— Юль, ти що? — Сергій відповів відразу.  Його голос звучав м’яко, але в ньому виразно проглядала тривога, ніби він відчув її сум’яття за тисячі кілометрів дротів. — Припини накручувати себе! Ти у мене найкраща, найрозумніша, найкрасивіша! І взагалі, ти майбутній геніальний програміст! — А це до чого?

— Сергій… — Юля стискала в руці телефонну трубку так, ніби це був останній якір, що зв’язував її з реальністю. — А якщо… а якщо я їм зовсім не сподобаюся?

Її голос затремтів, зрадницьки затремтів, як полум’я свічки на вітрі, видаючи ту глибоку тривогу, що вже кілька днів мучила душу.

Вона стояла на безлюдній зупинці, де навіть саме повітря здавалося наповненим тривожним очікуванням.

Навколо — ні душі. Тільки вологий осінній вітер грався уривками газет і кидав їх під ноги.

Автобус мав приїхати ось-ось, щоб відвезти її у світ, сповнений блиску, строгості і страху — до шикарного ресторану, до тієї самої зустрічі, від якої залежало все.

— Ну, ти ж знаєш… я з дитбудинку, у мене нічого немає…

Слова вирвалися майже пошепки, немов вона вимовляла їх вперше вголос, немов тільки зараз усвідомила всю глибину своєї вразливості.

І хоча вона давно змирилася з цим фактом, зараз він став каменем, який тиснув їй на серце.

— Юль, ти що? — Сергій відповів відразу.

Його голос звучав м’яко, але в ньому виразно проглядала тривога, ніби він відчув її сум’яття за тисячі кілометрів дротів.

— Припини накручувати себе! Ти у мене найкраща, найрозумніша, найкрасивіша! І взагалі, ти майбутній геніальний програміст!

— А це до чого? — Юля мимоволі шмигнула носом, намагаючись приховати сльози, які раптово підступили до очей.

— А до того, що вони обов’язково побачать, яка ти класна людина! — впевнено продовжив Сергій. — Тато у мене взагалі добряк, любить пожартувати, відразу тебе прийме.

Він просто обожнює нових людей, особливо тих, хто мені дорогий. А мама… — він трохи помовчав, і в цій тиші промайнуло щось обережне, майже застережливе. — Мама у нас, звичайно, «з характером».

Такк вона сама про себе каже. Трохи сувора, так. Але ти їй точно сподобаєшся, ось побачиш! Головне — будь собою. Я вже майже на місці, чекатиму на тебе всередині. Цілую!

— І я тебе, — прошепотіла Юля, закінчуючи розмову, і в цю секунду телефон став для неї не просто пристроєм, а останнім джерелом тепла, що утримувало її над безоднею.

«Будь собою», — луною пронеслося в голові. Але хто вона така, ця «сама»?

Дівчинка, яка виросла в стінах установи, де кожен день починався із запаху дезінфекції, де батьків замінювали вихователі, а рідня — іншими сиротами.

Вона була дитиною, загубленою для світу, але знайшла себе в чомусь іншому — в силі, в наполегливості, в умінні постояти за себе та інших.

А він — Сергій — був як світло з вікна в далекому будинку: теплий, затишний, впевнений.

Його життя текло по широкій річці можливостей, без зайвих перешкод, з підтримкою рідних, з упевненістю в завтрашньому дні.

Вони разом закінчили інститут, обидва майбутні програмісти, і хоча зовні були як день і ніч, в їх дружбі, а потім і в стосунках було щось спільне — ніби доля звела їх не випадково.

І єдиним місцем, де Юля відчувала себе справжньою королевою, була зала тайського боксу.

Там, серед ударів, поту і болю, вона знаходила сили бути собою. Там вона забувала про всі свої страхи, про минуле, про турботи.

Кожен удар по груші був як крок до свободи, до внутрішньої впевненості, до залізної волі, яку їй доводилося виховувати роками.

— Ех, зараз би ту мою рішучість… — пробурмотіла вона собі під ніс, дивлячись на нескінченну стрічку дороги перед собою.

Вона згадала слова Сергія: «Мама у мене „з характером“». Що саме він мав на увазі?

Чому це звучало як попередження? Ніби в цих словах крилося щось більше — не просто опис, а передвісник бурі.

Юля боялася цієї зустрічі до глибини душі. Останні ночі вона провела без сну, прокручуючи в голові десятки сценаріїв, кожен гірший за попередній.

Що вона може запропонувати цій родині? Ні імені, ні багатства, ні впливових знайомих.

Тільки любов. Безмежну, щиру, готову на все заради того, щоб захистити людину, яку вона обрала.

Автобус зупинився з характерним зітханням гальм. Юля вийшла на вулицю, де повітря було просочене запахом осіннього листя і дощу.

До ресторану залишалося зовсім небагато. Щоб трохи зібратися з думками і вгамувати тремтіння в колінах, вона вирішила зрізати шлях через алею.

Можливо, дерева і тінь допоможуть їй знайти в собі ту саму стійкість.

Але ледь вона увійшла під крони каштанів, як почула різкі чоловічі голоси. Голоси, сповнені погроз і нахабства.

Під кроною дерева розгорталася моторошна картина.

Троє чоловіків, на вигляд відверті хулігани, оточили маленького дідуся в охайному пальто.

Один з них уже тягнув з рук дідуся шкіряну барсетку, а його дружки знущально сміялися.

— Слухай, діду, давай по-хорошому, а то буде гірше! — прошипів один, і сміх його товаришів луною відбивався в тиші алеї.

Серце Юлі обірвалося. Всі думки про ресторан, про Сергія, про його матір — все зникло.

Залишилося тільки почуття справедливості, вбите в неї роками тренувань, і той самий інстинкт, який не дозволяв їй пройти повз.

— А ну, відпустіть його! — крик вирвався з її горла, твердий і дзвінкий, як удар дзвону.

Хулігани обернулися, здивовано і з подивом розглядаючи тендітну дівчину, яка наважилася втрутитися.

— А тобі що, дюймовочка? — пирхнув один з них. — Ти куди йшла, туди й топай… Зрозуміло?

Але Юля вже не слухала. Вона бачила перелякані очі старого, помітила рух одного з покидьків, і в цей момент її тіло діяло самостійно.

Спритним ривком вона опинилася поруч і вивернула руку хлопця в больовому захваті. Той завив від болю і випустив барсетку.

— Ах ти, стерво! — заричали двоє інших, накидаючись на неї.

Один отримав точний удар в сонячне сплетіння і зігнувся навпіл, другий спробував схопити її за волосся, але промахнувся.

Блок, поворот — і ліктем в щелепу. Удар вийшов чітким, із силою.

Незабаром хулігани, хитаючись, повзли геть, озираючись з недобрим примруженням.

Юля перевела подих, зібрала сумочку і підійшла до старого, який спирався на дерево, важко дихаючи.

— З вами все гаразд? Вони вас не вдарили? — запитала вона, бачачи, як тремтять його руки.

— Д-дитинко… дякую тобі, — тремтячим голосом промовив старий. — Якби не ти… Ледь не пропав від страху… Мені б до лавочки доковтляти… Допоможи, донечко, будь ласка…

Юля допомогла йому сісти на лавку, збігала до кіоску, купила води.

— Ось, випийте. Може, викликати швидку або поліцію?

— Ні-ні, не треба, — він зробив кілька ковтків. — Зараз відсиджуся трохи, і все пройде. Ти де так навчилася? Так сміливо… Як ангел-охоронець.

Юля подивилася на годинник — вона сильно запізнювалася. Серце знову занило.

— Мені дуже шкода, але мені потрібно бігти, у мене важлива зустріч… Залишитися з вами ще?

— Іди, люба, іди, — старий посміхнувся. — Ти і так для мене занадто багато зробила. Дякую тобі. Бог тебе винагородить.

Юля побігла. Бігла, як ніколи раніше, ніби від цього залежало все її життя.

Коли вона вбігла в зал ресторану, погляд відразу знайшов столик.

Сергій сидів напружений, його батько, добродушний чоловік років п’ятдесяти, щось говорив, але мати…

Мати дивилася на вхід так, ніби чекала катастрофи.

Дорогий одяг, ідеальний макіяж, великі діаманти у вухах — все в ній втілювало розкіш і холодну дистанцію.

Юля зрозуміла: це жінка, яка звикла все контролювати, і сьогоднішня зустріч — не виняток.

— Вибачте, будь ласка, за запізнення! — Юля спробувала посміхнутися, але голос затремтів. — Невелика пригода на вулиці…

— Пригода?

Ірина Аркадіївна вимовила це слово з такою інтонацією, ніби Юля принесла із собою бруд на білосніжний килим.

— Молода леді, спізнюватися на знайомство з батьками майбутнього чоловіка — це вже саме по собі «подія». Сідайте.

Юля сіла, відчуваючи, як щоки заливає рум’янець. Віктор Степанович спробував пом’якшити обстановку:

— Ну що ти, Ірина, всяке буває. Здрастуйте, Юлія. Сергій нам про вас багато розповідав.

Але Ірина Аркадіївна не збиралася здавати позицій. Її погляд був гострим, як скальпель, і кожна секунда, поки вона розглядала Юлю, здавалася вічністю.

— Отже, Юлія, — почала вона, щойно офіціант пішов після замовлення. — Розкажіть про себе.

Звідки ви родом? Хто ваші батьки? Чим займаються?

Ці слова пролунали як постріл. Серце Юлі впало в п’яти.

— Я… я з нашого міста… — почала вона, намагаючись стримати голос. — А батьки… Моїх батьків не стало, коли я була маленькою. Я виросла в дитячому будинку.

Тиша, що зависла в залі, була насиченою. Здавалося, навіть музика перестала грати.

— Що?! — скрикнула Ірина Аркадіївна, і її обличчя перекосилося від огиди. — З дитячого будинку?! Сергію, ти що, з глузду з’їхав?!

Ти притягнув до нашої родини… — вона зробила паузу, сповнену презирства, — …цю… жебрачку-підібранку?!

Юля відчула, як земля вислизає з-під ніг. Слова жінки, особливо це останнє, отруйне — «жебрачка-підібранка», врізалися в Юлину свідомість, як осколки розірваної гранати.

Біль, сором, пекуча образа і безсила лють вибухнули всередині неї справжньою бурею!

Кожне слово ніби розпечений цвях впивалося в саме серце, в ту незахищену, болючу точку, де жила пам’ять про її минуле.

Про дитинство без батьків, про роки в казенних стінах, про вічне питання: «Чому саме я?»

Світ на мить закачався, ніби земля під ногами перетворилася на трясовину. Всередині все руйнувалося.

Сльози, гарячі і важкі, покотилися по щоках. Вона підхопилася, готова втекти від усього цього кошмару, забути його, як страшний сон.

Але роки тренувань, вистражданий досвід бути сильною, навіть коли душа просить зламатися — все це утримало її на місці.

— Ірина, навіщо ж так?! — не витримав Віктор Степанович, батько Сергія, який явно був вражений жорстокістю власної дружини.

— Мамо, перестань! — крикнув Сергій, теж підхоплюючись зі свого місця. Його голос тремтів від болю і гніву. Він бачив, як страждає Юля, і не міг більше мовчати.

— Не смій мені вказувати! — гримнула Ірина Аркадіївна, її очі метали блискавки, а обличчя спотворилося від люті. — Я відразу зрозуміла, що тут щось нечисто! Це просто мисливиця за грошима!

Вирішила влізти в нашу сім’ю, так?! Присмоктатися до нашого благополуччя, до всього готового?! — її голос зривався на вереск. — Та я цього ніколи не допущу, чуєш?!

Щоб якась там безпридатна, ця сирота безрідна, стала моєю невісткою?! У моєму домі господарювала?! Ніколи!

Юля стояла, немов оглушена ударом. Кожне слово било нещадно, боляче, точно в ціль. Вона вже не чула, що ще кричала ця розлючена жінка.

Хотілося тільки одного — зникнути. Зникнути з ресторану, з міста, з цього життя, де тебе судять не за справами, не за серцем, а за походженням.

Коли Ірина Аркадіївна перевела дух, щоб випустити нову порцію отрути, поруч з їхнім столиком пролунав спокійний, але твердий чоловічий голос:

— А ти звідки будеш, Ірочка? Чи не з графів, бува?

Всі обернулися. Біля їхнього столу, трохи згорблений, але з гідністю, стояв той самий дідусь, якого Юля врятувала від хуліганів!

Його очі блищали, погляд був сповнений сили і впевненості. Він дивився прямо на жінку, яка хвилину тому принижувала її.

— Тато?! — Віктор Степанович підхопився, не вірячи своїм очам. — Ти… ти що тут робиш?

— Це я запросив дідуся, — тихо відповів Сергій, і в його голосі проглядала урочистість моменту.

Ірина Аркадіївна застигла з відкритим ротом. Її обличчя миттєво зблідло, ніби вся кров відлинула від нього. Губи тремтіли, але жодного слова не злетіло з них.

— Анатолій Петрович… — прошепотіла вона, майже пошепки, як ніби перед нею стояв привид минулого.

Дідусь поклав свою теплу долоню на плече Юлії, яка все ще стояла, не в силах усвідомити, що відбувається.

— А твоя дружина, синку, виявляється, забула, як сама колись з однією валізою в нашу сім’ю прийшла, — голос діда звучав суворо, але справедливо. — Ми тебе, Ірино, прийняли як рідну. Обули, одягли, забезпечили.

А ти тепер, значить, королевою себе уявила? Смієш принижувати цю дівчинку, яка, між іншим, щойно мені життя врятувала?

Він сів на вільний стілець, не зводячи очей з блідої невістки.

— Так, так, не дивуйтеся. На мене щойно на вулиці напали троє відморозків.

Хотіли пограбувати, а може, і покалічити. І якби не ця «жебрачка», як ти її назвала, Ірочка, невідомо, чи сидів би я зараз тут з вами.

Вона одна їх розкидала! Не побоялася! А потім ще й водою мене відпаювала, заспокоювала. У неї серце золоте, а ти… Ех! — він важко зітхнув, хитаючи головою.

У залі зависла важка, майже фізично відчутна тиша. Здавалося, час завмер.

Сергій дивився на Юлю з таким захопленням і любов’ю, що у неї знову навернулися сльози.

Та тепер вони були зовсім іншими — від полегшення, від вдячності, від усвідомлення, що вона не одна.

Віктор Степанович вийшов з-за столу, підійшов до Юлі і дбайливо взяв її за руки.

— Юлечко, вибачте нас, заради Бога! Особливо ось цю… — він кивнув на дружину, яка сиділа, втиснувши голову в плечі.

Він кинув на неї такий погляд, що вона ще сильніше стиснулася.

— Я… я не знаю, що на неї найшло. Батько, дякую, що все пояснив. Юля, ви справжній герой!

Ірина Аркадіївна щось невиразно пробурмотіла, схоже на вибачення. Схоже, до неї нарешті дійшло, яку жахливу помилку вона зробила.

Гіркота усвідомлення того, що вона повторює долю, яку колись сама подолала, почала проникати в її душу.

— Та годі вже, — дід махнув рукою. — Головне — щоб висновки правильні зробила.

А ти, онуку, — він повернувся до Сергія, — дівчину свою бережи. Вона у тебе — скарб. І смілива, і добра, і красуня.

Що ще для щастя треба? Тож давайте, готуйтеся до весілля! А я буду найпочеснішим гостем!

Вечір, що почався так жахливо, несподівано забарвився в теплі, живі тони. Ірина Аркадіївна, хоч і не відразу, але почала відтавати.

Особливо коли Юля, просто і без злості, розповіла їй про своє життя. Про те, як важливо для неї було б знайти справжню сім’ю — ту, де її приймуть, зрозуміють, захистять.

Ця проста і щира розповідь, здається, пробила пролом у крижаній броні матері Сергія.

Вона раптом подивилася на Юлю зовсім іншими очима — очима людини, яка згадала самого себе багато років тому.

Змахнувши непрохані сльози тильною стороною долоні, Ірина Аркадіївна тихо промовила, і в її голосі звучало справжнє каяття:

— Ти пробач мене, дурепу стару… Я ж не зі зла, правда. Просто за сина боюся — раптом трапиться йому якась… змія під колоду, і буде потім все життя кров пити.

Серце материнське, воно таке… дурне буває. Пробач, донько, якщо зможеш.

Дідусь став душею компанії, розповідаючи історії з молодості, добродушно підколюючи всіх, включаючи свою невістку.

Його присутність стала тим променем світла, який розсіяв тінь недовіри і забобонів.

Коли вони вийшли з ресторану, Юля відчувала себе зовсім інакше. Так, вона все ще була дівчинкою з дитячого будинку.

Але тепер вона знала: її люблять, цінують, і у неї є захист — не тільки її кулаки, але і любляче серце її коханого, і мудрість його чудового діда.

Юля довела, що важливі не гроші, не ім’я, не походження — важлива людина всередині. Її доброта, сміливість, чесність і здатність прощати.

You cannot copy content of this page