З великими зусиллями ми з чоловіком довезли всі речі до нової квартири, яка тепер офіційно належала нам.
Ми придбали її не так давно, але вирішили переїжджати не відразу, щоб зробити там ремонт. І ось, нарешті, настав день нашого переїзду.
— Фух, ну й речей у тебе, Вероніко! У мене всього лише одна валіза, а у тебе їх кілька, не рахуючи окремих пакетів, — скаржився чоловік.
— А що ти хотів, Ваня? Я дівчина, у мене й має бути багато речей!
— Адже половина з них — мотлох…
— Зроблю вигляд, що цього не чула… Там усе потрібне! Давай зробимо все сьогодні, щоб закінчити до суботи, а там покличемо батьків на новосілля.
— Згоден, краще зробити все якнайшвидше. Тим більше завтра нам уже треба забрати Матвія від батьків, вони ж на якийсь дводенний захід на природу їдуть.
Дивно, але нам з Ванею вистачило одного дня, щоб повністю обставити нашу квартиру і з завтрашнього дня почати спокійно в ній жити.
Я була щаслива, що ця подія нарешті відбулася, адже ми з чоловіком дуже довго старанно працювали.
Ми збирали гроші на цю квартиру і ремонт, економили на всьому, чому тільки можна. А тепер можна було розслабитися.
У суботу до нас у гості прийшли батьки чоловіка і моя родина — мама, сестра та вітчим.
Все починалося добре, але під кінець святкування моя родина, як завжди, все зіпсувала.
— Ніка, мені так подобається, як ти обставила кухню! — захоплювалася свекруха. — Все в одному тоні, виглядає дуже органічно.
— Дякую, мамо Віро, я спеціально намагалася підбирати все в цій гаммі, щоб все було красиво, але водночас затишно.
— У тебе вийшло, моя хороша!
З родиною чоловіка у мене були чудові стосунки. Я б навіть сказала, що свекри були мені ближчі, ніж мої власні батьки.
Мама Вані відразу ж показала, що рада прийняти мене в їхню сім’ю, і наші з нею стосунки стрімко розвивалися.
Я могла спокійно базікати з нею по телефону, і навіть не про її сина, а про всякі дрібниці.
Я могла прийти до неї в гості, навіть не сказавши про це чоловікові, бо вона завжди була рада мене бачити.
Батько Вані був, напевно, одним із найдобріших і найчуйніших людей, яких я зустрічала.
Він завжди цікавився моїм життям, допомагав нам із ремонтом, давав мені гроші, наказуючи, щоб Ваня про них не дізнався, бо він дав їх саме мені.
З Дмитром Васильовичем ми дуже любили жартувати й обговорювати кулінарію, адже він готував набагато краще за свою дружину.
Загалом, увесь вечір батьки чоловіка хвалили нас за виконану роботу, захоплювалися нашим побутом і квартирою загалом.
Чого не можна було сказати про реакцію моєї родини.
— Я б, звичайно, все обставила по-іншому, — сказала Катя, моя молодша сестра. — Органайзер для косметики зовсім не вписується в колірну гаму столу.
Стілець вже скоро зламається, будь впевнена. Напевно, він у вас дуже дешевий.
— А мені ось зовсім не подобається, що ти зробила кухню в темних тонах, — приєдналася мама. — Відразу якийсь негатив відчувається, і спати хочеться.
Я б не хотіла готувати на такій кухні, краще б ти зробила щось яскраве. Наприклад, у зелених або помаранчевих тонах.
— Ви хоч перевірили справність розеток? Газ де перекривати, знаєте? Кухонний стіл краще б зі мною купували, а то цей здається вже дуже нестійким, — висловився мій вітчим.
Грубо кажучи, моя сім’я чіплялася практично до всього, що було в нашій квартирі.
Їм не подобалися підлоги, не подобалися штори, не подобався балкон, не подобалися ганчірки для посуду або те, як горить світло.
Я намагалася не звертати на це уваги, враховуючи, що свекри щоразу намагалися стати на наш бік і змінити тему.
Але все ж мені було неприємно, що мої рідні люди так просто знецінили нашу з чоловіком працю.
Якщо вже говорити чесно, то так було завжди. Я була небажаною дитиною в цій родині, у цьому колись зізналася моя мама.
— Ти мені взагалі повинна дякувати, що на цьому світі живеш! — кричала на мене мама в розпалі однієї з наших сварок. — Тоді були такі обставини, що від дитини не можна було позбутися, а мені взагалі було не до цього!
Я не хотіла ставати матір’ю в 20 років, але так уже вийшло, що твій недорослий батько не подумав про те, що таке цілком може статися.
У мене була мета! Я хотіла вступити до театрального інституту, стати актрисою, але обставини перекреслила всі мої плани, і з’явилася ти…
Саме так я й дізналася, що мене не хотіли народжувати.
Якби мама тоді зважилася, мене б тут не було, але певною мірою я рада, що маю можливість насолоджуватися життям у цьому світі.
Мама розлучилася з моїм рідним батьком, коли мені було чотири роки, і більше я його ніколи не бачила. А через два роки мама знову вийшла заміж.
Все це дуже позначилося на моєму вихованні. Мамі на мене було байдуже. Вона часто кричала, якщо я чогось не розуміла або чогось не робила.
Можна сказати, що я була безкоштовною робочою силою, коли стала трохи старшою, адже всі домашні обов’язки повністю звалилися на мої плечі.
А коли народилася моя молодша сестра — яку мама з вітчимом планували — я стала ще й безкоштовною нянькою.
Вітчим Андрій мене не любив. Мама практично змусила його одружитися з нею, хоча він, як я зрозуміла, цього не хотів.
Він боявся за свою репутацію, мовляв, одружився з жінкою з причепом.
Саме тому він вважав мене якимось тягарем, до того ж у дитинстві я була дуже неуважною і мовчазною.
— Ніка, чому ти не в школі? — Запитав мене вітчим, зайшовши без стуку в мою кімнату.
— Мені погано, — ледве промовила я. — Живіт болить.
— Що ти прикидаєшся? З тобою все гаразд! Вирішила школу прогуляти і батьків обдурити? Швидко йди збиратися, інакше я матері все розповім!
— Андрію, мені зле, у мене дівочі дні!
— Які дні, ти що, зовсім здуріла? Твоя мати ж нормально з цим справляється і на роботу ходить, а ти все вигадуєш. Якщо ти зараз не встанеш, я заберу у тебе телефон на тиждень!
— Але мені справді погано! Я не зможу нормально сидіти на уроках.
— Так, значить? Добре, розбирайся з мамою.
Вітчиму вічно щось не подобалося. Він дуже любив скаржитися на мене мамі, а та, сліпо довіряючи якомусь чоловікові, а не своїй дочці, ставала на його бік.
Вона вичитувала мене в його присутності, щоб він міг насолодитися моментом своєї перемоги.
Андрій ніколи не цікавився моїм життям, а я його, тому нам, загалом, було байдуже одне до одного.
Сестра ж, Катя, виросла розпещеною дівчинкою.
Я завжди відчувала себе обділеною, коли, наприклад, їй дарували дорогі подарунки або хвалили за будь-яку дрібницю, будь то оцінка з фізкультури або невинний подарунок від шанувальника.
У моменти, коли вітчим з усією любов’ю і турботою ставився до Каті, я часто стримувала сльози від образи.
Від того, що мій тато перебував невідомо де і навіть не бажав дізнатися, як живе його дочка.
Від того, що вітчим любив тільки свою рідну дочку, а не ту, яку прийняв разом зі своєю дружиною.
Мені завжди не вистачало любові, але я все ще мріяла створити щасливу і люблячу сім’ю.
І це здійснилося, коли в 26-річному віці я вийшла заміж за Ваню. До нього моє особисте життя складалося досить погано.
Я постійно шукала таких партнерів, які замінили б мені любов від близьких, яку я ніколи не отримувала, тому була занадто вимогливою і тривожною.
Але колись я вирішила це виправити і на якийсь час вирішила побути на самоті, щоб розібратися в тому, чого я насправді хочу.
Саме в той момент я познайомилася з Ванею. Він був не схожий на тих, з ким я зустрічалася до цього.
Чесно кажучи, спочатку він мені зовсім не сподобався, і я тримала його в рамках дружби, але він не збирався здаватися.
І ось, після всіх залицянь, сотень розмов на тему стосунків і сім’ї, ми з Ванею почали зустрічатися. І через деякий час я зрозуміла, що він — моя справжня любов.
Через рік після весілля у нас народився син Матвій, на якого я дуже сильно чекала.
Я точно знала, що мій син — бажана дитина, і я ніколи в житті не дозволю йому думати, що він не потрібен своїм батькам.
Зараз нашому синові було вже 5 років, і якраз перед тим, як йому потрібно буде піти до школи, ми й вирішили купити свою квартиру.
У тридцятирічному віці я нарешті знайшла своє щастя — у мене був люблячий чоловік, улюблена дитина, чудові свекри, цікава робота.
Але одне все ще залишалося незмінним — мої стосунки з батьками та сестрою.
З ними я спілкувалася досить рідко. З сестрою ми практично не спілкувалися, з вітчимом — тим більше.
Мама дзвонила мені тільки тоді, коли потрібні були гроші. Незважаючи на те, що я отримувала хорошу зарплату, я все ж намагалася не витрачати зайвого.
Але якщо мама дзвонила і просила надіслати грошей — а це було, в основному, для молодшої сестри — то я не могла їй відмовити.
І тоді, коли мама домагалася бажаного, вона знову зникала в сутінках, забувши про свою старшу дочку.
А одного разу трапилася одна ситуація, після якої я скоротила спілкування зі своєю родиною до мінімуму.
Я, звичайно, знала, що у моєї мами майже не було совісті, але не думала, що все зайде в таку крайність.
— Привіт, Ніка, як справи? — зателефонувала мені якось мама.
— Та нормально. Ти щось хотіла? — байдуже відповіла я.
— Цікаво, що ти відразу думаєш про те, що мені від тебе обов’язково щось потрібно, — ображено промовила мама. — Взагалі-то ти моя дочка, і я хочу дізнатися, як у тебе справи.
— Гаразд. У мене все добре. А як у тебе?
— Загалом, чудово. Навіть є новина.
— Яка?
— Мій чоловік вирішив купити нову квартиру, щомісячні платежі за неї на тобі, — заявила мама
У мене мало не вилізли очі з орбіт від такої нахабності.
— Що?! Тобто платежі на мені?
— Ти ж знаєш, скільки грошей потрібно, щоб купити свою квартиру, ви самі недавно переїхали.
Ось Андрій надивився на вас і вирішив, що теж хоче переїхати у свою квартиру. Ти його знаєш, він не любить довго чекати.
Тому потрібно зробити все швидко, а грошей у нас не так багато. Тож спочатку ти повинна будеш нам допомагати.
— Ти лише в тому права, мамо, що ми з Ванею та Матвієм переїхали лише нещодавно! Ти думаєш, у мене є гроші, щоб оплачувати ваші рахунки?!
— А мене це не хвилює, люба. Моя справа — попередити, твоя — вирішити, як ти це робитимеш.
Я тебе виховувала? Виховувала. Годувала. Одягала. Речі купувала. Будь ласка, відплати мені тим самим.
— Я нічого не робитиму. Раз Андрій вирішив купувати квартиру, нехай сам за неї й платить.
— Тобі не соромно так говорити, Ніко? Андрій взагалі-то твій батько!
— Він мені не батько, а вітчим. Тим більше, що ми з ним навіть не спілкуємося, то з чого б мені раптом допомагати йому?
— А мені ти допомогти не хочеш? Рідній матері? Адже це я тебе прошу, а не він. Ти навіть мені відмовиш?
— Відмовлю, мамо. Твоє прохання, а точніше, вимога — це вже занадто. Мало того, що ви ніяк не підтримали нас, коли ми купували квартиру.
Ви знецінили всі наші старання, висловили своє невдоволення нашим житлом. Так ще й просите мене оплачувати вашу квартиру? Ну вже ні, цього не буде.
— Ах ти, невдячна! Та якби не я, у тебе нічого б не було! Я дала тобі все, що могла, хоча могла б взагалі тобою не займатися.
А ти ось так вирішуєш вчинити… Що ж, я зрозуміла тебе. Дякую, доню!
Мама сильно образилася на мене, хоч я й щиро не розуміла, за що.
Напевно, вона цілком серйозно думала, що я погоджуся оплачувати їхню квартиру.
Я лише відчувала роздратування від того, що мною знову хотіли скористатися, тільки вже більшою мірою.
У той момент я зрозуміла, що все ж була не одна, незважаючи на такі стосунки зі своїми родичами.
Моїми справжніми близькими людьми стали батьки чоловіка, які були для мене батьками більше, ніж мої власні.
— Що? Вони хотіли, щоб ти платила за їхню квартиру? — здивувалася свекруха.
— Так…
— Боже, моя дитинка, за що тобі дісталася така сім’я, — свекруха обійняла мене і почала гладити по маківці.
— Я сподіваюся, ти ж відмовила їм? — запитав мене свекор.
— Звичайно, у мене ж є голова на плечах. Я прекрасно розумію, що вони вирішили скинути всю відповідальність на мене і не перейматися з приводу грошей. Вони завжди так робили.
— Та й справді… Що це за батьки такі, які так поводяться зі своїми дітьми, — сумно промовив свекор.
— Нічого, люба, у тебе є ми. Ти така сама частина нашої родини, наша донька, і ми тебе дуже сильно любимо, — лагідно сказала мама Віра. — Як добре, що ти з’явилася в нашому житті.
— Я дуже радий, що ви приймаєте Вероніку як рідну, — розчулився чоловік.
— А ми які раді, синку! — підтримала його мама. — Ми нашу Ніку нікому в образу не дамо!
— Готуємо хустинки! Терміново! А то всі розплачемося! — голосно вигукнув свекор. — Матвію, біжи до нас!
І ми вп’ятьох сиділи на дивані й обіймалися, паралельно сміючись, що поводимося як діти.
Але саме тоді я відчула, що означає справжня родина. І заради цієї родини я була готова на все.
