– Наталонька, люба, приїжджай, – Тетяна Олегівна практично ридала в трубку, – я більше так не можу…
– Що сталося? – злякалася подруга.
– Я заважаю жити своєму синові! Треба щось з цим робити! Краще б мене не стало…
– Не говори дурниць, – Наталія Іванівна включила метал у голосі – це завжди допомагало протверезіти Тетяну, – чекай, буду через годину…
… Тетяна Олегівна та її дорослий син Павло жили на орендованій квартирі. Так вже вийшло.
Сина жінка виховувала сама. Успадкувати квартиру від якихось родичів не вийшло, заробляти великі гроші жінка не вміла. З гуртожитком – теж не пощастило.
Ось і знімали невелику квартиру на околиці: знайомі підсуєтили. Дешевше.
Не дарма кажуть: тимчасове швидко стає постійним. Так і сталося з житлом.
Тетяні Олегівні та Павлу місця цілком вистачало. Звикли. Сума за квартиру, з урахуванням маминої пенсії та синової зарплати – сильно не напружувала: не те, що раніше.
Тоді Тетяна працювала на двох роботах, а Павло навчався. Спочатку в школі, потім в університеті. Благо, на бюджет вступив.
Словом, жили за звичкою, зірок з неба не хапали, любили і цінували одне одного.
Тетяна переживала лише про одне, що син абсолютно не займався своїм особистим життям. У всякому разі, матері про нього нічого не говорив.
А вона так хотіла, щоб її хлопчик був щасливий! Щоб знайшов свою половинку! Щоб подарував їй онуків. Дуже хотіла.
Тому, коли Павло почав зустрічатися з Жанною, Тетяна Олегівна піднялася духом: нарешті! Дай, Боже, складеться!
Багато разів мати просила Павла познайомити її з Жанною, але той відмовлявся. Ласкаво, переконливо. Завжди знаходив вагому причину відкласти знайомство.
І раптом, радісна новина: Павло і Жанна подали заяву! Тепер зустріч майбутніх невістки і свекрухи стала неминучою.
Нареченого і наречену Тетяна Олегівна чекала з хвилюванням. Приготувала всіляких смаколиків, красиво накрила святковий стіл, навіть пахощами квартиру наповнила.
Жанна сподобалася їй, як тільки увійшла. Симпатична, струнка, добрі очі, хороші манери. А вже як вона на Павлика дивилася! Просто душа раділа.
Ну що, познайомилися, сіли за стіл, розговорилися.
Жанна про себе розповіла, на всі питання відповіла, а потім запитала, ніби ненароком:
– А ви, Тетяна Олегівна, надовго приїхали?
Господиня трохи розгубилася:
– Приїхала? Звідки?
Тепер деяка розгубленість з’явилася на обличчі Жанни. Вона з погано прихованим здивуванням дивилася на матір Павла.
– Я тут живу, – знайшлася Тетяна Олегівна після незручної паузи, – з Павликом.
– Тут? У орендованій квартирі? – вирвалося у Жанни.
– Ну так, – кивнула господиня, не відчувши підступу, – тебе щось не влаштовує?
– Ні-ні, все гаразд, – Жанна взяла себе в руки, – це я так… Вибачте…
– Мамо, – втрутився в розмову Павло, – а у нас для тебе приголомшлива новина!
– Ще одна? Невже…, – занепокоїлася Тетяна Олегівна.
– Так! Скоро ти станеш бабусею!
– Боже мій! Яке щастя! – Тетяна підійшла до Жанни, обійняла її, – Я така рада за вас! За нас усіх!
Жанна промовчала. Вона взагалі якось засумувала і стала задумливою. Ні Тетяна Олегівна, ні Павло у стані радості цього не помітили.
Наступного дня Жанна відмовилася зустрітися з Павлом, а потім і зовсім заявила, що хоче забрати заяву…
… – Уявляєш, – схлипуючи, розповідала подрузі Тетяна, – вона передумала виходити заміж за мого сина! Вона, бачте, не хоче жити зі свекрухою!
– Нормальне бажання, – кинула Наталя Іванівна, – Ти сама, що, забула, як це?
– Я не забула! Але вона! Вона просто не розуміє. Павло мене не кине напризволяще! Я просто не зможу оплачувати квартиру сама. Ти ж знаєш, яка у мене пенсія!
– Ти думаєш, вона через це?
– Так! Вона так і сказала Паші: я не готова жити з твоєю матір’ю!
– Вона не хоче до вас переїжджати?
– Та ні! У неї своя квартира! Уявляєш?! Трикімнатна!
– Нічого собі! – здивувалася Наталя, – скільки ж їй років?
– Тридцять. Вони з Павликом однолітки.
– Невже сама купила?
– Я нічого не знаю. Та й яка різниця? Я так розумію, Паша їй сказав, що він до неї зі мною переїде, ну, і вона – в багнети.
– Знаєш, подруго, я її розумію…
– А я – ні! Хіба я б їм завадила в таких хоромах? Навпаки: допомогла б. І по господарству, і потім – з дитиною.
– Так вона при надії? – ахнула подруга.
– Уявляєш? І все одно передумала виходити заміж. Сказала, що дитину залишить, але жити з нами не буде. Ненормальна!
А такою милою відразу здалася. Що ж тепер робити?! Павлик – сам не свій. Мовчить, очі відводить. Ох, хоч би не накоїв чого.
– Стоп. Досить себе накручувати, – твердо сказала Наталія Іванівна, – давай подумаємо, як ситуацію виправити.
– Та як ти її виправиш?! – Тетяна Олегівна розридалася.
– Ну, для початку, треба тобі самій піти до Жанни і сказати, що ти не збираєшся з ними жити. Як я зрозуміла, саме це її налякало.
– І що? Ти пропонуєш мені залишитися тут одній?
– Звичайно.
– Але…
– Ніяких «але»! – перебила подругу Наталя, – нічого, всі справляються, і ти якось справишся! Роботу знайдеш.
І потім: одній набагато менше всього потрібно. А Пашка нехай своє життя налагоджує. Ти зрозумій: він уже дорослий. Чоловік!
Ну не повинен він жити з тобою все життя. І няньчити тебе не повинен. Ти ж цілком собі здорова, дієздатна жінка.
Не стара, до того ж. Відпусти його. Не тримай. Дивись, так і з Жанною цією подружишся, і онуків дочекаєшся.
– Так хіба я проти? Це вона…
– Припини, Тетяна! – розсердилася Наталя, – досить вже! Поводишся як дитина… При чому тут Жанна? Вона ж абсолютно права!
Ну, з якого дива вона повинна пускати на свою територію чужу тітку? Чоловіка – зрозуміло. Але свекруху! Як на мене – це перебір.
– Припустимо, – несподівано погодилася Тетяна Олегівна, – а чого ж вона так легко відмовилася від мого сина? Мабуть, не дуже любить.
– Любить, не любить… Не твоя це справа. Розумієш? Вони вже дорослі, самі розберуться. А тобі потрібно з ними нормальні стосунки вибудовувати, а не складнощі створювати.
– Я й не збиралася їм заважати.
– Звичайно, не збиралася. Просто ти – сама по собі серйозна перешкода. Тань, ну, подумай: матуся, яка вчепилася в сина як кліщ.
– Павло ніколи мені такого не говорив.
– Так він і не скаже. І через тебе не одружиться. І онук твій без батька ростиме. Ти цього хочеш?
– Ні, звичайно!
– Тоді йди сама до Жанни і поговори з нею. Мені здається, вона все зрозуміє. Ти ж сама казала, що вона тобі відразу сподобалася. Ну, зірвалася дівчина, буває. Може, і шкодує вже, що Пашку відшила.
Розумнішою треба бути, Тань. Мудрішою. Ти ще можеш все виправити. І я впевнена: якщо все вийде, син буде тобі дуже вдячний.
– Ну ось як я до неї піду, як скажу…
– А ось так і йди: ногами! І говори – ротом! Відкрито і чесно! І тоді все у вас буде добре.
– Гаразд, переконала. Піду! Наступного тижня.
– Ні, моя дорога, – посміхнулася Наталя, – ми з тобою завтра до Жанни підемо. Ти ж знаєш: іноді зволікання смерті подібне.
– Підемо? – здивувалася Тетяна Олегівна, – так ти зі мною?
– Звичайно! Доведу тебе в найкращому вигляді! І почекаю, поки ви поговорите!
– Дякую, Наталонька. З тобою мені не так страшно буде…
…Жанна вислухала Тетяну Олегівну і сказала:
– Дякую, що ви прийшли. Я б сама не наважилася. Ви, Тетяна Олегівна, не хвилюйтеся: ми ніколи вас не кинемо і допоможемо, якщо буде потреба.
– Ми? – зраділа Тетяна, – то ти передумала?
– Звичайно. Адже я Пашу дуже люблю, хочу бути з ним. Тільки… Жити ми будемо окремо. Рада, що ви з цим погодилися.
Вони одружилися і Павло переїхав до Жанни.
Коли народився син, невістка сама запропонувала Тетяні Олегівні пожити якийсь час з ними, бо вона не дуже справлялася з малюком.
Зараз батьки маленького Пал Палича працюють, а бабуся сидить з онуком.
Радісно сидить!
І будинок в порядку тримає. І смачною вечерею зустрічає сина з невісткою. А нещодавно Жанна підійшла до свекрухи і несподівано сказала:
– Дякую вам, мамо. Просто не уявляю, що б ми без вас робили…
