— З чого це ти вирішила купувати нову квартиру? — поцікавилася колега.
Вона почула, що Анжела спілкується з ріелтором.
— Чим тобі не подобається твоє житло? Район чудовий, місця багато, та й дісталася вона тобі даром.
— Даром? — похмуро перепитала дівчина. — Якби! Я за цю квартиру вже стільки віддала!
Нервів, сил, часу… Втомилася на першу вимогу до мами бігти, не можу більше!
Анжела з такою силою стиснула олівець, яким робила в документі позначки, що зламала його навпіл.
Так, мама подарувала їй квартиру після закінчення вузу. Спочатку дівчина була їй дуже вдячна, мало хто може похвалитися, що в такому віці має власне житло.
Тим більше що, як колега і сказала, квартира була просто чудова! Простора двокімнатна квартира в екологічно чистому районі з розвиненою інфраструктурою. Не житло, а мрія!
Єдиний мінус – квартира потребувала ремонту, адже раніше в ній жила бабуся, яка мала свої уявлення про красу і зручність.
Анжела в цю квартиру вклала всю душу. Кожну вільну копійку вкладала.
Залучила друзів, які із задоволенням допомагали їй здирати старі шпалери, штукатурити і фарбувати стіни і все в такому дусі.
Звичайно, без фахівців, справа теж не обійшлася. Потрібно було поміняти сантехніку, батареї, повісити нові люстри…
Загалом, грошей пішло безліч. За приблизною оцінкою, вартість квартири зросла мало не на третину.
Нарешті, через майже два роки ремонт був повністю завершений, від а до я. Анжела не могла натішитися своїм житлом і при будь-якій нагоді дякувала мамі за такий щедрий подарунок.
Однак, вона дуже скоро зрозуміла, що все не так просто. За подарунок довелося платити.
Тепер, коли у дівчини нарешті з’явився якийсь вільний час, мама активізувалася. На її думку, Анжела всі свої вихідні повинна була присвятити дачі.
— Я просто хочу виспатися, мамо! Я працюю з восьмої ранку до шостої вечора, п’ять на два.
Приходжу додому, встигаю приготувати їсти, сходити у ванну і вже спати пора.
— Та як ти можеш! — обурилася мама дівчини. — Я тобі квартиру подарувала, а ти не можеш мені допомогти грядки скопати? Адже овочі, фрукти з цієї самої дачі їсти ти не соромишся!
— Давай я просто заплачу людям, і вони тобі все, що завгодно, перекопають, га?
Анжела не хотіла конфліктувати, але й перспектива провести всі вихідні з лопатою її, м’яко кажучи, не тішила.
— Та ще й таке! Платити іншим людям за те, що ти можеш зробити сама? У тебе що, зайвих грошей багато?
— Звичайно, ні, — закотила очі дівчина. — Ну вже повір, виділити певну суму грошей на такі потреби я можу без особливого збитку для свого бюджету. Тим більше це разова акція.
— Ні, ні і ні! Все має бути зроблено своїми руками! — наполягала жінка. — Хто знає, які думки у тих людей під час роботи?
Раптом вони думають тільки про гроші? У мене так нічого не виросте.
— Мамо, ти взагалі зараз серйозно говориш? Не виросте… Що за дурниці?
— Я все сказала! Будь ласкава, о восьмій ранку за мною приїжджай, і ми поїдемо працювати.
Твій батько нічого не може робити, сама знаєш, зі спиною лежить, мучиться, а я одна ні за що не впораюся.
Анжела натягнуто посміхнулася і кивнула, ну а що ще їй залишалося робити?
Відмовитися вона не могла, не так вихована, та й тим більше витратити пару вихідних на рідну людину дівчина все-таки могла.
А ще вона зовсім нещодавно отримала права і купила машину, так що буде їй зайва практика.
І про задушливі автобуси можна забути, дорога буде коротшою і комфортнішою.
Подібне повторилося на наступні вихідні. І на наступні. І на наступні… І ніякі відмовки в цьому випадку не працювали!
Ледь Анжела заїкалася, що у неї є свої плани на ці дні, мама відразу ж вставала дибки і говорила одну і ту ж страшенно набридлу фразу.
— Я подарувала тобі квартиру, невже ти не можеш мені допомогти?
На цю фразу у дівчини вже почалася алергія! Подарувала… І що тепер, до кінця життя їй це згадуватимуть?
Анжела з трудом дочекалася осені. Все, урожай зібрано, погода жахлива, про дачу можна забути.
Ну ось тепер вона зможе свої вихідні витрачати на те, що цікаво саме їй!
Зможе зустрічатися з друзями, зможе спати до обіду, зможе з’їздити в сусіднє місто в театр. Зможе…
Нічого вона не зможе, як виявилося. У мами з’явилося нове захоплення – волонтерство.
Вона натрапила на собачий притулок, розташований десь далеко за містом, і вирішила, що просто зобов’язана допомагати йому.
А так як зайвих грошей у неї не було, вона вирішила допомагати фізично. Як виявилося, справ там завжди достатньо.
Співробітники притулку дуже раді, коли до них приїжджають ось такі добровольці, звільняючи їх від частини роботи.
— Мамо, ти нічого не забула? У мене алергія на собак! — Обуренню Анжели не було меж.
Невже мама хоче, щоб вона добровільно сунулася до того, що може привести її на лікарняне ліжко?
— Ой, не говори дурниць, алергія! — відмахнулася від слів Анжели жінка. — Подивись-но, трохи почихаєш!
Нічого страшного в цьому немає. Зате зробиш добру справу, плюсик до карми, як то кажуть.
— Ну вже ні, це без мене! Я можу тебе привезти і потім забрати, але допомагати тобі возитися з тваринами, я не буду.
— Значить, як квартиру від мене отримувати, так це, будь ласка, а як допомогти в добрій справі – ні за що? Що за невдячну дочку я виховала!
— Досить говорити мені про цю квартиру! — на очі Анжели навернулися сльози. Їй було так прикро.. — Хочеш, я прямо зараз поїду і перепишу цю квартиру на тебе, а сама буду жити на орендованій?
— Ні, звичайно, навіщо мені це? Я цю квартиру спеціально для тебе берегла.
— Серйозно? Тоді вибач, але чому ти мені при кожному зручному випадку тикаєш цим, а?
Варто мені тільки в чомусь тобі відмовити, так ти відразу ж згадуєш про цей подарунок! Мамо, я втомилася!
Коли я востаннє проводила вихідні спокійно, без нескінченних поїздок кудись?
То дача, то якийсь притулок, то до тебе відвезти до якоїсь подруги за сотні кілометрів…
У тебе ще двоє дітей є, мамо, і у кожного з них є своя машина. Чому ти їх ніколи не турбуєш?
— Ну так квартиру я тобі подарувала, ти повинна бути мені вдячна! — здивувалася нерозумінню дочки жінка. Все ж очевидно!
— Так, все, мені набридло! — дівчина підхопилася з дивана і забігала по кімнаті. — Якби я раніше знала, що все буде саме так.
Я б такий подарунок ніколи не прийняла. Давай без мене, я хочу відпочивати.
— І ось так ти мені дякуєш, — сплеснула руками жінка. — Треба було Лізці квартиру відписувати, ось вона б точно ніколи мені і слова проти не сказала!
Анжела сперечатися з матір’ю не стала. Схопила сумочку, перевірила, чи на місці телефон, і пішла.
Лише сівши в машину, дівчина зрозуміла, як сильно вона схвильована. Та в неї руки тремтіли так, що вона замок на сумочці розстібнути не могла!
Анжелі довелося просидіти хвилин десять, щоб трохи взяти себе в руки. В якому стані вести машину вона побоювалася.
А раптом в якийсь поворот не впишеться? Все-таки досвіду водіння у неї було не так вже й багато.
Того ж вечора дівчина отримала кілька дзвінків від родичів. Спочатку зателефонувала сестра і досить роздратовано поцікавилася, на якій підставі Анжела дозволяє собі грубити матері.
Як виявилося, жінка обдзвонила всіх своїх близьких і поскаржилася на непутящу молодшу дочку.
Ось тоді-то Анжела і не витримала. Вона звернулася до подруги, яка працювала ріелтором, і виставила квартиру на продаж.
На її щастя, покупці знайшлися практично відразу. Мила сімейна пара, якій в квартирі влаштувало буквально все. Угода відбулася.
Анжела приїхала до матері вперше за три тижні. Вона проігнорувала ображене обличчя жінки і мовчки поклала на стіл банківську картку.
— І що це? — здивовано поцікавилася жінка.
— Хіба ти не бачиш? Картка.
— І чому ти її віддаєш мені?
— Все просто. На ній рівно мільйон триста. Це вартість квартири на момент її дарування.
Як ти вже зрозуміла, я продала ту квартиру, собі залишила суму, витрачену на ремонт. Вважаю, що я маю на неї право.
— Навіщо ти це зробила? У тебе було своє житло, а тепер що? Знімати? Іпотека на тридцять років?
— А тепер я візьму іпотеку і куплю квартиру. Сама. Щоб ніхто і ніколи більше не називав мене невдячною дочкою.
З цими грошима ти можеш робити все, що хочеш. Можеш віддати їх Лізі, яка буде просто в захваті. Або Славі, йому теж не завадить.
І нехай вони тепер тебе по дачах возять, по притулках, по подругах… А я буду спокійно жити.
Спати до обіду. Не буду відмовлятися від понаднормової роботи у вихідні.
Нарешті заведу собі особисте життя. Загалом, буду насолоджуватися життям.
***
— Ось тому тепер я і купую квартиру. Нехай вона буде не такою ідеальною, як колишня, але зате вона буде моя.
Без жодних оглядок, — з блідою посмішкою закінчила розповідь Анжела.
Вона бачила, що колега явно не розуміє її обурення, адже в її очах великими літерами і читалося — ось ти дурна.
— Ну, не знаю, якось у це все сумнівно. Відмовлятися від власної житлової площі і вплутуватися в іпотеку…
— Я й не чекаю, що ти мене зрозумієш. Зрозуміти мене зможе лише той, хто сам побував на моєму місці.
Я не хочу бути слухняною собачкою, якій скажеш «до ноги», і вона біжить.
— Ну, це твоя справа. Просто я на твоєму місці б явно так не вчинила.
“А ти спочатку опинися на моєму місці”, — подумала про себе Анжела, але вголос нічого не сказала.
Вона просто ще раз посміхнулася і повернулася до роботи. Іпотека сама себе не виплатить.
