— З вашим достатком соромно рідній сестрі якусь дурницю дарувати, а не гроші! — голос Маргарити Павлівни рознісся по всьому банкетному залі, змусивши замовкнути навіть найжвавіших гостей.
Анна стояла посеред залу з красиво упакованою коробкою в руках, відчуваючи, як кров приливає до щік. Тридцять пар очей дивилися на неї з цікавістю, чекаючи реакції.
Старша сестра продовжувала голосно обурюватися, розмахуючи щойно розпакованим чайником з петриківським розписом ручної роботи.
— Це що, знущання? Після всього, що я для тебе зробила?
Анна мовчала. А в грудях піднімалася хвиля образи, змішаної з люттю. Як вона дійшла до цього моменту? Як людина, яку вона вважала близькою, могла так принизити її при всіх?…
…П’ять років тому все було інакше. Анна пам’ятала той день, коли привела Дмитра знайомитися з родиною. Простий хлопець з робітничої сім’ї, чесний і надійний, але без зв’язків і великого рахунку в банку.
Мати, Валентина Іванівна, ледь приховувала розчарування, постійно згадуючи сина своєї подруги — успішного менеджера з двома квартирами.
— Аня, ти ж розумна дівчинка, — говорила вона, відводячи дочку вбік на кожному сімейному зібранні. — Навіщо тобі ця бідність? Подивися на Риту — он якого чоловіка відхопила, на Лексусі їздить.
Маргарита не соромилася висміювати вибір молодшої сестри прямо при Дмитрі:
— Ну що, Діма, коли машину купиш? Чи ви так і будете на метро їздити, як студенти?
Весілля було скромним — тільки найближчі в невеликому ресторані. Валентина Іванівна весь вечір сиділа з кислим обличчям, а Маргарита з чоловіком Віктором поїхали відразу після привітань, пославшись на важливі справи.
Молодята починали з нуля. Однокімнатна квартира на околиці, що дісталася від бабусі Дмитра, потребувала капітального ремонту. Шпалери відходили від стін, підлоги скрипіли, а з крана текла іржава вода.
Анна пам’ятала, як вони вдвох клеїли шпалери до третьої ночі, сміючись над власною невмілістю.
— Пам’ятаєш, моя мама обіцяла нам двокімнатку? — запитала якось Анна, рахуючи гроші до зарплати.
— Забудь, — Дмитро обійняв дружину. — Ми впораємося самі.
І дійсно, обіцяна квартира так і залишилася обіцянкою. Валентина Іванівна продовжувала здавати її «хорошим людям», пояснюючи, що молодим поки рано про таке думати.
Найважчим видався третій рік їхнього шлюбу. Компанію, де працював Дмитро, несподівано закрили.
Три місяці без роботи, кредит за ремонт, який потрібно було сплачувати. Анна набралася сміливості і зателефонувала матері.
— Мамо, нам зараз дуже важко. Може, позичиш трохи? Повернемо, як тільки Діма влаштується.
— Аня, я ж казала — треба було за нормального виходити! — пролунав у слухавці роздратований голос. — У мене своїх проблем вистачає. Звернися до Рити, може, допоможе.
Маргарита «допомогла» — привезла три мішки старих речей від своєї свекрухи.
— Ось, беріть, нам не потрібно. І посуд є, правда, трохи побитий, але вам на перший час зійде.
Анна пам’ятала, як перебирала ці речі — затхлі, з катишками светри, тріснуті тарілки, покрита іржею сковорідка.
Все відправилося на смітник, але Маргариті вона подякувала — гордість не дозволила показати образу.
Незважаючи на труднощі, вони трималися один за одного. Дмитро підробляв вантажником, таксистом, робив дрібний ремонт.
Анна бралася за будь-які переклади та підробітки. Вечорами, втомлені, вони сідали на їх старенький диван і мріяли про майбутнє.
— Ось побачиш, прорвемося, — говорив Дмитро, цілуючи її в маківку. — У нас все буде.
***
Переломний момент настав несподівано. Друг Дмитра запропонував вахтову роботу на за кордоном — важко, далеко від дому, але зарплата втричі вища за місцеву середню. Анна спочатку була проти — два місяці розлуки здавалися вічністю.
— Кохана, це наш шанс, — переконував Дмитро. — Рік-два потерпимо, і заживемо по-людськи.
Перша вахта далася важко обом. Анна сумувала, Дмитро дзвонив втомлений, але щасливий — робота подобалася, колектив хороший, а головне — перспективи.
Коли він повернувся з першою зарплатою, вони просто сиділи і дивилися на банківську виписку, не вірячи своїм очам.
— Тепер все буде по-іншому, — шепотів Дмитро, обіймаючи дружину.
І справді, життя почало змінюватися. Погасили кредит, відклали на чорний день, почали збирати на нову квартиру.
Анна помітила, як змінилося ставлення родичів. Валентина Іванівна стала частіше дзвонити, цікавитися справами.
— Аня, як ви там? Діма не ображає? Гроші дає хоч тобі?
Маргарита раптом згадала про існування молодшої сестри, почала запрошувати на сімейні вечері.
— Анька, приходьте в неділю, посидимо по-сімейному. Діма коли з вахти приїде?
На одній з таких вечерь Віктор, чоловік Маргарити, несподівано розговорився після пари чарок:
— Дмитро молодець, правильно робить, що на заробітки їздить. За кордоном зараз гроші хороші. Ви, мабуть, вже квартиру пригледіли?
Анна ухильно відповідала, відчуваючи, як родичі прощупують грунт, намагаючись з’ясувати їхнє фінансове становище.
***
Ювілей Маргарити — сорок років — планувався з розмахом. Ресторан у центрі, тридцять гостей, ведучий і жива музика.
Анна довго вибирала подарунок. Гроші дарувати не хотілося — це здавалося занадто формальним для рідної сестри.
У підсумку зупинилася на красивому чайному сервізі з ручним розписом і дорогій косметиці — те, що Маргарита любила.
Вручення подарунків проходило публічно, як маленьке шоу. Гості дарували конверти, хтось — ювелірні прикраси.
Коли підійшла черга Анни, вона з посмішкою простягнула красиво упаковані коробки.
Маргарита розгорнула першу, побачила сервіз і похмурніла.
— Що це? — голосно запитала вона, повертаючись до гостей. — Чайник? Серйозно?
Зал замовк. Анна відчула, як блискавично червоніє.
— Рита, це ручна робота, розпис талановитих майстрів…
— З вашим достатком соромно рідній сестрі якусь дурницю дарувати, а не гроші! — перебила Маргарита. — Всі знають, скільки твій Дімка на своїх вахтах заробляє! Могли б і тисяч десять подарувати, не збідніли б!
Валентина Іванівна підтримала старшу дочку:
— Рита права. Після всього, що ми для вас зробили… Пам’ятаєш, як допомагали, коли ви були в скруті?
— Яка допомога? — тихо запитала Анна, відчуваючи, як всередині піднімається хвиля гніву. — Ті старі речі, які я на смітник викинула?
— Як ти посміла! — скрикнула Маргарита. — Це були хороші речі! Та якби не ми, ви б з голоду померли! А тепер зажерлися!
Тітка Лідія Федорівна, сестра Валентини Іванівни, вставила свої п’ять копійок:
— Може, Дмитро їй грошей не дає? Чоловіки, коли з’являються гроші, стають жадібними.
— Та ні, просто невдячна вона! — відрізала Маргарита. — Завжди такою була — сама собі на думці!
Анна стояла посеред зали, відчуваючи на собі десятки осудливих поглядів. У цей момент вона чітко зрозуміла — їм не потрібна вона, не потрібна її любов, її турбота. Їм потрібні тільки гроші, які тепер є у її сім’ї.
Щось обірвалося всередині. Роки спроб заслужити любов і схвалення цих людей раптом здалися такими безглуздими. Анна випрямилася і подивилася прямо в очі сестрі.
— Знаєш, Рито, я дійсно була дурною, — голос звучав спокійно і холодно. — Дурною, що намагалася зберегти стосунки з людьми, яким я потрібна тільки як джерело грошей.
— Як ти смієш! — почала Маргарита, але Анна підняла руку.
— Я ще не закінчила. Ти говориш про допомогу? Три мішки сміття, яке навіть безпритульні не взяли б — це допомога?
Мамо, ти обіцяла квартиру, а замість цього продовжувала здавати її чужим людям, коли ми тулилися в однокімнатці. Це допомога?
Валентина Іванівна почервоніла:
— Я думала про ваше майбутнє! Вам потрібно було навчитися самостійності!
— Ні, мамо. Ти думала про гроші. Як і зараз. Коли у нас не було нічого, ви сміялися над Дімою, принижували його при кожній зустрічі. А тепер, коли він добре заробляє, раптом згадали про родинні теплі почуття.
— Ми завжди бажали тобі добра! — обурився Віктор.
— Правда? — Анна повернулася до нього. — Пам’ятаєш, як ти називав Діму невдахою? Казав, що я проміняла своє життя на злидні?
Гості почали перешіптуватися. Хтось діставав телефони — скандал на ювілеї обіцяв стати головною пліткою.
— Знаєте що? — Анна оглянула родичів. — Дякую вам. Дякую за урок. Тепер я точно знаю, хто моя справжня родина. І це не ви.
Вона розвернулася і пішла до виходу. За спиною пролунав голос Маргарити:
— Ну то й іди! І не повертайся! Коли твій Дімка тебе кине, не приповзай назад!
Анна зупинилася біля дверей, обернулася:
— Він не кине. Тому що ми — нормальна родина. Справжня. А ви… ви просто чужі люди, які випадково пов’язані зі мною кров’ю.
Вийшовши з ресторану, Анна дістала телефон і набрала Дмитра. Він був на вахті, але завжди знаходив час для її дзвінків.
— Кохана, що сталося? — стурбований голос чоловіка заспокоював.
Анна розповіла все, не приховуючи сліз. На тому кінці дроту Дмитро мовчав, потім зітхнув:
— Давно пора було. Я бачив, як ти мучишся, намагаючись догодити їм.
— Я думала, батьки, сім’я — це святе…
— Сім’я — це ми з тобою. А вони… Забудь про них, люба.
Повернувшись додому, Анна методично видалила всі контакти родичів з телефону, заблокувала їх у соціальних мережах.
Валентина Іванівна намагалася додзвонитися з міського, але Анна не брала трубку.
Через тиждень прийшла Лідія Федорівна — посланниця від матері. Анна не відчинила двері, хоча тітка стукала хвилин п’ятнадцять, голосно обурюючись.
Маргарита написала довге повідомлення на електронну пошту — суміш образ і вимог вибачень. Анна видалила, не дочитавши.
Дивно, але замість провини чи жалю вона відчувала лише полегшення. Немов скинула з плечей важкий тягар, який тягла роками.
***
Минуло пів року. Анна сиділа в новій квартирі — тій самій, на яку вони збирали гроші з Дмитром. Простора двокімнатна в хорошому районі, з видом на парк.
Чоловік повернувся з вахти тиждень тому, і вони насолоджувалися спільним часом.
— Не шкодуєш? — запитав Дмитро, обіймаючи її на дивані.
— Про що?
— Про розрив з рідними.
Анна похитала головою:
— Ні. Знаєш, я тільки зараз зрозуміла, що таке справжня сім’я. Це не ті, хто поруч, коли у тебе все добре. Це ті, хто залишається, коли все погано.
— Ми впоралися, — посміхнувся Дмитро.
— Ми впоралися, — погодилася Анна.
На столі лежало УЗД — маленька квасолинка, їхня майбутня дитина. Вони ще нікому не говорили, насолоджуючись секретом удвох.
Іноді Анна думала про матір і сестру. Не з образою чи злістю — просто як про чужих людей з минулого.
Чула від спільних знайомих, що Валентина Іванівна всім розповідає про невдячну дочку, а Маргарита продовжує вважати її егоїсткою.
Нехай. У Анни тепер була справжня сім’я — чоловік, майбутня дитина, батьки Дмитра, які прийняли її як рідну дочку. І кам’яна стіна — не та, яка відгороджує від світу, а та, яка захищає і дає опору.
Дивлячись на чоловіка, що засинав поруч, Анна посміхнулася. Вони дійсно впоралися. Удвох. Як справжня сім’я.
