Олег Сергійович неквапливо йшов коридором університету, занурений у свої думки.
До сорока п’яти років він багато чого досяг. Хороша робота, стабільність, двадцять років шлюбу з чудовою дружиною, прекрасні діти — є чим пишатися.
Але водночас усе вже здавалося таким буденним.
Начебто все було добре, але в душі Олега оселилася тиха туга за чимось більшим, ніж сірі одноманітні будні.
– Привіт, Олег Сергійович! Чого такий сумний? – Дмитро Миколайович, системотехнік, накинувся, як ураган, на Олега, ледь не збивши його з ніг.
Схопив за руку обома своїми великими долонями, потиснув від душі.
– А я щойно з поїзда, у відрядження ганяли, до столиці. Що нового у вас тут сталося, поки мене не було?
– Все по-старому, як завжди. У столиці що нового?
– Ууу, на бігу не розповіси, вражень купа. Покажу потім фото. Ну і звіт підготував, подивишся, є, чому повчитися. А жінки там! Здається, я скоро одружуся…
Дмитро Миколайович ще щось говорив, але Олег майже не чув.
Його увагу раптом привернула одна зі студенток, що тупцювала біля розкладу занять.
Струнка, тендітна, з волоссям, зібраним у високий хвіст. Вона стояла, весело про щось базікаючи з подругами, і світло, що падало з вікна, просвічувало крізь її легку сукню.
Її очі – глибокі, карі, сповнені іскристої енергії – зустрілися з його поглядом.
У них він побачив те, чого так бракувало в його власному житті – свіжість, невимушеність, азарт. Олег був зачарований.
– Ну, що скажете? – почув він голос Дмитра Миколайовича, – Я правий?
Олег немов прокинувся, похитав головою.
– А? Так, так, звичайно…
– Ну то домовилися? Сьогодні о шостій тридцять?
– Так, добре, – розсіяно пробурмотів Олег, насилу відриваючи погляд від дівчини.
***
Відтоді Олег Сергійович почав помічати її всюди. На лекціях, у бібліотеці, в університетському кафе…
Віка готувалася до захисту диплома дизайнера на тому ж факультеті, де Олег викладав архітектуру.
Він почав шукати з нею зустрічі, затримувався після занять, пропонував допомогу з навчанням.
«Випадково» стикався з Вікою в університетській бібліотеці та знаходив приводи для тривалого спілкування.
Їхні стосунки розвивалися стрімко, немов запущений механізм, який неможливо зупинити.
Віка бачила в ньому зрілість, стабільність і опору. Олег же перебував під чарами її юності, нескінченної енергії, здатності радіти дрібницям.
Він знову відчув себе молодим, живим, сповненим пристрасті.
– Здається, ми добре попрацювали і заслужили пристойну вечерю. Може, підемо перекусимо десь? – запропонував він, виходячи з бібліотеки.
– Ой, моєї стипендії на пристойну вечерю не вистачить…
– Навіщо ж так мене ображати? Я запрошую, а отже й пригощаю.
Олег почав балувати Віку подарунками, влаштовував романтичні побачення, засипав її компліментами. Він відчував себе молодим і повним сил поруч із нею.
Віка ж була засліплена увагою дорослого, цікавого чоловіка.
Місяці пролітали непомітно, наповнені таємними зустрічами, загадковими поглядами, шепотом зізнань.
Олег розумів, що чинить неправильно, що зраджує дружину Тетяну, з якою прожив багато років, але почуття провини не могло переважити силу його пристрасті до Віки.
Нарешті, як тільки Віка захистила диплом, Олег прийняв рішення і оголосив дружині про свій відхід.
– Таня, я дуже винен перед тобою, але приховувати більше немає сенсу.
– Я давно відчуваю, що з тобою щось відбувається. Але не думала, що ти здатний зруйнувати все.
– Мені здається, так далі тривати не може. Я покохав іншу жінку. Але ти мати моїх дітей, я тебе поважаю, тому не хочу більше обманювати.
– Ти б хоч про дітей подумав. Не кажу вже про себе, але перед ними тобі не соромно?
Ніколи не могла припустити, що ти можеш виявитися таким безвідповідальним егоїстом.
– Вони вже дорослі, зрозуміють. Самі скоро стануть батьками. Не думаю, що це для вас усіх велика трагедія. Ти працюєш, вони теж уже починають.
Якщо щось непередбачене трапиться, я завжди допоможу, у міру своїх сил. Квартиру вам залишаю. У мене є деякі заощадження, візьму іпотеку.
Тетяна була розбита. Двадцять років спільного життя, спільні мрії, плани — все руйнувалося в одну мить.
Але Олег був непохитний. Він пішов до Віки, залишивши позаду все, що було йому таке дороге протягом багатьох років.
Тетяна, пригнічена й принижена, змушена була погодитися на розлучення.
Але наостанок сказала:
– Усі подібні історії закінчуються однаково. Ти зрозумієш, що вчинив дурницю, і повернешся назад. Але я не впевнена, що зможу пробачити й прийняти тебе.
Я так кохала тебе, Олеже, а ти не зміг оцінити й зберегти це кохання. Ти ще пошкодуєш про все, але буде пізно.
Та Олег ні про що не шкодував. Життя з Вікою було яскравим, насиченим цікавими подіями.
Вони багато подорожували, займалися улюбленими справами, занурюючись у світ одне одного.
Він обожнював свою молоду дружину, балував її, намагався вгадати кожне бажання.
Віка ж, немов окрилена, ділилася з ним своєю юнацькою безтурботністю, наповнюючи дім радістю і теплом.
Роки йшли своєю чергою. Олег, занурений у роботу, не помічав, як швидко летить час. Він вважав себе щасливим, адже поруч була кохана жінка.
Але Віка змінювалася. Її очі, що колись сяяли від щастя, почали тьмяніти.
З незрозумілої причини вона ніяк не могла опинитись при надії. І розкішна затишна квартира без дитячого сміху стала навіювати їй тугу своєю тишею і порожнечею.
– Може, усиновимо дитинку, – запропонувала вона Олегу. – Маленьку, гарненьку. Раз у нас свої не виходять.
– Вікусь, ти що? – злякався він, – уявляєш, що це означає? І на що перетвориться наше життя?
Я знаю, що таке маленькі діти, двох виростив. У молодості ще можна терпіти безсонні ночі, але зараз я б цього не хотів.
І добре б свого, а то чужого. Я не готовий до такого, точно можу сказати.
– Я так люблю діточок. Коли бачу мам з колясками, від заздрості хочеться плакати.
– Давай ще почекаємо, може, самі народимо. Які в нас роки.
– Олег, мені вже тридцять два. Роки летять…
Вона бігала по лікарях і платних клініках, пройшла всі обстеження та ЕКЗ. Але все виявилося марним…
Того року Віці виповнилося сорок, Олегу – шістдесят три.
Вісімнадцять років тому їхнє кохання здавалося вічним, але час, як відомо, не тільки лікує рани, а й притуплює почуття.
Життя перетворилося на рутину: робота, дім, вечеря, телевізор.
Олег, втомлений після лекцій в університеті, більше не дивував Віку квітами та романтичними побаченнями.
Він кохав її, але його кохання стало звичним, спокійним, як старий плед.
Вона була молодою привабливою жінкою, на яку задивлялися чоловіки, а він – дідусем із сивою бородою та хворими суглобами.
Віка почувалася самотньою. Їй хотілося нових вражень, пристрасті, а Олег був немов прив’язаний до дивана.
Лише робота приносила їй тепер задоволення. У ній вона знаходила нові враження, знайомилася з цікавими людьми.
І одного разу, працюючи над проектом одного заміського будинку, вона познайомилася з Глібом.
Він був її ровесником, сповненим енергії та життєвих сил.
Вони почали зустрічатися, спочатку просто як друзі, але дружба швидко переросла в щось більше.
– Я знав, що цей будинок принесе мені щастя. Коли вибирав дизайнера, переглядав багато пропозицій.
Але ти мене підкорила відразу. Як тільки побачив, зрозумів – моя жінка. Що б ти не запропонувала, я б на все погодився.
– На мою думку, ти мені зараз просто очі замилюєш, – засміялася вона. – Але говори, говори, мені подобається тебе слухати.
Гліб захоплювався Вікою, дарував їй квіти, запрошував до театрів і ресторанів, розповідав про свої мрії, про те, як він бачить їхнє подальше життя.
– Розлучайся зі своїм дідусем. Я ревную, не хочу, щоб ти йшла на ніч до нього.
– Не хвилюйся, ночами він просто спить у своїй спальні. Давно вже ми спимо в різних кімнатах. Так спокійніше.
– І навіщо тобі це потрібно? Цей спокій? Не йди сьогодні, я тебе не відпущу.
– Не можна, не сьогодні. Він там з розуму зійде. Він все-таки кохає мене.
З Глібом Віка знову почала посміхатися, радіти дрібницям, жити повним життям.
Але почуття провини гризло її серце. Олег був добрим і вірним чоловіком, не можна було просто піти, грюкнувши дверима.
Але Віка не могла більше обманювати себе й Олега. Вона вирішила поговорити з ним.
– Вибач, але я мушу тобі зізнатися, що зустріла чоловіка, якого покохала. Олегу, я вдячна тобі за все і кохаю тебе, але вже якоюсь іншою любов’ю. Як друга, як батька.
– Невже ти покинеш мене після стількох років нашого щасливого життя? – Олег був вражений, розгублений. – Адже ми кохаємо одне одного.
Може, я тебе чимось образив? Скажи, я виправлюся. Що сталося? Чому раптом? Давай поговоримо відверто, по душах. Усе можна вирішити й виправити.
– Дуже прошу, не затримуй мене. Зрозумій, така велика різниця у віці просто мене вбиває.
Я ще молода, хочу, щоб щось у житті відбувалося. Але тут, з тобою, у мене таке відчуття, що моє життя скінчилося.
– Але як же наша любов, почуття обов’язку, стільки років разом…
– Я дуже нещасна зараз у цій квартирі поруч із тобою. Мені потрібно щось змінювати. Терпіти це більше нестерпно.
Це була найважча розмова в її житті. Але вона вже все вирішила, і відступати було нікуди.
Жодні вмовляння не змогли її зупинити. Олег замовк, розуміючи, що все скінчено.
Він залишився один. Його життя розбилося на друзки.
Він втратив заради Віки дружину, кохання, сім’ю. І тільки зараз усвідомив, яку дурницю вчинив.
Залишився лише гіркий жаль про те, що він не цінував те, що мав, і погнався за ілюзією.
Серце в грудях нестерпно занило, в очах потемніло. Він схопився за телефон і тільки встиг натиснути «Таня»…
***
Віка почувалася вільною, щасливою, коханою.
Їй ще потрібно було оформити розлучення і поділ квартири з Олегом. Але вони вже обговорювали майбутнє весілля з Глібом.
Минув тиждень її життя в будинку Гліба, як раптом, повернувшись з роботи, вона застала його в спальні з якоюсь блондинкою.
– Гліб? – це було так несподівано, вона не знала, що й сказати.
– Що за трагедія у тебе на обличчі? – буркнув він, натягуючи штани. – Ми сучасні люди, не треба робити такі очі.
– Ми ж планували весілля…
– Але ж ще не одружилися. Я не відмовляюся. Але я жива людина.
Віка дивилася на нього і не могла повірити, що все це відбувається з нею насправді. Вона зрозуміла, що ніякого весілля не буде, бо він уже був їй огидний.
Розбита і розгублена, вона повернулася до квартири Олега, де колись панувало щастя. Вона ходила по порожніх кімнатах, згадуючи роки, проведені з чоловіком.
Їй було соромно за свою легковажність, за те, що вона кинула людину, яка так її кохала.
Добре, що не встигли оформити розлучення, можливо, він зможе її пробачити, і все буде як раніше…
Вона зателефонувала Олегу. Телефон довго мовчав, і нарешті відповів жіночим голосом:
– Слухаю вас.
– Вибачте, здається, я помилилася, – злякалася вона і хотіла покласти слухавку.
– Олег Сергійович хворий. Я його дружина, Тетяна Олександрівна. Говоріть, що ви хотіли. Я передам.
– Хворий? Що з ним? Може, потрібна допомога? Я можу приїхати.
– Серце. Не варто його хвилювати. Ми робимо все необхідне. Він вдома, у своїй родині.
– Вибачте, – прошепотіла Віка і відключилася.
Вона проплакала всю ніч, розуміючи, що сама в усьому винна, що щастя – це не тільки пристрасть і романтика, а й вірність, повага, турбота.
Вона розкаялася у своєму вчинку, але знала, що нічого змінити вже неможливо…
Через деякий час, оформлюючи розлучення і розпродаючи квартиру, Віка познайомилася з Тетяною Олександрівною і ще раз попросила вибачення:
– Шкода, що час назад не повернути, зараз я не допустила б тих помилок. Але я сама себе покарала, сама нерозумно зіпсувала свою долю.
– Кожен сам для себе вирішує – де пролягає межа між коханням та егоїзмом. Відповіді треба шукати у власній душі.
– Життя скінчилося, і я тепер одна, нікому не потрібна.
– Які ви дурниці говорите. У сорок років життя скінчилося? Смішно, – Тетяна Олександрівна дивилася на неї з подивом. – Згадайте ці свої слова в шістдесят п’ять, а краще у вісімдесят, і будете над собою довго сміятися.
