За вікном вже темніє, а мами все немає. Юля, крутячи коліщатка на своєму візку, під’їхала до столу, взяла телефон і набрала номер мами.
«Абонент не може прийняти ваш дзвінок або знаходиться поза зоною мережі», – пролунав чужий голос.
Дівчинка розгублено дивилася на телефон, потім, згадавши, що на ньому мало грошей, відклала його.
Мама пішла в магазин, а все не поверталася. Такого ніколи не було, вона ніколи не йшла надовго, адже дочка інвалід дитинства і не могла ходити. Пересувалася на інвалідному візку, а крім мами, інших родичів не було.
Юлі вже сім років, і вона не боялася залишатися одна вдома, але мама завжди казала, куди пішла і коли повернеться. Дівчинка не могла зрозуміти, що сталося:
«Сьогодні вона пішла в далекий магазин за продуктами, там дешевше. Ми з мамою туди часто ходили.
Він, хоч і вважається далеким, але до нього зовсім недалеко, за годину можна туди і назад сходити, – вона подивилася на годинник. – Вже чотири години минуло. Хочеться їсти».
Направила своє крісло колісне на кухню. Розігріла чайник, дістала з холодильника котлету. З’їла, попила чаю.
Мами все не було. Не витримала, знову взяла телефон і набрала номер:
Те саме – знову пролунав голос автовідповідача.
Перебралася на своє ліжко, поклавши телефон під подушку. Світло теж не стала вимикати, без мами все-таки трохи страшно.
Лежала довго, але все ж заснула.
Прокинулася, коли сонечко заглянуло у вікно. Мамине ліжко заправлене.
– Мамо! – крикнула вона в бік передпокою.
У відповідь тиша. Взяла телефон, подзвонила. У відповідь той самий чужий металевий голос. Стало страшно, з очей полилися сльози.
***
Костянтин повертався з кафе. Там щоранку продавали свіжу випічку. У них з мамою кожен ранок починався з цього, вона готувала сніданок, а син ходив в кафе за булочками.
Костянтину вже тридцять, але він досі не одружений. Дівчата і жінки просто не звертали на нього уваги: некрасивий, худий, хворобливий.
Хвороби переслідували його з самого народження. Потрібне було дороге лікування, але мама його виховувала одна.
Останній діагноз поставили, коли він уже став дорослим, оголосивши, що у нього не може бути дітей. З тим, що ніколи не одружиться, Костя вже змирився.
У траві майнув зламаний старий телефон. Телефони і комп’ютери були його і захопленням, і роботою. Він був програмістом і блогером.
Телефони у нього, звичайно, були, і до того ж найкрутіші, але через суто професійну цікавість він підняв цей. .
Телефон був розчавлений, немов по ньому проїхала машина і відкинула його вбік.
«Може, щось сталося? – промайнула думка, і він сунув зламаний апарат у кишеню. – Вдома розберуся» .
Після сніданку витягнув із знайденого телефону сім-карту і вставив в один зі своїх.
Номери на сім-карті належали в основному лікарні, пенсійному фонду та іншим подібним установам, але першим стояв номер «дочка».
Трохи подумавши, зателефонував за цим номером:
– Мамо! – пролунав радісний дитячий голос.
– Я – не мама, – розгублено промовив Костя.
– А де мама?
– Не знаю. Я знайшов зламаний телефон, переставив сім-карту і подзвонив.
– У мене мама зникла, – пролунав плач. – Вона ще вчора пішла в магазин і не повернулася.
– А де твій тато, бабуся?
– У мене немає ні тата, ні бабусі. У мене тільки мама.
– Як тебе звати? – хлопець зрозумів, що дитину треба виручати.
– Юля.
– Мене – дядя Костя. Юля, вийди з квартири і скажи сусідам, що залишилася одна.
– Я не можу вийти, у мене ніжки не ходять. І в сусідній квартирі ніхто не живе.
– Зачекай, як це не ходять? – Костянтин зовсім розгубився.
– Я така народилася. Мама каже, що треба накопичити грошенят і мені зроблять операцію.
– А як ти пересуваєшся?
– На візку.
– Юля, ти свою адресу знаєш? – Костя приступив до дій.
– Так, вулиця Зоряна будинок сім, квартира вісімнадцять.
– Я зараз приїду, і ми знайдемо твою маму.
Він вимкнув телефон.
Ніна Антонівна зайшла до кімнати сина:
– Костя, що сталося?
– Мамо, я знайшов зламаний телефон. Поставив сім-карту в один зі своїх. І подзвонив. Загалом, там маленька дівчинка залишилася одна в квартирі.
І вона інвалід. А інших родичів у неї немає. Я дізнався у неї адресу. Поїду, розберуся.
– Поїхали разом, – і жінка почала збиратися.
Ніна Антонівна одна виховувала сина, який дуже часто хворів, вона прекрасно уявляла, як самотній матері з хворою дитиною. Сама вона зараз на пенсії, а син дуже добре заробляє.
Вони викликали таксі і поїхали виручати дитину. Подзвонили в домофон.
– Хто? – пролунав сумний голос дитини.
– Юля, це я, Костя.
– Заходьте!
Зайшли в під’їзд. Двері в потрібну квартиру вже були прочинені.
Зайшли в квартиру. Худенька дівчинка в інвалідному візку дивилася на них сумними очима:
– Ви знайдете мою маму?
– Як твою маму звати? – відразу запитав Костянтин.
– Ліда.
– А прізвище?
– Перова.
– Зачекай, Костя! – зупинила його мати і запитала у дівчинки. – Юля, ти їсти хочеш?
– Так. У холодильнику була котлетка, але я її вчора з’їла.
– Так, Костя, біжи в магазин, купи те, що ми купуємо завжди.
– Зрозумів! – і вибіг з квартири.
Коли повернувся, мати встигла щось приготувати на кухні. Відразу розібрала пакети, накрила на стіл.
Коли поїли, Костя взявся за пошуки мами дівчинки. Відкрив міський сайт і почав переглядати події за вчорашній день.
«Так, так. На вулиці Парковій водій автомобіля «Жигулі» допустив наїзд на жінку. Постраждала доставлена у важкому стані до лікарні».
Дістав телефон, почав дзвонити. Після третього дзвінка відповіли:
– Так, вчора до нас доставили потерпілу з вулиці Паркової. Стан важкий. Поки не приходила до тями.
– А як її прізвище?
– Документів і мобільного телефону при ній не було. Ви її родич?
– Ну… поки не знаю…
– Приїжджайте за адресою…
– Адресу я знаю. Зараз приїду.
Вимкнув телефон і підійшов до дівчинки:
– У тебе є фотографія мами?
– Так, – вона під’їхала до тумбочки і дістала альбом. – Ось ми з мамою нещодавно фотографувалися.
– Яка у тебе мама красива!
Костянтин дістав телефон і зробив знімок, посміхнувся дівчинці:
– Піду, – шукати твою маму.
***
Вона відкрила очі. Біла стеля. Свідомість потихеньку поверталася. Перед очима промайнула машина, що летіла…
Спробувала поворухнутися, рух болем віддався в усьому тілі. Підійшла медсестра, тихо запитала:
– Прокинулася?
І тут очі Ліди розширилися від жаху:
– Скільки я тут лежу?
– Дві доби.
– Там у квартирі дочка одна…
– Ліда, заспокойся! – медсестра обережно поклала руку на груди хворої. – Сюди вчора приходив молодий чоловік. Залишив тобі свій телефон. Каже, що твій машина розчавило.
– Мені зателефонувати…
– Зараз! – вона торкнулася пальцем напису: дочка, і приклала апарат до вуха хворої, і звідти пролунало:
– Мамо!
– Юленька, донечко, як ти!
– Все добре! Зі мною бабуся Ніна, і дядько Костя приходить.
– Який дядько Костя?
– Жінко, не хвилюйтеся! – вимовив лікар, що зайшов. – Інакше, заберу телефон. Давайте я вас огляну!
– Донько, я передзвоню, – крикнула Ліда і вимкнула телефон.
Лікар оглянув. Наказав щось медсестрі, та одразу поставила крапельницю.
Коли лікар вийшов, медсестра взяла телефон і поклала собі в кишеню.
– Можна, я з дочкою ще хвилинку поговорю? – тихо прошепотіла Ліда.
– Лікар заборонив вам хвилюватися, – але все ж дістала телефон і набрала номер.
– Донько…
– Ліда, мене звати Ніна Антонівна, – пролунав незнайомий жіночий голос. – Вислухайте мене! Мій син знайшов ваш зламаний телефон. За сім-картою розшукав вашу дочку і вас.
Я – пенсіонерка. Поки ви в лікарні, побуду з вашою дочкою. Не хвилюйтеся! Передаю телефон Юлі.
– Мамо, не засмучуйся і одужуй швидше! – пролунав голос дочки.
– Донечко, слухайся бабусю Ніну! – схопилася Ліда, як потопаюча за соломинку.
– Лідіє, вимикайте телефон! – пролунав голос медсестри.
***
Наступного дня Ліду перевели в загальну палату, а ввечері, в години прийому, заглянула медсестра:
– Перова, до тебе відвідувач.
Ліда навіть здивуватися, як слід, не встигла. Зайшов хлопець, якийсь некрасивий, худий:
– Здрастуйте, Ліда! Мене Костя звати, – посміхнувся. – Ось прийшов провідати тебе. Не ображаєшся, що я відразу на «ти»?
– Ні.
Він поставив на тумбочку великий пакет:
– Тут моя мама тобі зібрала.
– Костя, я навіть не знаю, хто ви, – розгублено промовила хвора.
– Я випадково знайшов твій розчавлений телефон. Сімка виявилася цілою. Зателефонував твоїй дочці. Потім розшукав тебе.
– Як там моя Юленька?
– Зараз.
Він взяв з тумбочки телефон, який сам залишив під час першого візиту. Трохи поколдував над ним.
– Ось, будь ласка!
Ліда глянула на дисплей і побачила свою дочку.
– Мамо! – закричала та. – Тобі боляче?
– Ні, донечко, вже не боляче. Як ти?
– А ми тут з бабусею Ніною пиріг печемо.
Ліда довго розмовляла зі своєю дочкою. Костянтин терпляче чекав. Поговоривши, вона опустила голову:
– Я тепер ваша боржниця.
– Та годі тобі, Ліда! – посміхнувся він. – І давай, переходь на «ти»!
– Дякую тобі, Костя!
– Зараз покажу, як користуватися цим телефоном.
***
Минуло два тижні. Винуватець тієї аварії приніс Ліді відступні двісті тисяч прямо в лікарню і привів адвоката.
На наступний день її виписали з лікарні. Костя приїхав за нею і привіз додому.
– Мамо! – радісно закричала дочка.
Здавалося, ще трохи і вона вискочить зі свого візка. Ліда присіла поруч з нею, обійняла дочку і заплакала від щастя.
Потім підійшла до літньої жінки:
– Ніна Антонівна, велике вам спасибі!
– Годі, тобі, Ліда! Юля мені ніби онукою стала.
– Ніна Антонівна, мені винуватець аварії відступні приніс, – вона дістала з сумочки гроші. – Візьміть! Мені більше нічим вам віддячити.
– Прибери, Лідо! – суворо вимовила літня жінка. – Ми з сином, точно, не збідніємо, а тобі Юлю лікувати треба. Костя вже домовився з якоюсь клінікою.
– Мамо! – радісно вигукнула дочка. – Дядько Костя сказав, що ми з тобою поїдемо в лікарню і мені зроблять все потрібне, щоб я ходила.
***
Два тижні пробула Ліда з дочкою в клініці. Поставили спиці. Через три місяці, потрібно назад в клініку. Потім все це ще раз через рік і ще раз через рік.
Через три роки, після трьох операцій і реабілітації, обіцяли, що Юля буде ходити.
А поки дівчинка так і пересувалася на візку. До того ж, спиці доставляли незручності.
Але, мабуть, доля вирішила випробувати на міцність цих чотирьох людей. У Ніни Антонівни стало погано з серцем і її поклали в лікарню у важкому стані.
Три ночі провела Ліда в лікарні поруч з цією, що стала рідною, жінкою. Поверталася додому лише приготувати на всіх обід і трохи поспати. Ночами з Юлею залишався Костянтин.
На четвертий день Ніна Антонівна остаточно прийшла до тями. Довго сумними очима дивилася на сидячу поруч Ліду, потім тихо промовила:
– Донечко, мабуть, недовго мені залишилося жити на цьому світі. Виходь заміж за мого Костю. Він людина надійна. Разом ви і Юлю на ноги поставите.
– Ніна Антонівна, хіба він мене візьме?
– Візьме! – на обличчі жінки промайнула посмішка. – Обов’язково візьме.
***
Ніна Антонівна тримала за руку дівчинку з ранцем за спиною і букетом квітів. Якби не досить високий зріст дівчинки, можна подумати, що до школи вона йде вперше.
А вона і йшла до школи вперше, але вже в четвертий клас. Перші три роки вона навчалася вдома індивідуально.
Закінчила три класи з достатньо непоганими результатами. І ось зараз йшла до школи на своїх ногах.
– Бабусю, мені трохи страшно.
– Що ти, Юля? Тобі вже десять років! Он і твої тато з мамою йдуть!
– Донечко, ти що така невесела? – підійшла до неї Ліда.
– Боїться до школи йти, – похитала головою Ніна Антонівна.
– Давай руку! – Костянтин подав дівчинці свою долоню. – Ходімо, сміливіше!
– Ось з тобою, тату, мені зовсім не страшно, – посміхнулася Юля.
І вони, весело базікаючи, попрямували до школи, а слідом йшли мама і бабуся, такі ж щасливі.
