двері відчинились:
— Ой, Олено Андріївно, проходьте, у мене якраз дівчата в гостях, чай п’ємо, та балакаємо. Завтра вихідний, от і сидимо, нікуди не поспішаємо.
— Мариночко, допоможи розібратися з телефоном, як тут і що, — заходячи на кухню, промовила сусідка.
— Добрий вечір, дівчата, гарно ж у вас, весело. Марина в мене головний консультант, — з вдячністю дивилася на неї сусідка.
– Що б я без тебе робила, Маринко? Не тямлю, куди тут натискати, вам-то що, молодим. Вам усе зрозуміло, як два плюс два, а мені пенсіонерці важко сучасна техніка, чи, як ви кажете, ґаджети, піддаються.
— Нічого й ви навчитеся, — сказала Віра, а друга подруга Світлана кивнула головою на знак згоди.
— Ну так, а куди ж діватися, Марина мене навчить. Шкода, мої діти й онуки далеко живуть. Ось і доводиться до моєї сусідки звертатися.
Олена Андріївна, сусідка Марини, знала її подруг — і Віру, яка заміжня, і Світлану, вільну та незалежну дівчину, вона з них найшвидша та найзапальніша.
Марина обожнює свою сусідку, у дівчини немає нікого, виховувала її бабуся, яка три роки тому пішла з життя, і Марина залишилася сама у квартирі.
Олена Андріївна в усьому її підтримує та допомагає, особливо, коли не стало бабусі.
Марині двадцять п’ять років, симпатична, скромна, та до того ж розумниця, закінчила педінститут, викладає англійську мову в школі.
— Дівчата, а що сидите самі, сумуєте та дивитеся одна на одну? — запитала сусідка.
— А що нам ще робити? П’ятниця, ура, завтра вихідний, — посміхалася Світлана.
— А замість того, щоб сидіти й на трьох чай уплітати з тортом, краще б женихів шукали. Ось у мене пропозиція навіть для вас є, — хитро посміхалася Олена Андріївна.
– Я тут нещодавно до подружки своєї в село Вишневе їздила в гості, звідси майже сорок кілометрів.
Так ось у неї сусід Андрійко, молодий, живе сам, дуже хороший хлопець. Пропоную вам прокотитися до Вишневого — подивіться, познайомтеся, а раптом сподобається?
— Та ти що, тітко Олено, з чого раптом ми поїдемо на нього дивитися? Це непристойно, ну як дівчатам на оглядини хлопця їхати, — з подивом сказала Марина.
— Ага, зараз усе кинули й поїхали, — сміялася Світлана, — раніше хлопці їздили на оглядини, а тепер навпаки?
— Так, тепер навпаки, дівкам треба напружитися, щоб заміж вийти, — переконано сказала Олена Андріївна.
— Зачекайте, тітко Олено, — втрутилася Віра, єдина заміжня серед подруг. — А жених хоч не дефективний? З чого б йому самому жити, раз такий хороший?
— Ну ні, нормальний хлопець, я бачила, хазяйновитий, скромний правда і симпатичний. Без дефектів, це точно.
— Ні, я маю на увазі не страшний або пияка якийсь сільський? — наполягала Віра.
— Ні-ні, та й моя подруга в селі нахвалювала Андрійка.
— А що, дівчата, ось завтра і змотаємося до Вишневого, я вас відвезу на машині, — сказала Віра.
— Ти що, Віро, при своєму розумі? — запитала серйозно Марина.
— Вона при своєму розумі, Марино! Ось це правильно, поїдьте, заодно й прокотіться. У нього в селі будинок другий скраю, як заїжджаєте в село, під коричневим дахом і паркан такого ж кольору.
Загалом, давайте, я в вас вірю, а я пішла. Дякую, Марино, за телефон, навчила, — сказала сусідка.
— Ні, ну це нормально хіба, їхати невідомо до кого, і що ми скажемо? — обурювалася Марина.
— А я б з’їздила, — посміхалася Віра.
— А тобі-то навіщо, ти ж заміжня.
— Та так, розвіятися й вас відвезти, може комусь із вас пощастить, хоч на весіллі погуляю. Тим паче, вільний чоловічок, а раптом, чим чорт не жартує…
— Ой, Віро, сумніваюся я в цьому заході, — говорила Марина.
— Все, завтра їдемо, відкинь свої сумніви, Маринко, ну якщо обламаємося, посміємося, та й повернемося назад, — підтримала Світлана.
Одразу при в’їзді до Вишневого побачили подруги будинок Андрійка, біля якого стояв кросовер сріблястого кольору.
— Дивись, Марино, у жениха-то будинок пристойний і машина. Шикарний варіант, а що? — захопилася Віра.
— Ну, будинок не новий, та й машина теж, усе така собі. Але загалом, загальне враження задовільне, — сказала Світлана, а Марина промовчала.
— Ой, дівчата, ми ще й знати нічого не знаємо, а ви вже прикидаєте, що й почому. Я боюся заходити, що ми скажемо? — обурювалася Марина.
— Ти що, Маринко, усю дорогу мовчала, бадьоро так їхала, а тепер здулася і в кущі? Приїхали вже і відступати нам нікуди, — наполягала Віра.
— А що скажемо? — не вгавала Марина.
— Та так і скажемо, — відповідала Світлана, — їхали повз, знайомі дали адресу, а що нам, молодим і незаміжнім?
Їхали повз…
Дівчата дружно вийшли з машини й попрямували у двір. Хвіртка відкрита, попереду йшла Віра, за нею Світлана, а Марина позаду.
Двері на веранду були відчинені, вони постукали, але відповіді не почули, увійшли.
З передпокою попрямували до кімнати, де побачили біля телевізора, відсунутого вбік, возився хлопець середнього зросту у світлій футболці та джинсах.
— Здрастуйте, господарі! — голосно сказала Віра.
Хлопець озирнувся і з подивом відповів:
— Здрастуйте, — розглядаючи непроханих гостей.
Подруги втупилися на господаря, з подивом відзначаючи, що він гарний на вигляд.
— А ви Андрій? — продовжувала Віра. — Якщо Андрій, то ми до вас.
— Ну проходьте, я тут телевізор налагоджую.
— Пробачте, ми тут повз… — пролепетала Марина.
— Та нічого, чаю чи кави?
— Можна кави, — раптом посміліла Світлана, кидаючи кокетливі погляди на Андрія. — Я Світлана, це Віра, а це Марина, — якось загадково дивлячись на Андрія, продовжувала вона.
– Я допоможу, де тут кава? А ось вона, — вийшовши на кухню, говорила Світлана і потягнулася за кавою та чашками.
— А ви звідки… — намагаючись збагнути, звідки з’явилися в будинку три симпатичні дівчини.
— А нам сказали, що є класний хлопець Андрій тут у Вишневому, — сміливо говорила Світлана, — неодружений, так чи ні? Я, до речі, теж не заміжня, і Марина вільна.
— Світлано, припини, ходімо звідси, — серйозно говорила Марина.
— Ну навіщо так одразу «ходімо», давайте поспілкуємося, і мені веселіше. Зрозуміло, значить, дві наречені.
Світлана розгорнула бурхливу діяльність, видно було, що хлопець їй сподобався. У дорозі їй здавалося це все розвагою, а тут раптом такий красунчик.
А Марина, навпаки, хотіла скоріше піти звідси, її природна скромність тиснула на неї, та ще дратувала безцеремонність Світлани, яка заявила, що вони незаміжні.
Та ще й кокетливі погляди кидає на Андрія.
Але за кілька хвилин вони вже всі сиділи за столом, весело балакали з Андрієм, наче знали його давно, збентеження минуло в усіх.
Раптом у проході кухні з’явився ще один молодик, не такий симпатичний, як Андрій, але теж нічого, трохи нижчого зросту, кремезний.
Він остовпів, коли побачив дружню компанію за столом. Подружки з подивом перезирнулися, не очікуючи більше нікого побачити.
— Привіт усім! А це… це до мене, чи що? — німе питання застигло на його обличчі.
— А ось Андрій, я тут твоїх гостей розважав, поки тебе не було, — сказав хлопець, якого тільки що вони називали Андрієм.
— Андрій?! — хором запитали подруги.
— Ну так, я Андрій, а це Василь. А ви до кого приїхали, це ж ваша машина за воротами?
Подруги дивилися на Василя, той трохи зніяковів, а потім з винуватою посмішкою сказав:
— Так, я Василь, знайомий Андрія, — промовив (розповідь спеціально для сайту – цей день) посміхаючись той, а потім звернувся до господаря будинку.
— Загалом, Андрійку, не виходить на місці відремонтувати телик, доведеться везти до міста в майстерню. Сподіваюся, потерпиш без нього?
Андрій, мабуть, від розгубленості був готовий прожити без телевізора якийсь час.
Світлана не приховувала розчарування, а Марина стояла бліда, збентежена, не знаючи, куди подіти очі.
— Ми це… ми хотіли картоплі відро у вас купити, — дивлячись на Андрія, пролепетала Марина, червоніючи й опускаючи очі.
Андрій ще більше здивувався:
— Ну не знаю, треба подивитися, у погріб треба спускатися, зараз подивлюся.
— Не треба, не треба, — голосно сказала Марина. — Ми вже їдемо.
Світлана докірливо дивилася на Василя: — Ех ти, пожартувати, значить, вирішив?
— Чесне слово, я не хотів, так вийшло, ви ж не питали мого імені, — виправдовувався з покаянним обличчям Василь, — сам не очікував.
— Ну гаразд, кавалери, не сумуйте, бувайте, — бадьоро сказала Віра і всі дружно вийшли на вулицю, посідали в машину, поїхали.
Довго всі троє мовчали, потім Світлана сказала:
— А шкода, цей Василь такий красунчик, мені він сподобався.
— Обманщик цей Василь, — сказала Марина.
— Та ніякий він не обманщик, ми йому не дали оговтатися, коли з’явилися перед ним, ось так і вийшло. А ти чого зі своєю картоплею полізла, хто тебе за язик тягнув? — запитала Світлана в подруги.
— А я, а мені… а що я мала сказати, що ми на нього подивитися приїхали? А я, а мені… дівчата, дуже сподобався Андрій! — раптом видала Марина.
— Хто? Андрій? Це який справжній? — здивувалася Віра.
— Так, справжній!
— Це коли він устиг тобі сподобатися, ми всього нічого його бачили, — здивувалася Світлана.
— Ось тоді й сподобався, — сказала розчервоніла Марина.
— А я тому й думала, що це ти бліднеш і червонієш, коли справжній Андрій увійшов, та ще ця картопля… А хочеш, повернемося? — запропонувала Віра.
— Ні, ні за що! Мені незручно.
Увечері зайшла до Марини сусідка Олена Андріївна:
— Маринко, як мені по відео дзвонити, навчи, будь ласка. Онучка в інституті вчиться, хочеться що-небудь їй написати.
Хай порадіє за бабусю, що я така просунута стала, вже майже справляюся з новим телефоном, звісно, з твоєю допомогою. Дякую тобі.
Марина пояснила сусідці й зітхнула спокійно, коли та (розповідь спеціально для сайту – цей день) пішла, не спитавши про Андрія.
Брязнув телефон, Марина прочитала повідомлення від Олени Андріївни.
Та, мабуть, відправила пробне повідомлення Марині, вона посміхнулася, порадівши успіхам сусідки. Потім через деякий час знову брязнув телефон.
— Мабуть, щось не виходить у неї, — подумала Марина, але відкривши повідомлення, прочитала:
«Є відро картоплі, коли привезти? Андрій».
Нерішуча Марина в цей момент зовсім не стала роздумувати й відповіла:
«У суботу». Потім трохи подумавши – перед нею чітко склалися пазли.
— Це Олена Андріївна дзвонила своїй подрузі в село… або відправила повідомлення.
У суботу в двері подзвонили, і Марина, відчинивши їх, побачила Андрія з букетом квітів і великим пакетом картоплі. Так у гості до неї ще ніхто не приходив, з картоплею.
— Можна? — запитав Андрій.
— Можна, можна, проходьте, ми ж минулого разу не питали, утрьох заявилися до вас. А звідки мою адресу знаєте, я забула написати… Ой, зрозуміла, це моя сусідка повідомила, а їй ваша сусідка.
— Так, чесно кажучи, я очманів, коли побачив вас. Зате тепер з Василем щодня перезваніємося, згадуємо, як ви в гості приїжджали, шкода, що я тоді розгубився.
У Марини з Андрієм усе склалося.
Він сподобався їй з першої хвилини, і вона йому теж. Зустрічалися близько пів року, а потім одружилися. На весілля прийшли подруги й весело сміялися, згадуючи ту поїздку до Вишневого.
— Нічого, Світлано, ми й тобі жениха знайдемо, — говорила радісно Віра, дивлячись на подругу. — Ось Маринине весілля відгуляємо і ще кудись з’їздимо, цього разу твоя черга заміж виходити.
Подруги підозріло дивилися на Віру, як та уплітає солоні огірочки:
— Ну, судячи з того, як ти захоплюєшся солоненьким, наступна поїздка в нас не скоро буде, — говорила Світлана.
— Так, дівчата, так, це те, про що ви подумали, у нас з чоловіком скоро буде маля. Світлано, чесне слово, все у тебе буде добре, — пообіцяла Віра.
— А я й не сумніваюся, дівчата, — обійнявши подруг, розсміялася Світлана.
Ну що, мої любі читачки, як вам така історія?
Чи не здається, що доля іноді так хитросплетено веде нас до щастя, що самі й не очікуєш?
Чи траплялися у вашому житті такі кумедні “сватання”? Дуже цікаво почути!
