— Катько! Де ти швендяєшся?! Я не розумію, чому досі обід не приготований? Ми з Іваном що, чекати повинні?
Запросили тебе сюди, добру справу зробили, хотіли, щоб діти твої море хоч колись побачили! А ти так нам за доброту платиш?
Білизна не випрана, гостьовий будинок не прибраний… Негайно за роботу, ледарка!
Катя ось уже рік лаяла себе за необдуманий вчинок…
Її мама, Вероніка Костянтинівна, вийшовши заміж, вирішила свою квартиру подарувати дочці та онукам.
Власне житло було не зайвим, з цим у тепер уже самотньої жінки були великі проблеми.
Нещодавно Катя втратила чоловіка. Микола законним чоловіком не був, майже 12 років вони прожили разом, але до РАГСу якось не дійшли. Двоє дітей на Миколу теж записані не були.
Чоловік раптово, просто ліг спати і вранці не прокинувся. Лікар швидкої допомоги, який приїхав, щоб констатувати випадок, пояснив:
— Найімовірніше, тромб відірвався, тому він пішов миттєво. Не хвилюйтеся, він не мучився. На жаль, такі випадки зараз не рідкість. Люди не бережуть себе, не дбають про своє здоров’я.
Зі свекрухою Катерина і раніше не ладнала, а тепер мати Миколи ніби з ланцюга зірвалася — на прощанні з сином Євгенія Борисівна влаштувала потворний скандал:
— Це ти мого сина в труну загнала! — кричала літня жінка, — це ти в усьому винна! Це ти змушувала його працювати без вихідних, весь час тобі було мало грошей!
Ну нічого, відплатяться тобі мої сльози, я обіцяю. Ні тобі, ні твоїм дітям щастя не буде!
З квартири Катю з синами Євгенія Борисівна вигнала:
— Забирайся геть, і дорогу сюди забудь! Щоб я на порозі цієї квартири ні тебе, ні твоїх прихвостнів більше ніколи не бачила!
Слава Богу, Коленька стосунки з тобою, горгоною, офіційно не оформив, так би довелося ділити все його майно з тобою!
Скажи спасибі, що я дозволяю тобі одяг і деяку техніку забрати. Адже все було куплено моїм сином на його кровно зароблені!
Ти ж у нас цариця, всі 12 років, що з ним жила, ні дня не працювала.
Частково це було правдою — Катя дійсно, будучи в шлюбі, сиділа вдома. На цьому наполіг Микола. Чоловік, зійшовшись з нею, відразу розставив всі пріоритети:
— Твій обов’язок — утримувати будинок і виховувати дітей! Фінансове питання тебе не стосується жодним чином, я сам в змозі забезпечити сім’ю.
У грошах я тебе обмежувати не буду, ти це прекрасно знаєш. Я хочу, щоб вдома мене зустрічала щаслива жінка, а не втомлена після важкого дня істота.
Вероніка Костянтинівна, виїжджаючи в інше місто разом з чоловіком, дочці пообіцяла:
— Квартиру я обов’язково оформлю на тебе, тільки трохи пізніше. Поки що вселяйся і живи.
Катю, у мене до тебе буде невелике прохання… Не кидай тітку Люсю! Вона зовсім старенька, їй потрібна допомога.
Будь ласка, забігай до неї частіше. Коли я сказала тітці, що їду, вона так плакала! У мене серце мало не розірвалося.
Але я заспокоїла тітку Люсю, сказала, що ти мене в усьому заміниш!
Людмила Станіславівна була рідною тіткою Вероніки Костянтинівни. За іронією долі їхні квартири розташовувалися по сусідству.
Років 50 тому Людмила Станіславівна разом з чоловіком і Авдотья Станіславівна, бабуся Катерини, разом зі своєю родиною отримали житло на одній сходовій клітці.
***
Вероніка Костянтинівна зі спокійною душею поїхала, Катя перевезла свої речі в квартиру мами. Людмила Станіславівна навіть зраділа такій рокіровці:
— Добре, Катрусе, що ти тепер поруч! Ти молода, бач, будеш спритнішою за свою матір. Вероніка не така спритна, як раніше, останнім часом вона мені часто говорила, що ноги у неї болять. Я соромилася зайвий раз її в магазин та в аптеку відправляти, а з тобою таких проблем вже точно не буде!
Катерина в міру сил допомагала Людмилі Станіславівні. Жінка була змушена влаштуватися на роботу, щоб мати можливість утримувати двох дітей.
Престижного місця Катя не знайшла, тому влаштувалася помічницею на кухню одного ресторану.
Додому поверталася іноді під ранок і падала без сил.
Людмила Станіславівна спочатку ставилася до такого робочого графіку з розумінням.
Претензії почала висловлювати через три місяці.
Сімдесятип’ятирічна пенсіонерка була досить жвавою – принаймні, з п’ятого поверху на перший вона спускалася швидко.
За пенсією ходила сама, а Катю ганяла в хвіст і в гриву за дрібницями: то в магазин, то на ринок за дешевими фруктами, то в ларьок через дві зупинки за кореспонденцією.
— Катько, ну що це таке?! — о 7 ранку стукала Людмила Станіславова в двері сусідської квартири, — ти чому не відкриваєш? Катько, відкрий негайно, ти мені терміново потрібна!
Катерина стукіт почула не відразу. З величезним трудом вставши з ліжка і накинувши халат, жінка пішла відкривати двері.
— Тітонько Люся, що таке? Що за терміновість? Я додому повернулася о 3 годині ночі, заснула не відразу. Навіщо я вам знадобилася в таку рань?
— У мене закінчилося молоко! Я щоранку звикла снідати вівсяною кашею. Давай, біжи в магазин, нічний ще не закрився.
І поквапся, будь ласка, Катю. І щоб не як того разу! Мені довелося тебе 40 хвилин тоді чекати. Від голоду шлунок вже зводить!
Катерина зітхнула і пішла переодягатися:
— Щось же з цим треба робити, — думала змучена жінка, — ми з мамою як домовлялися? Що я буду в міру сил тітці Люсі допомагати, а вона на мене за останні кілька місяців взагалі все скинула!
Може, варто якось обережно натякнути родичці, щоб не нахабніла?
Більше того дня Каті лягти в ліжко не вдалося — Людмила Станіславівна змусила внучату племінницю прибрати квартиру, перепрати штори, приготувати свіжу їжу.
Сама пенсіонерка своїй родичці нічим не допомагала, кілька разів Катя зверталася до неї з проханням доглянути за хлопчиками, але Людмила Станіславівна їй відмовляла:
— Ти що, хочеш дітей на напівсліпу стару залишити? А якщо вони газ увімкнуть або вибух який влаштують? Ні, Катю, вибач, я таку відповідальність на себе взяти не можу!
— Тітонько Люся, не обов’язково ж з ними в квартирі сидіти? Ви спуститесь до під’їзду, посидите трохи на лавці, а діти на майданчику пограються. Я швидко обернуся, пломбу поставлю і відразу ж додому. Зуб вже 3 дні ниє, сил ніяких немає!
— Ой ні, Катю! Спекотно на вулиці, я в такий час завжди в квартирі сиджу, нікуди не ходжу. Та й яка з мене нянька? Восьмий десяток вже розміняла!
Я ж пояснюю, що зір зовсім поганий! Не догляну я за твоїми синами, щось з ними трапиться, а я потім винна залишуся? Ні вже, облиш!
***
Кілька тижнів тому, на початку липня, Людмила Станіславівна прийшла до племінниці в гості з дуже цікавою пропозицією:
— Катько, а ти своїх дітей не хочеш на море вивезти?
— Та я б рада, тітонько Люся, — зітхнула жінка, — тільки де такі гроші взяти? Зараз сезон, житло я собі навіть боюся уявити, скільки коштує!
— А поїхали зі мною? — запропонувала пенсіонерка, — у мого молодшого брата, Ваньки, свій будинок на узбережжі. Він давно мене кличе!
Просто я їхати одна боюся, вік поважнтй все-таки, раптом щось в дорозі трапиться?
Тільки, Катю, я відразу попереджаю: квитки туди і назад тобі потрібно буде взяти за свій рахунок. А з житлом проблем не буде, будинок у Ваньки великий, нам всім місця вистачить.
Ти його і не пам’ятаєш, напевно? Бачилися ви років 30 тому, ти зовсім маленька була.
Катерина зраділа: втрачати таку можливість вже точно не можна було! Позичивши грошей скрізь, де тільки можна, жінка разом з дітьми зібралася в поїздку.
До моря їхали майже добу, і Людмила Станіславівна своїй племінниці встигла за цей час вимотати всі нерви. Катя вже тоді почала шкодувати про те, що взагалі погодилася на цю авантюру.
Брат Людмили Станіславівни, Іван Станіславович, виявився людиною дуже скупою.
Якщо не сказати – жадібною. Відразу ж після приїзду він Катерині оголосив:
— Жити я тебе сюди пускаю безкоштовно. Грошей не візьму, але в якості подяки бажаю отримати посильну допомогу.
— А в чому вона виражається? — змахнула піт з чола Катя, — звичайно, я розумію, що нас безкоштовно селити не зобов’язані. На умови згодна, допоможу, чим зможу.
Катерина й сама не помітила, як на неї звалили всю роботу по дому. На ділянці Івана Станіславовича був другий чотирикімнатний будинок, його господар називав гостьовим – там жили туристи.
Каті доручили повністю доглядати за відпочивальниками, вчасно міняти постільну білизну і прати її, прибирати в гостьовому будинку, накривати сніданок.
Вона стежила за порядком і у великому будинку. Продукти для себе Іван Станіславович після приїзду племінниці купувати перестав.
Обов’язок годувати тітку і дядька ліг на плечі Каті. Мабуть, пенсіонери вирішили поживитися за рахунок племінниці.
Про родинні стосунки Людмила Станіславівна забула відразу ж після приїзду в гості до брата. До Катерини і вона, і Іван Станіславович ставилися як до покоївки.
Пенсіонери щодня влаштовували скандали своїй племінниці, у Каті іноді виникало відчуття, що родичі спеціально шукають привід, щоб її вилаяти:
— Так, сьогодні обід був ніякий, — витираючи білим рушником жирні руки, вимовив Іван Станіславович, — щось ти, Катько, зовсім розслабилася!
Ми з Людою рибу замовляли, а ти чомусь потушила овочі! Овочів у мене і на городі повно, чогось смачненького поїсти хотілося!
— Дійсно, — вторила братові Людмила Станіславівна, — Катько, що ж ти доброту не цінуєш? Тебе запросили, безкоштовно поселили, твоїх невихованих дітей терпимо! І ти ось так нам з Ванею дякуєш?!
— До речі, про дітей. Я вчора пізно ввечері їх у саду спіймав, вони сливи у мене крали! Треба б, Катю, заплатити.
Я фрукти продаю, щоб до пенсії надбавку мати. Ну скільки вони там з’їли? Думаю, пару кілограмів точно. Давай, викладай гроші на стіл!
Вимога дядька для Катерини стала останньою краплею — жінка розлютилася, кинула ганчірку в раковину і закричала:
— Та до біса такий відпочинок! Сьогодні ж ми з дітьми їдемо! Величезне спасибі вам за гостинність, після такої відпустки мені ще півроку борги віддавати!
А ви, тітонько Люся, більше до мене не приходьте! Я ні за молоком, ні за газетами, ні в аптеку заради вас не піду! Вважайте, що в сусідній квартирі живе абсолютно стороння для вас сім’я. Досить! Я і так довго терпіла всі ваші витівки!
Катерині пощастило, що квитки вдалося обміняти майже без втрат. Людмила Станіславівна приїхала через тиждень і, як ні в чому не бувало, відразу ж попрямувала до племінниці – хотіла попросити, щоб та допомогла їй розібрати речі.
Жінка родичці двері не відкрила. Катя вирішила поговорити з матір’ю і попросити її обміняти квартиру.
Вона точно знала, що Людмила Станіславівна в спокої її не залишить.
