З розповідей подруг я знала, що після весілля люди змінюються, але не думала, що ці зміни можуть бути настільки кардинальними.
Женя, мій чоловік, ніби став іншою людиною. Хоча, підозрюю, після реєстрації шлюбу він просто зняв маску і показав своє справжнє обличчя.
Вперше в житті я по-справжньому закохалася, коли зустріла Женю.
Високий, чарівний, серйозний, з масштабними планами на життя — він підкорив мене буквально за пару побачень.
— Я не люблю розпилятися на людей, — сказав він мені на одному з побачень, — тож май на увазі: у мене серйозні наміри. Познайомитися і розбігтися — це не для мене.
Говорив він переконливо, дивлячись мені в очі й тримаючи мене за руку. Мене підкупила його чесність, відкритість, готовність брати на себе зобов’язання.
І мене не бентежило те, що Женя з села, що в нього немає освіти, що він майже не розповідає про свою родину.
Я була окрилена коханням і вірила кожному його слову.
З родиною Жені я познайомилася тільки на весіллі. Мої батьки були інтелігентними, освіченими і заможними людьми, тому родичі Жені мене неприємно здивували.
Я зовсім не очікувала від них багатства чи академічних знань у різних галузях, але не думала, що вони перетворять святкове застілля на непривабливу бійку.
Вони всі, наче на підбір, виявилися грубими і навіть хамуватими, а також дозволяли собі обговорювати мій зовнішній вигляд.
— Це плаття її повнить, — чула я краєм вуха від матері Жені.
— Ага, — відповідала його сестра. — Цікаво, скільки воно коштує? Виглядає дорого.
— Та який сенс від дорогого плаття, якщо воно сидить, як на бочці.
Мене ці слова не образили, оскільки проблем із самооцінкою я ніколи не мала і знала, що я — струнка й красива дівчина.
Проте осад залишився. Ну а потім почалася бійка, і мені стало не до думок про сукню.
— Вибач, що все так вийшло, — сказав після весілля Женя. Ми на той момент уже дісталися додому — втомлені й змучені. — У нас у селі весілля без сутички вважається поганою прикметою.
Я змучено посміхнулася й пішла в душ — змивати з себе залишки цього довгого й важкого вечора.
Женя працював водієм вантажівок і додому приносив копійки. Я ж відразу після університету влаштувалася перекладачем у металургійну компанію, де й працювала донині.
Мені подобалася сама робота, подобався колектив, подобалося керівництво. Я у них була на доброму рахунку.
Не буду приховувати, частково це через знайомство начальника з моїм колишнім деканом, але якби я була марною співробітницею, жодне знайомство мені б не допомогло.
Мене хвалили за кмітливість, за навички, за багаж знань, тому швидко дали підвищення в моєму відділі.
Жили ми з Женею на мою зарплату і в моїй квартирі, подарованій батьками на честь закінчення університету.
Свою зарплату Женя витрачав, в основному, на себе і на свою сім’ю з села: постійно купував їм гостинці, відсилав гроші.
Я легко з цим змирилася. Адже знала, що виходжу заміж не за бізнесмена.
У побуті ми обоє були невибагливими: домашньої їжі Женя від мене не вимагав, тож я могла собі дозволити замовити доставку або купити щось готове в магазині.
Прибирання він робив сам, а я прала й прасувала. Пару місяців ми з ним так і прожили — у відносній гармонії.
Але потім до нас у гості почали навідуватися найближчі родичі Жені — його мама, Анна Герасимівна, і його сестра, Ліза.
Кільком першим візитам я була рада. На весіллі нам не вдалося особливо поспілкуватися, тож я сподівалася познайомитися з ними ближче, подружитися.
Але періодично я чула, як Женя при них хвалиться:
— Бачите, як я в люди вибився. І в місті тепер живу, і заробляю добре, і їжу дорогу купую.
Це стало мене бісити. Мені не було тягарем утримувати Женю, але прикидатися домогосподаркою, поки він вдає з себе того, ким не був, я не погоджувалася.
Почала спливати й ще одна проблема: Анна Герасимівна та Ліза за один раз з’їдали все, що я купувала нам на тиждень.
З’їдали навіть те, що Женя не їв, а я брала тільки собі — дорогі сири, різні соуси, морепродукти.
Хоч я непогано заробляла, але дивитися, як витікають у трубу чесно зароблені гроші, мені не подобалося.
Щоб не роздувати скандал, я вирішила хитрувати й почала купувати продукти по понеділках — після суботніх і недільних візитів родичів Жені.
Його, однак, це розлютило.
— Мама з Лізою вчора приїхали, — повідомив він мені з претензією, — а вдома порожньо.
— Так пішов би й купив щось, — відповіла я.
У цей момент я стояла біля холодильника й розкладала в ньому куплені продукти. Женя сидів за столом і роздратовано за мною спостерігав.
— Це ж моя рідня, — сказав він трохи м’якше, — вони в житті не бачили червоної риби, креветок і таких сирів. Тільки у нас і можуть поїсти.
— Але ж не кожні вихідні. — Я зачинила холодильник і перевела погляд на Женю. — Вони все за два дні з’їдають, і мені нічого не залишається. А я працюю для себе, а не для них.
— Ну можна ж щось смачне до їхнього приходу в холодильнику мати, — відповів Женя. — А то я вчора тільки хліб та масло знайшов. Вони поїхали голодними.
Мені дуже не хотілося сваритися, тому я погодилася купувати для його рідні потроху всяких смаколиків.
Мені це не сильно важко, зате від мене відстануть. На якийсь час це спрацювало.
Проте Женя, схоже, зрозумів, чому я купую продукти по понеділках, і став запрошувати родичів у найрізноманітніші дні тижня.
Тих смаколиків, які я на них купувала, їм виявилося замало. А я не заробляла стільки, щоб постійно годувати чужих людей мідіями, червоною ікрою та мармуровими стейками.
Тоді я ризикнула все-таки поговорити з Женею і пояснити йому, що наш дім — не безкоштовний ресторан.
Ми на той час уже пів року прожили разом, і особливих сварок у нас не було. Тому я дуже здивувалася, коли Женя у відповідь на моє прохання стримати апетити його рідні почав кричати.
— Не знав, що одружився з такою скнарою! — репетував він. — Ти що, мою матір і мою сестру шматком хліба дорікати будеш?!
Шкода пригостити їх чимось смачним? Це тому, що ми сільські, так? А ви, міські, все життя перепелів їсте?
Жодного разу в житті не куштувала перепела і навіть не знаю, до чого Женя його тут притулив.
Я замовкла і тільки дивилася на нього широко розплющеними очима.
Чути докори в жадібності, коли я мало не половину зарплати витрачала особисто на нього і на його матір із сестрою, було до сліз прикро.
Ну і до підвищення голосу я теж виявилася не готова.
Мама з татом ніколи на мене не кричали. І один з одним вони навіть якщо й сперечалися, то ввічливо, не переходячи на образи.
Напевно, у такому вихованні були свої недоліки. Не навчили мене відстоювати себе.
Я розгубилася від напору Жені. Подумала навіть, що погана дружина, раз не можу пригостити його родичів цікавими та смачними стравами.
Щоб заощадити, я почала готувати для них сама. Так виходило набагато дешевше, ніж якби вони просто з’їдали гору варених креветок.
Мої дорогі продукти вони все одно псували і готували неправильно: стейки пересмажували, кальмарів переварювали, та й кухню бруднили.
У підсумку, після роботи я стояла біля плити, потім перемивала гору посуду, а Анна Герасимівна разом із Лізою в цей час сиділи за столом тут же, на кухні, і наминали приготоване.
— Бачите, як я для вас стараюся, — розпинався Женя. — Скільки всього можу собі дозволити.
— Ти у нас благодійник, — відповідала Анна Герасимівна.
Вона хоча б задобрювала його, нехай і незаслуженими, але компліментами.
А ось його сестричка Ліза навіть «дякую» не казала за чергову вечерю.
Просто набивала рот їжею, потім вставала з-за столу і валилася дивитися телевізор, поки Анна Герасимівна не збиралася додому — електрички ж за розкладом ходять.
Тим часом я почала збирати гроші на машину. Права у мене були, водила я добре, але якось не було потреби мати особистий транспорт.
Та й зараз ця потреба не з’явилася, мені просто захотілося мати в родині машину.
Я повідомила про це Жені, але відразу попередила:
— Я не їздитиму за твоєю родиною в село. Машину я беру тільки для себе, тож навіть не проси. Не хочу її розбити на заміських дорогах.
Женя страшенно образився на ці слова, але я, навчена гірким досвідом, вирішила відразу чітко викласти всі умови.
Щоб потім не почалися маніпуляції, спроби натиснути і розжалобити.
Я жила одними думками про майбутню покупку. Наш із Женею шлюб перестав мене радувати. Я не впізнавала чоловіка.
Ще недавно, до весілля, він був таким милим і романтичним, а тепер перетворився на жадібного хвалька.
Я не знала, що робити. Женю я все ще кохала, але — того, іншого, який розповідав мені про серйозність намірів, поки ми гуляли під руку.
І вже точно не того, який за мій рахунок намагався виглядати добре перед своєю жадібною, безцеремонною, охочою до делікатесів родиною.
У гості в село нас жодного разу не запросили. Я б із задоволенням поїхала, щоб подихати свіжим повітрям, відпочити від міста, подивитися на тварин.
Навіть була готова привезти продукти — розуміла, що без подарунків я їм не дуже потрібна.
Але Женя наполегливо тягав їх до нас додому.
— Чому б нам не поїхати до твоїх родичів у гості? — запитала я одного разу за вечерею. — Я б подивилася, як вони живуть, чим займаються. Я жодного разу в житті не була в селі. Напевно, там красиво.
Його аж перекосило. Я багато разів і натякала, і просила прямо, але він старанно вдавав то глухого, то забудькуватого.
Згодом я зрозуміла, що рідне село він ненавидить і зовсім не хоче туди повертатися навіть на день.
Може, ще й соромився привезти мене до рідних. Він же був у моїх батьків у гостях і бачив, як вони живуть.
У них у будинку панувала ідеальна чистота, все було по-сучасному, з гарним ремонтом, який періодично оновлювався.
Ще він, можливо, боявся, що я при інших його родичах випалю щось не те.
Я багато разів чула, як він, розмовляючи по телефону, хвалиться своєю високою зарплатою і своєю крутою квартирою.
А я, нехай і не зі зла, але без задньої думки могла їм виказати, що він працює водієм за три копійки, квартира належить мені і він не має на неї жодних прав, і що їсть і п’є він теж на мої гроші.
Я і при мамі та сестрі Жені періодично спускала його з небес на землю.
Але Ліза мене терпіти не могла — із заздрості до зовнішності та достатку, — тому вважала, що я все брешу.
А Анна Герасимівна просто пропускала всі мої слова повз вуха і не могла натішитися своїм дорогоцінним сином.
Одного разу, коли родина Жені вкотре сиділа у нас на кухні й їла приготовану мною вечерю, я тихенько пішла в найдальшу кімнату й зателефонувала мамі.
— А тато сильно змінився після весілля? — запитала я її.
— Трохи, звичайно, — відповіла мама. — Почав розкидати одяг. Але я швидко його від цього відучила.
— Тільки одяг розкидав? — з сумнівом перепитала я. — І це все?
— Звичайно. — Тут мама раптом насторожилася. — А що? Женя тебе ображати почав?
— Ні-ні, що ти, мамо. Все добре.
— Слухай мене, люба. Якщо хоч одне слово тобі образливе скаже — виганяй. Він нам з твоїм батьком відразу не сподобався, та ми не стали тобі говорити, щоб не засмучувати.
Бачили, яка ти була щаслива, закохана. Ну й шишки молодим треба свої набивати. Шлюб — це не кабала. Він не повинен бути тягарем.
Після розмови з мамою мені стало одночасно і легше, і сумніше.
Виявляється, не всі чоловіки так сильно псуються після реєстрації шлюбу. Але зате ніхто мене не засудить, якщо я зважуся піти від Жені.
Якось раз ми вчотирьох вечеряли: я, Женя, Ліза та Анна Герасимівна. У мене не було часу готувати, тому я замовила доставку суші та ролів.
Женя вибрав найдорожчу доставку в місті. Я цю компанію теж любила — за свіжі продукти, за витончені смаки. А Женя, ймовірно, вибирав за ціною.
— У мене незабаром день народження, — повідомила Ліза. — Буде ювілей.
— Лізочці виповниться двадцять п’ять років, — з розчуленням сказала Анна Герасимівна.
— Друзі, напевно, купу подарунків подарують, — багатозначно промовила Ліза.
Мені натякати було марно — я Лізі нічого дарувати не збиралася. Досить і того, що я постійно годую їх за свій рахунок.
Я людина неконфліктна, тому нічого не сказала — просто промовчала.
— От би до Карпат з’їздити, — зітхнула Ліза.
Женя побіжно глянув на мене, і тут — як грім серед ясного неба:
— Моїй сестрі треба поїхати у відпустку, а ти купиш їй квитки, — заявив чоловік при гостях.
Я ошелешено на нього подивилася.
— Ти в своєму розумі? — запитала я. Здається, це був перший раз, коли я дозволила собі подібні формулювання. — З якого дива?
— Я ж знаю, що у тебе купа грошей накопичилася, — відповів він. — На машину твою. Машина нам все одно не потрібна, а Лізі треба подарунок на ювілей зробити. Від нас.
Звичайно, «від нас» — у самого Жені в гаманці залишилося п’ятсот гривень до зарплати. Все інше він витратив на нове взуття для себе.
Апетит миттєво зник. Упившись поглядом у Женю, я востаннє спробувала розгледіти в ньому того чоловіка, у якого була без пам’яті закохана.
Але побачила лише нахабного брехуна, який добре влаштувався.
Спокійним голосом я сказала, що на цьому наші стосунки закінчені і що більше він у цій квартирі не живе.
Його мати почала на мене кричати.
— Ти не маєш права виганяти Женю з його квартири! — верещала вона.
Але право я мала — квартира ж моя. Я зателефонувала батькові, а потім пригрозила поліцією.
Тільки тоді Женя, киплячи від обурення, пішов збирати речі, а я залишилася сидіти на кухні й доїдати вечерю. Бо апетит знову повернувся.
