— Юля, ти тільки уяви: у нас тепер є власна дача!
Єгор залетів до кімнати сяючий, наче щойно виграв мільйон у лотерею.
— Ми ж стільки років про це мріяли, пам’ятаєш? Дівчата на свіжому повітрі бігатимуть, а ми — шашлики, лазня, тиша… Казка!
Юля повільно відклала книжку й спантеличено глянула на чоловіка:
— Ти що, купив дачу? — у її голові миттєво промайнув сімейний бюджет. — І навіть не обговорив це зі мною?
А раптом там ділянка в низині? Або будинок — напіврозвалена халупа? Такі речі спочатку дивитися треба, Єгоре, а не купувати наосліп!
— Та заспокойся, нічого я не купував, — посміхнувся Єгор і вальяжно сів на диван. — Наші гроші на місці, заначка ціла. Просто… дарованому коню в зуби не дивляться, розумієш?
Тітка Таня, мамина сестра, залишила дачу у спадок. Мамі! Там величезний будинок, ділянка величезна, місця вистачить усім.
— А-а, зрозуміло… — промовила Юля, і її ентузіазм остаточно згас. — Значить, це мамина дача, а не наша.
— Та яка різниця, чия вона за документами? — сплеснув руками Єгор. — Вона ж спільна, для всієї родини! Мама цим господарством ніколи особливо не переймалася, вона туди так, відпочити на день-два приїжджатиме.
А от ми там розвернемося! Помідорчики власні, огірочки, свіжа зелень під гарячий шашлик… Уявляєш? Поставимо великий каркасний басейн для дівчат! Ми ж так довго про це мріяли.
— Мріяли… — тихо повторила Юля, дивлячись у вікно.
Єгор радів, як дитина, а Юля вже подумки малювала зовсім іншу картину.
«Спільна дача» в їхній родині означала одне: свекруха, брат Єгора Артем із дружиною та дітьми, сестра Ольга зі своєю сім’єю, та ще й купа далеких родичів. І ціла орава галасливої малечі.
Як це взагалі виглядатиме? По черзі їздити? Ділити вихідні за графіком чи битися за спальні місця?
Юля виросла в селі й уявляла затишну дачу зовсім інакше: пахучі клумби з чорнобривцями й гортензіями, охайні доглянуті грядки, чистенька теплиця, соковита полуниця…
Басейн — так, чудова ідея, дівчатам десять і тринадцять, вони будуть у захваті. Сама ідея мати свій куточок на природі гріла душу, але перспектива вічного «циганочка з виходом» у колі всієї родини відверто напружувала.
Свекруха — гаразд, вона законна господиня. А от решта…
— Ну що думаєш, Юлю? — перебив її роздуми Єгор. — Мабуть, уже час розсаду на підвіконнях мостити? Тітка Таня завжди так робила. У травні на свята поїдемо дивитися володіння, а поки що готуйся!
Юля лише зітхнула. Вона чудово знала, як поводитися з землею — дитинство в селі не минуло даремно, та й з власною мамою завжди можна порадитися.
Питання було лише в кількості. Подумавши, вирішила: розганятися не варто, почне з малого.
Настав травень — довгоочікуваний, теплий, після затяжної та вогкої весни. Травневі свята випали так вдало, що виходила майже повноцінна відпустка.
На дачу висунулися всією десантною бригадою, включно з самою господинею.
Проте генеральне прибирання після тривалої зими йшло зовсім не так жваво, як планувалося.
Чоловіки, ледь скинувши сумки, відразу взялися за «пінне» — свята ж, треба розслабитися!
Діти з вереском бігали по ділянці, адже тут не тягнув інтернет і геть не було зв’язку.
Свекруха повільно ходила по будинку, перебирала старі шалі та серветки, згадувала покійну сестру й час від часу витирала сльози.
А от сестра Єгора та дружина його брата діловито оглядали кімнати, ділячи квадратні метри.
— Так, ця кімната мамі, ця — нам із чоловіком, ця — Артемові, а ота невелика, Юля, вашій родині, — заявила Ольга. — Тільки от як спати? Тут навіть ліжок на всіх не вистачає.
— Раніше всі діти спокійно на підлозі на ковдрах спали, і нічого, виросли, — знизали плечима Юля.
— Але тут навіть чистої постільної білизни немає, все мокре й запране, — зауважила зовиця.
— Ну, ми привезли комплект для себе, — спокійно відповіла Юля. — Треба було подумати про це заздалегідь. У нас є великий надувний матрац для дівчат. Ви ж знали, що їдемо великою компанією.
— Матрац — це ж чудово! — пожвавішали родички. — Наші діти зовсім маленькі, їм вистачить, а ваші дівчатка вже дорослі, нехай на диванчику чи на підлозі переночують.
— Ні, — твердо сказала Юля, перебиваючи їхній запал. — Наші діти спатимуть на нашому матраці.
Якщо вам бракує місця — можете з’їздити в місто по білизну та матраци, тут їзди година туди й назад. Або можна поїхати ночувати додому.
— Ми вже нікуди не поїдемо, чоловіки випили! — обурилася невістка.
— Тоді давайте візьмемося за справу, — запропонувала Юля, не вступаючи в суперечку. — Кожен прибирає свою кімнату, а потім разом вимиємо кухню та перший поверх.
Юля впоралася першою. Більше того — з жалю підготувала й кімнату для свекрухи, щоб стара жінка мала де прилягти. А потім взялася за зарослу павутинням кухню.
— Я тут усе вимила, — сказала вона, виходячи до родичок. — Тепер ваша черга — готуйте обід на всіх.
— А продукти є? Ми взяли тільки трохи м’яса на шашлик, але чоловіки його, здається, вже під пінне розігріли.
— Продукти є в машині, — відповіла Юля. — Але ми купували тільки розрахунково на свою сім’ю.
— А що це ти вигадала? — щиро обурилася зовиця. — Мало їжі взяла, білизна тільки для своїх… Ми вперше на цій дачі, треба було нас попередити, що тут порожньо!
— Ми теж тут уперше! — не втрималася Юля. — Головою треба думати самостійно. У вас малі діти — як можна їхати за місто взагалі без харчів?
— Яка ж ти розумна та правильна! — пирхнула Ольга. — Твої продукти — ти й готуй на всіх!
— Гаразд, — зітхнула Юля. — Але тоді посуд і кухню після обіду миєте ви.
На щастя, Юля була передбачливою й взяла з собою кілька банок якісної тушонки та гречку. Вона зварила великий казан ситного супу.
Сосиски й овочі приховала на вечір — дівчатка просили посмажити на вогнищі. Якщо віддати все одразу, ввечері діти ходитимуть голодними.
Гарячий суп зуміли з’їсти за лічені хвилини. Діти підхопилися й знову побігли на вулицю. А гіра брудного посуду так і залишилася стояти на столі — мити її ніхто з молодиць не збирався.
Юля принципово не стала прибирати за всіма, узяла сапу й пішла оглядати ділянку.
Теплиця виявилася старою, з кількома вибитими шибками, але на перший рік цілком придатною.
І саме в цей момент Юля остаточно зрозуміла: оця «спільна дача» — це зовсім не той затишний куточок, про який вона мріяла. Шкода було тільки власноруч виплеканої розсади.
«Ну що ж, одне літо якось переживу, — вирішила вона. — Посаджу тільки огірки та помідори. Без квітів, без краси. Приїхала, полила, зробила справу — і додому».
Замість запланованого тижня відпочинок тривав лише два з половиною дні. У чоловіків швидко закінчилися напої, копати землю під городинну ніхто не горів бажанням, Єгор усе відкладав «на завтра».
У підсумку всі пересварилися через побутові дрібниці й роз’їхалися по домівках.
Наступних вихідних Юля та Єгор приїхали удвох із розсадою. Спокійно висадили рослини, посмажили м’ясо, заварили чай із м’ятою й тільки-но зібралися відпочити… як увечері на подвір’я заїхала машина сестри.
З родиною, кумами та колонкою гучної музики.
Було вже пізно, але веселощі тільки починалися. Єгор ненадовго приєднався до компанії, а Юля, зціпивши зуби, пішла з дівчатами спати.
Вранці вони підхопилися рано-вранці. У дворі — гора сміття та пляшок, на кухні — липкі столи й брудний посуд.
Юля мовчки подивилася на це безладно-гопничне царство й остаточно переконалася: така «дача» їй і задарма не потрібна…
Літо минуло в нескінченних перегонах. На дачі постійно хтось товкся. Обличчя відпочивальників змінювалися, а от безлад залишався незмінним.
Юля та Єгор тепер приїжджали лише вечорами у будні: вирвати бур’ян, полити, зняти стиглий врожай — і негайно назад у місто.
Але згодом почалися дива: помідори червоніли, огірки висіли гронами… і раптово зникали до їхнього приїзду.
— Все, Єгоре. Для мене дачний сезон закрито, — твердо сказала Юля після чергової поїздки, коли виявила абсолютно обібрані кущі кучерявих томатів.
— Та ти що, Юлю? Надворі ж тільки липень! Спека така, поливати треба! — обурився чоловік.
— Хто врожай збирає — той нехай і поливає, — спокійно відповіла вона. — Ти взагалі помітив, що твоя мама сюди майже не їздить?
Їй у цьому гармидері важко. Єгоре, у нас є власні заощадження. Давай купимо свою дачу. Тільки нашу. Де будемо господарювати тільки ми своєю родиною.
Чоловік поміркував, згадав постійні сварки родичів і мовчки кивнув.
Через два тижні Єгору зателефонувала розлючена сестра:
— Єгоре, ви що там із помідорами зробили?! Усе засохло нанівець! А огірки чому пожовкли? І чому Юля нову зелень не засіяла?!
— А ви що, тільки їсти майстри? — уперше спокійно відрізав Єгор і поклав слухавку…
…На наступні травневі свята на «спільну дачу» знову гучно скликали всіх родичів. Але Юля з Єгором категорично відмовилися. Свекруха, подивившись на дітей, теж сказати «ні».
Ці свята вони проводили вже на власній ділянці.
Там стояв великий каркасний басейн для дівчат, сяяла новою плівкою сучасна теплиця, пахли перші квіти на розкішних клумбах і була облаштована затишна зона відпочинку.
Жодного натовпу непроханих гостей — лише пташиний спів і спокій. А на вихідні до них із задоволенням приїжджала мама Єгора — відпочити в тиші й скуштувати Юлиного пирога.
Через два роки свекруха остаточно втомилася від суперечок діточок і продала ту саму «спільну» дачу.
Щоправда, перед продажем будинок і ділянку довелося місяць доводити до ладу — покупці просто лякалися занедбаності. Юля з Єгором безкорисливо допомогли все прибрати.
Отримані від продажу гроші свекруха розділила по-своєму. Вона прийшла до Юлі та Єгора, поклала на стіл пухкий конверт і мовила:
— Це вам, дітки. За допомогу з прибиранням і за те, що даєте мені душевний спокій та відпочинок на вашій дачі.
А решту грошей я покладу в банк собі на старість. Інші мої діти й так непогано влаштувалися — хай самі собі на майно заробляють.
Юля усміхнулася й заварила свекрусі запашного чаю з власноруч вирощеної м’яти.
Власна дача — це справді зовсім інша справа. Не спільна, а своя. І так, мабуть, дійсно найкраще.
