— Два роки тому я, що називається, насилу відмовилася від цієї почесної місії, а тепер питання знову виникає. І головне – знову я крайня, не син, не онука, саме я, – злиться Ліза.
— Нормально так, – усміхається подруга. – Йому вона – мати, їй вона – бабуся, а ти чужа людина, але будь добра?
— Ось саме так. Головне, чоловік тепер дорікає мене тим, що я єдина можу безболісно сісти вдома: піти на пільгову пенсію і доглядати за його матір’ю.
Мовляв, доньці ж потрібна квартира, навіщо їй псувати зараз життя. А моє життя можна псквати? Знаєш, нічого дивного: два роки тому наше спільне рішення мені подали під соусом: «Так, так тобі справді буде легше». Мені, ти зрозуміла?
— І що робитимеш тепер?
— Якщо чоловік зважиться на те, щоб забрати свекруху, то на розлучення подам і квартиру нашу з ним поділю. Нічого, піду на свою пільгову пенсію, поїду туди, де зможу житло купити, знайду роботу і буду жити, – в серцях каже Єлизавета. – І гори воно все вогнем.
Подивлюся я тоді, як він і за мамою доглядатиме, і доньку житлом забезпечить. Так, родинні стосунки втрачу. Але що це за стосунки такі, де всі так і хочуть вирішити свої проблеми за мій рахунок?
Подруга заспокоює Єлизавету як може, але чим заспокоїти? Ситуація справді така, як каже жінка, і мотиви вчинків її чоловіка та доньки – на долоні.
Єлизаветі трохи за 50 років, у молодості вона мала роботу на виробництві зі шкідливими умовами. Поки що, слава Богу, на здоров’ї це не позначилося, але пільговий, раніше звичайного терміну вихід на пенсію, жінка заробила.
А ще у Єлизавети сім’я: чоловік і доросла донька, якій зараз 25 років. У чоловіка, щоправда, є мати, свекруха Єлизавети. Але зі свекрухою вони не ладнали ніколи, а кілька років тому стало зрозуміло, що поведінка мами чоловіка не тільки наслідок поганого характеру, а й наслідок серйозного захворювання, від якого немає ліків.
— Деменція, – сердито каже Єлизавета. – Вона в неї вроджена. Жартую, звісно, але та ще в мене свекруха була ненависниця. Кілька разів так мене з чоловіком зіштовхувала лобами в молодості, що мало не розлучилися. Я ж дівчина з села, яка охмурила пристойного столичного хлопчика.
Свого часу Ліза з чоловіком, щоб сім’я не розпалася, домовилися, що дружина до свекрухи в гості ходити не буде, а чоловік не стане розповідати мамі про їхні стосунки. Онуку бачити? Будь ласка, чоловіче, бери й вези бабусі онуку. Якось налагодили життя, житло купили спільне, трикімнатну квартиру.
Є квартира і у свекрухи, точніше, двокімнатна матері чоловіка кілька років тому була за дарчою оформлена на чоловіка Єлизавети. Так сама свекруха вважала за потрібне, вона завжди говорила, що хоче онучці єдиній житло залишити.
— Років 8 тому почалися перші дзвіночки, – згадує Єлизавета. – Потихеньку все розганялося. Чоловік розповідав, я ж із його матір’ю взагалі не контактувала.
То вона забуде щось купити і шукає потім по квартирі, впевнена, що купила. То забувала, як називається якийсь предмет чи дія. Я одразу сказала – до лікаря. Але відразу мене й не послухали.
Фахівцям усе довелося показатися. І їх попередили одразу: можна спробувати сповільнити процеси, але зовсім зупинити не вийде. І вже закликали подумати, як бути, коли свекруха не зможе вже жити сама.
Якийсь час справді мати чоловіка могла з періодичним контролем існувати автономно. Син приїжджав, відвідував, робив покупки, вирішував інші питання, наймав для дому помічницю.
А потім став помічати, що мама забуває приймати ліки, забуває зачинити двері, конфліктує із сусідами з надуманих приводів, нібито за нею стежать, щось у неї вкрали тощо.
— Не може вона більше жити одна, на жаль, треба щось вирішувати, – зітхав чоловік. – Може, до нас? Так, ви не ладнали, але стільки років минуло, та й не згадає мати за деякий час, що ви не ладнали і взагалі, хто ти така. У нас же все ж таки частіше вдома хтось буває, то ти, то я, то донька. І кімната є…
Єлизавета, прекрасно розуміючи, що чоловік і донька зіллються й увесь догляд за дементною свекрухою ляже на неї, від почесної місії доходжувати чужу неприємну стареньку відмовилася. Через скандал.
Запропонувала приватну спеціалізовану установу: вони працюють, плюс, здавати квартиру свекрухи можна, ось і гроші.
— Дорого, хочеш дешевше? Сиди з нею сам, – заявила вона чоловікові й той погодився, так, там і старенькій спокійніше, і вдома буде тихо, і дружина на інший розклад не згодна.
Два роки подружжя платить чималі гроші за приватний будинок престарілих зі специфічним ухилом. Фактично осередок суспільства Єлизавети та її чоловіка існує зараз на заробітки дружини, левова частка зарплати чоловіка й оренди квартири свекрухи йде на оплату її проживання та догляд.
— Фізично вона – кінь, – похмуро жартує Єлизавета. – Немає в неї ні тиску підвищеного, нічого іншого. З головою біда, з рештою – ні. Тож ідеться не про догляд у період року чи менше. Але навіть місяць із нею – це пекло. Чоловік напирає, що в нього вища зарплата і віку пенсійного він не досяг, а я вважаю, що просто наша дочка обійдеться.
«Обійтися» дочка повинна, на думку Єлизавети, без двокімнатної квартири для життя з чоловіком. Донька зібралася заміж, весілля на початку літа. І дуже хочуть чоловік (розповідь спеціально для сайту Цей День) та його спадкоємиця, щоб молодій родині не довелося винаймати квартиру.
Мовляв, бабуся ж завжди хотіла своє житло внучці передати, орендувати – чужій тітці гроші віддавати.
Питання проживання молодої сім’ї з батьками в трикімнатній квартирі теж не розглядають, не хочуть цього ні майбутній зять, ні дочка, ні сама Єлизавета.
Але якщо віддати квартиру доньці, то чим платити за перебування свекрухи в пансіонаті? Жити ж теж треба на щось. Це питання чоловік запропонував вирішити за рахунок Лізи: “Ти ж можеш просто сісти вдома вже. І грошей менше не стане”.
Єлизавета надій родичів підставити шию для їхнього проїзду не виправдала. Дочці запропонувала: можете забирати бабусю у свою молоду сім’ю, не зволікати з дитинкою і сидіти вдома три роки. З немовлям і бабусею.
— Ти, мамо, взагалі чи що? – образилася донька. – Немовля і дементна бабця, яка лайно по стінах розмазуватиме?
— Своя, між іншим, бабця, – заперечила Єлизавета. – Яка двокімнатну квартиру тобі мріяла залишити. Так, зі своїм лайном, але як інакше? А мені вона взагалі хто? Отож бо, ніхто. Або на оренді живіть, багато хто живе і нічого. Спробуєте поставити мене перед фактом – я вивернуся. Крапка.
Навіть якщо ти мене потім знати не захочеш, я не ображуся, вибач, але не хочу я вирішувати чужі проблеми власним коштом, навіть якщо це проблеми чоловіка і дочки. Моє психологічне, а згодом і фізичне здоровʼя мені набагато важливіші.
А як би вчинили ви?
