— З Сашком сидіти не буду. Я тебе попереджала. Можеш ображатися скільки завгодно.
І Таня, звісно, образилася, а потім і розлютилася:
— Сестра ще називається! Риба морожена. Людей не любиш, дітей ненавидиш, рідним не допомагаєш!
Ходімо, Сашко, тітка Люда не для нас! — Схопила сина за руку і вже з передпокою притиснула Людмилу: — Недожінка! Навчися любити.
Грюкнули вхідні двері. Люда бачила у вікно, як Танька тягне Сашу, що пручається. На душі було неприємно.
А раптом сестричка права і вона, Люда, і справді недожінка?
«Знайшла кого слухати, — відігнала вона цю думку. — Та й сумніватися в чомусь уже суто технічно пізно!» Але Люда сумнівалася…
У тому, що Люда не дуже любила дітей, винна була частково сама Таня. А ще мама, світла їй пам’ять.
Ну як, скажіть на милість, можна любити кричущу істоту, яка буквально вкрала у тебе дитинство й увагу батьків?
Люда народилася, коли тато й мама були відносно молоді. Може, вони й планували стати батьками пізніше, але як вийшло, так вийшло.
Тому труднощів вистачало. Спочатку заробляли на окреме житло. Бо зі свекрухою Людина мама посварилася вщент у перший же рік спільного життя.
Тато працював як проклятий. Мама, як тільки змогла влаштувати Люду в садочок, кинулася йому допомагати.
Хто тільки не сидів з Людмилою в той час: то жаліслива самотня сусідка, то мамині більш вільні подруги.
«Будь хорошою дівчинкою», — цю фразу Люда чула найчастіше у своєму маленькому житті. І вона була такою.
У садочку, потім у школі. І коли вони переїхали в нову квартиру, Люда теж намагалася бути хорошою.
Як закон вона прийняла те, що мамі потрібно допомагати, татові не заважати, а ще добре вчитися.
Коли Люді виповнилося десять, мама вирішила, що тепер вони можуть дозволити собі другу дитину.
— З Людмилою я навіть не дуже усвідомлювала, що я мати. Відчувала себе якоюсь сумішшю білки в колесі та робочої конячки. Тепер нарешті можу підійти до материнства усвідомлено, — заявила мама.
Тато погодився, і на світ з’явилася Таня. Мамі тоді було тридцять чотири, Люді — десять.
— Ти будеш мені допомагати з молодшою сестричкою, — чи то запитала, чи то констатувала мама.
Допомагати Люді не дуже хотілося. Вона б воліла, щоб їй дали пожити своїм тихим дитячим життям.
Але мама звикла, що Людочка — хороша дівчинка. А та не наважилася її розчарувати.
З певною заздрістю спостерігала, як Таня отримує все те, про що вона сама мріяла в дитинстві: гарні сукні, іграшки. А головне — обожнювання батьків.
Людмила б із цим змирилася. Ну, вони метушаться з Танькою — хай собі. Але мама вимагала, щоб Люда метушилася разом із ними:
— Ой, Таня плаче. Люда, піди перевір, чи вона суха, — наказувала мама.
І Люда йшла перевіряти сестрин памперс, відсунувши почуття огиди в найдальший куточок душі.
— Ти ж старша! Візьми Таню погуляти, — казала мама тринадцятирічній Люді.
І та, замість того, щоб спілкуватися з подружками, спостерігала, як Танька бавиться в пісочниці з іншими карапузами.
— Не плануй сьогодні нічого на вечір. Треба забрати Таню з садочка і посидіти з нею. У мене справи! — вимагала мама від п’ятнадцятирічної Люди.
І черговий вечір Люди йшов нанівець. Ні, вона не рвалася на сумнівні тусовки й не збиралася цілуватися з хлопцями на побаченнях.
«Хороші дівчатка» таким не займаються. Але Люда мріяла навідмінно закінчити школу, вступити до інституту й нарешті жити так, як їй подобається.
Але займатися цим Танька не давала. Вона вимагала невпинної уваги. Вона так звикла. Мама привчила її до цього.
— Дитина не повинна страждати від самотності. Їй потрібне відчуття любові та турботи, — раптово прозріла мама втовкмачувала в голову Люді нову установку.
Правда, у самої мами не завжди був час на цю саму турботу.
Особливо після того, як тато пішов із сім’ї. Але зате завжди на підхваті була «хороша дівчинка» Люда.
***
Для самої Люди батько був незрозумілою постаттю. У її житті його було ще менше, ніж мами.
Він або працював, або перебував у стані: «тихо, тато відпочиває».
Коли він пішов із сім’ї, вона навіть не сумувала. Засмучувало лише одне. Мамі довелося більше працювати.
А на плечі Люди лягло більше турбот про незрівнянну Тетянку.
Втім, аліменти батько справно платив, квартиру залишив колишній дружині та дочкам. Тому в житті Люди мало що змінилося.
Тільки з кожним роком міцніла впевненість, що вона просто зобов’язана вирватися з цього дому. Інакше так і проживе в няньках у Тані все життя.
***
Коли вона вступила до інституту і заявила мамі, що переїжджає — буде знімати квартиру з подружкою, — та встала на диби:
— Тані всього вісім, я працюю, з ким вона буде після школи?
— Ну я ж якось виросла, — сказала Люда.
— Дорікаєш? Якщо тобі було нелегко, то нехай і Таня пройде цей шлях? Тобі що, від цього легше жити стане?
— Уяви собі, легше. Я втомилася бути «хорошою дівчинкою», старшою сестрою, нянькою для Тані. Хочу просто пожити.
Мама просила, лаялася, тиснула на совість і навіть погрожувала:
— Кидаєш рідних? Ну то й забудь про нас тоді!
Але Люда все одно пішла.
***
З тих пір минуло багато часу. Таня так і росла під маминим крилом. Закохувалася, розлучалася, знову закохувалася.
Останнє кохання зробило їхню спільну з Людою маму бабусею, а саму Таню — матір’ю-одиначкою. Тетяні тоді виповнилося двадцять.
Навчання в інституті та материнство здалися їй непідйомним тягарем. І, оскільки дитину покинути вона не змогла, вона покинула навчання.
А через п’ять років не стало мами… Інсульт наздогнав її у п’ятдесят дев’ять.
Танька розгубилася і згадала про те, що десь у неї живе сестра. І непогано, судячи з усього, живе.
Цю інформацію вона почерпнула з рідкісних телефонних розмов матері з «блудною дочкою».
Закінчувалися вони всі приблизно однаково:
— Нагородив Бог старшою! — повідомляла мама, поклавши слухавку. — Кинула нас, коли ми так її потребували.
І зараз допомогти не хоче. А я ж знаю, що й робота в неї хороша, і квартирку іпотечну має, та й чоловік напевно є.
Я їй прямо кажу: ситуація у нас зараз складна. А вона мені: «Не розумію, які такі непереборні труднощі можуть виникнути у двох дорослих жінок?»
— Та забудь ти про неї, — безтурботно відповідала Таня. — Проживемо й без неї. Нема чого принижуватися.
— Танька, ну ти як не з цього світу, — нарікала мати. — Я працюю як кінь. У тебе робота то є, то немає.
Сашкові багато чого потрібно. Від його татуся допомоги не дочекаєшся. Думаєш, якби все було чудово, то я б стала Людмилу тягати?
І ось тепер Тетяна сама була змушена йти на поклон до майже незнайомої старшої сестри.
***
Дізнавшись про те, що не стало мами, Люда в допомозі не відмовила. Взяла всі скорботні клопоти на себе.
У Тетяни тоді з грошима було скрутно. На похоронах матері й відновилося спілкування сестер.
Чи то Люда відчувала себе зобов’язаною в чомусь, чи то просто пожаліла молодшу сестричку.
Втім, незабаром їй довелося про це пошкодувати.
Незвикла жити сама, Таня почала часто навідуватися до Людмили. І це було б ще пів біди, якби не Сашко.
Вирощений у жіночому царстві племінник був розпещений до непристойності, слова «ні» не розумів у принципі, покарань на собі ніколи не зазнавав.
— Сашо, припини смикати маму, поклади на місце мою помаду і перестань кричати, — під час першого ж візиту повчала Люда голосистого племінника.
Він намагався намалювати щось помадою на Таниних штанях. Сашко від несподіванки на секунду замовк.
— Не підвищуй на нього голос! — одразу ж обурилася Тетяна. — З дітьми так не можна. У них нервова система ніжна.
Мама казала, що любов’ю можна зробити більше, ніж лайкою та заборонами.
— Добре, тоді любов’ю змусь свого сина поводитися по-людськи.
— Сашко, давай віддамо тітці Люді її помаду, а мама тобі вдома свою дасть. — Таня насилу розтиснула Сашкові пальчики.
— Таке собі виховання. — Люда прибрала відвойовану помаду.
— Та що ти розумієш, — образилася Тетяна. — У тебе ж навіть дітей немає. Ось народиш свого, тоді й радитимеш.
Люда промовчала. З народженням дітей вона не поспішала. Та й взагалі не дуже була впевнена в тому, що хоче стати матір’ю.
Зате Таню, схоже, дуже пишалася своїм материнством. Хоча чим тут пишатися?
Син невихований, часу на нього у Таньки вічно не вистачає. Та й потурає вона Сашкові виключно тому, що їй лінь виховувати.
Зручніше просто послатися на якусь новомодну тенденцію. Типу того, що дітям потрібно все дозволяти або що дітей не можна карати.
Але незважаючи на те, що, на думку Тані, Людмила не вміє поводитися з дітьми, просити допомоги з Сашком вона у неї не гребувала.
— Людо, посидь, будь ласка, з племінником у вихідні, — просила Таня.
— Я не знаю, як з ним сидіти, — відмовлялася Люда. — Може, наша мама тебе й не карала.
А я ось до іншого звикла: зробила добре — похвалить, зробила погано — покарає, а могла й по потилиці дати.
— Ні, ну по потилиці не треба… А все інше — на твій розсуд, — погоджувалася Таня. — Мені дуже потрібна вільна субота.
Люда згнітивши серце кілька разів погоджувалася. Закінчувалося це завжди погано.
Слухатися Сашко не бажав. А ось нашкодити у відповідь завжди був готовий.
Одного разу кинув Людину комп’ютерну мишку в акваріум, потім перевернув відро для сміття, а ще розмалював білий кухонний стіл незмивним маркером.
Та й матері скаржився регулярно. Як справжній актор, зустрічав Таню в дверях зі сльозами й тремтячим голосом повідомляв, що тітка Люда зла, його не любить і постійно лає.
Таня кидала грізні погляди на сестру. Втішала сина, але обурюватися не наважувалася.
Дуже вже потрібна була їй допомога Люди. У Тетяни намічався новий виток в особистому житті.
Тож першою не витримала Людмила:
— Таня, більше не буду сидіти з Сашком, навіть не проси. Дітей я не дуже люблю. Він мене зовсім не слухає.
Для нас обох це тортури. Та й моя квартира мені дорога. А він її свідомо руйнує. Все! Чим змогла — допомогла.
Таня засмутилася, але сподівалася, що Людмила розтане. Треба просто дати їй трохи часу. Але не вийшло.
***
У Людмили теж було своє життя. Хоч Таня цього старанно й не помічала.
Вона не знала, що Люда зустріла чоловіка і, нарешті, збиралася вийти заміж. І не тільки це.
Зовсім нещодавно Людмила дізналася, що при надії.
Її наречений Ілля цьому факту зрадів. А ось сама Люда — не дуже.
Її мучили сумніви: новонароджені карапузи її ніколи не захоплювали.
Крім того, пам’ятаючи про те, як мама метушилася з Танею, Людмила ловила себе на думці, що вона точно не зможе.
Ну, це не для неї. Можливо, не кожна жінка здатна бути матір’ю.
— Людмило, ну чого ти переживаєш. З тебе вийде чудова мати, — переконував її Ілля. — Розумна, в міру сувора, любляча.
— Ось щодо люблячої у мене великі сумніви, — відповідала Люда. — А що, якщо я не зможу полюбити свою дитину?
Ось деякі матусі, так прямо одразу починають світитися зсередини. Відчувають себе щасливими.
Ну, у всякому разі, так кажуть. А я поки що нічого такого не відчуваю…
— Та не треба світитися. Все це, я вважаю, вигадки їхні. — Ілля торкався губами щоки Люди. — А в тебе нормальний людський підхід.
Шкідливу їжу ти виключила, змінила свої виснажливі тренування на щадну гімнастику і прогулянки. Бачу, книжки на цю тему читаєш. Не переймайся.
Але Люда переймалася. А раптом не вийде? Не хотілося, щоб дитина повторила її власне, не надто щасливе дитинство.
***
А сьогодні ще й Танька підлила масла у вогонь. Може, справді Люда не вміє кохати. Хоча нісенітниця… Іллю ж вона кохає. А раптом це не те кохання?
Тетяна ж, отримавши відмову, злилася. Зривалася зустріч з її нинішнім шанувальником. Не тягнути ж Сашка на побачення.
Та й вдома він буде, м’яко кажучи, недоречним… І, як на зло, всі більш-менш знайомі сьогодні зайняті.
Може, його батькові зателефонувати? Він той ще фрукт: по суботах рідко буває тверезим. Але скасовувати побачення не хотілося.
— Сергію, як ти себе почуваєш? Не хочеш провести час із сином? — запитала Таня, коли колишній підняв слухавку.
— Танюха, це ти? Ти ж разом зі своєю матусею заборонила мені підходити до Саші! Як ви тоді сказали: «Немає батька, і ти не батько йому».
По голосу Тані не вдалося визначити, скільки прийняв на душу Сергій.
— Ото згадав! Мами вже давно немає на світі. А ти досі мусолиш, як тебе образили. Я розумію — зручно, — завелася була Таня, але згадала, що сваритися з Сергієм зараз не в її інтересах. — Коротше, візьми сина на день, дуже треба!
— Привозь! — дозволив Сергій.
І Таня залишила йому Сашка. Незважаючи на те, що Сергій був не зовсім тверезий.
Незважаючи на безлад у квартирі, ігноруючи веселих тарганів, що снували біля сміттєвого відра.
«Нічого. Це ж на один день, — заспокоювала вона себе. — Він же Сашкові батько. Увечері я його заберу».
***
Побачення пройшло чудово. Уже сутеніло, коли задоволена Таня подзвонила у облуплені двері Сергія.
Їй довго не відчиняли. Таня вже почала хвилюватися, але раптом клацнув замок, і Сашко, ридаючи, уткнувся їй у живіт.
— Мамо, мамо! Я думав, ти мене покинула. Я думав, що ти мене назавжди залишила з цими тарганами…
Тетяна підхопила сина на руки, заглянула в передпокій, схопила з вішалки його куртку і, проклинаючи себе, вискочила геть.
А Сергій, хропучи, опустивши голову на кухонний стіл, навіть не поворухнувся.
***
Тетяна мучилася весь вечір:
«Це я недожінка, а не Людка. Я нікого не люблю і дітей виховувати не вмію».
Вранці вона зателефонувала сестрі:
— Людо, вибач… Я тобі вчора багато зайвого наговорила.
— І тобі привіт. З чого раптом тебе осінило о восьмій ранку в неділю?
— Та ось осінило… Я Сашка вчора в буквальному сенсі слова на смітнику залишила, коли ти мені відмовила. Дуже вже не хотілося свої плани ламати! Відьма я, а не мати.
— Нічого не зрозуміла. А де зараз Сашко?
— Вдома спить… Справа не в цьому. Загалом, мені, схоже, треба самій навчитися любити й виховувати.
Зв’язок обірвався. Людмила відклала телефон і замислилася.
Чомусь ця ранкова хаотична розмова з сестрою переконала її в тому, що вона впорається з материнством.
Нехай вона буде іншою мамою, не такою, як Таня, може, це й на краще.
Навіть Таня сьогодні це визнала. Нехай і не прямо.
