— Жінка повинна терпіти. Терпіти і мовчати. — скрипучий голос Тамари Федорівни відлунював у коридорі. — А ти? Цирк влаштувала.
— Терпіти? — Оля підняла очі. — Дякую, що хоч не терпіти до гробу.
— Стас, чуєш, як вона розмовляє?! — свекруха сплеснула руками. — Я тебе попереджала: не бери цю! Не господиня, не мати, не дружина! Ганьба!
Вперше за шість років Оля не мовчала. Навіть не кивала.
Просто дивилася на жінку, яка вторглася в їхній будинок з валізами і заявила: «Я поживу у вас трохи, а то у мене з Танею вже немає сил. Вона — як ти, Ольга. Все для себе, нічого для сім’ї».
Оля згадувала, як все починалося. Їй було дев’ятнадцять. Запаморочливе кохання, весілля через три місяці знайомства.
Стас здавався уважним, добрим. Він сміявся над її історіями, підносив каву в ліжко, першим помітив, що у неї талант до організації, і запропонував спробувати себе в івентах.
Вони знімали невелику квартиру, працювали, збирали гроші на відпустку. Спочатку все йшло ідеально. Але потім з’явилася вона…
Спочатку просто в гості. Потім — «прийшла переночувати». Потім — «у мене тиск, синку, я у тебе побуду під наглядом хоч тиждень». А потім — «Оль, я тут фіранки перепрала, як ти так жити можеш?»
Оля мовчала. Стас — теж. І чим більше мовчали, тим сильніше розросталася тінь свекрухи в їхньому домі.
— Ти навіщо так фарбуєшся? — запитала якось Тамара Федорівна, коли Оля зібралася на роботу. — Або у вас там клуб, а не офіс?
— У мене зміна, — тихо сказала Оля.
— Зміна? Це ж хто тебе туди так на «зміну» відпускає? Он, як розмалювалася. Ти на панелі, чи що, підробляєш?
Стас стояв поруч. Почув. Промовчав. Тільки скривився і буркнув:
— Оль, ну якось, занадто яскраво. Переодягнися. І обличчя вмий.
Оля не відповіла. Тільки пройшла у ванну, скинула сукню, натягнула джинси і витерла помаду.
З тих пір все пішло під укіс. Тамара Федорівна влаштувалася в будинку як королева.
Завела свою чашку, свої рушники, повісила свій календар і перекроїла розпорядок дня. Навіть розстановку меблів у вітальні змінила.
— Я тимчасово, — сказала вона. — Але, між іншим, це і мій син. І я за нього відповідаю.
Стас радів. Тепер його годували тричі на день домашніми супами, варениками і котлетами. На роботі хвалився, як «матуся смачно готує».
І зовсім не помічав, як дружина перетворюється на меблі. Ті, які не питають, а просто переставляють з місця на місце.
— Ти чого досі не при надії? — запитала одного разу свекруха, ніби між іншим. — Он, Танька вже другого носить. А ти все на своїх заходах. Вічно тобі «не зараз». А потім буде пізно, ясно тобі?
Оля відвернулася, щоб не зірватися. Вона хотіла дитину. Але не тут. Не в цьому будинку. Не в цій клітці.
А Стас… Стас став іншим. Похмурий, роздратований, ніби вичавлений. Раніше обіймав, питав, як минув день. А тепер тільки піднімав брову:
— Що знову сталося?
— Нічого, — все частіше відповідала Оля.
Але в душі наростала злість. На нього, на себе, на цю літню диктаторку в халаті. Вона навіть двері в кімнату тримала відчиненими, «щоб чути, якщо онук прокинеться».
Тільки онука не було. І Оля все частіше ловила себе на думці — а чи потрібен він, цей онук? У цю атмосферу?
Але це все ж сталося. Вона тремтячими руками тримала тест, дві смужки, і серце калатало не від щастя — від страху.
— Ну ось, нарешті! — радісно повідомила свекруха, коли Стас сказав їй. — Тепер ти вдома сидіти будеш. Пора вже справою зайнятися, а не своїми вечірками. Я за вами догляну.
— Дякую, але ми самі впораємося, — спробувала заперечити Оля.
— Ми? Та кому ти потрібна? — знущалася свекруха. — Народиш — от і терпи. Як я терпіла, і мати моя. Чоловік працює — жінка повинна все тягнути. Це закон. А не подобається — гуляй, тільки дитину залиш.
Стас нічого не сказав. Він взагалі все частіше мовчав.
А одного разу вона прийшла пізно. Затрималася у подруги, та хворіла, просила привезти ліки. Повернулася — в коридорі темно, на кухні — свекруха.
— Знову тинялася?
— Я у Надії була…
— Мама сказала, що ти в кафе. — вийшов Стас, руки в кишенях.
— Мама… Мама що, тепер стежить за мною?
— Вона хвилюється. Тобі краще вдома сидіти.
— У нас взагалі-то рівноправність. Чи ти це теж з мамою обговорював, а не зі мною?
Він не відповів. Тільки зачинив за собою двері спальні. А Оля залишилася на кухні. Сиділа в темряві, тримаючись за чашку з остиглим чаєм. І раптом чітко зрозуміла: це не дім.
Це в’язниця. Де за нею завжди хтось стежить. Де її думка нічого не означає. Де її життя — це викреслений епізод між «повинна» і «мовчи».
Але тоді вона ще не знала, як все обернеться далі.
Дитина народилася в травні. Тепло, у вікнах цвів бузок, а в Олі всередині ніби хмари згущувалися. Син — крихітний, безпорадний — кричав ночами, їв кожні дві години, спав тільки на руках.
Оля ледве трималася. Ходила, як привид: злиплі волосся, сірі кола під очима, тремтячі руки від втоми.
А Тамара Федорівна вічно фиркала:
— У всіх діти були. І нічого, не повимирали. Сама винна, що розлінилася. Дитина кричить — значить, мати погана. Мій Стас так не кричав. Я його з трьох тижнів вже на режим поставила.
Стас вставати ночами не хотів.
— Я на роботу, мені треба висипатися, — пояснював він роздратовано. — Я і так тебе утримую.
— А я? Я не працюю? Я просто все сама?
— Так, сама. Тому що так повинно бути. Жінка повинна терпіти, ти ж сама підписалася.
Вона більше не сперечалася. Не бачила сенсу.
Іноді вночі — коли син засинав, і на кухні нарешті запановувала тиша — Оля сідала біля холодильника на підлогу і дивилася в порожнечу.
Очі горіли від недосипання, руки тремтіли від злості. Все частіше в голові виникала одна думка: «Втекти. Куди завгодно. Тільки б подалі».
Вперше вона побачила слід помади на комірі його сорочки, коли гладила. Червоний, як мітка.
— Це що? — запитала, не підвищуючи голос.
— З чого ти взяла, що це важливо?
— Це не мій колір.
— Ну і що? — він знизав плечима. — Ти і так не дружина. Ти — тінь. Тінь з вічно сальним хвостом і смердючою майкою. Мені — соромно. Я чоловік. Я маю право відпочити.
— Ти батько, ти повинен…
— Я? Повинен? — посміхнувся він. — Мама сказала, що жінка повинна все сама. І ти впораєшся, як усі. А якщо не впораєшся — ніхто тебе не тримає.
З того вечора вона більше не плакала. Тільки збирала.
Потроху. По сто, по двісті гривень. Ховала в старій зимовій куртці в коморі. Шукала оголошення про оренду.
Іноді — прямо з телефону, поки годувала дитину. Іноді — на роботі, коли виходила на пару змін на місяць, щоб не втратити зв’язку з реальністю. Поверталася пізно, потайки.
А потім прийшла весна, і все прискорилося. Вона вже майже зняла кімнату, підшукала ясла поблизу.
Збиралася поїхати, коли Стаса не буде. Все зробити по-тихому, без сліз, без крику. Не заради помсти, заради тиші.
Але не встигла.
— Ти куди зібралася? — Тамара Федорівна з’явилася в дверях, як привид. — Валіза з чим? Дитину у мене відібрати хочеш?
— Він не ваш. І ніколи не був. Ви ніколи ним не цікавилися. Тільки командували.
— Як ти розмовляєш?! Це я тобі житло дала, їжу варю, чоловіка твого виростила!
— А потім його ж мені і зіпсували. Він не чоловік, він мамин синочок.
— Слухай сюди, нахаба. Він від тебе не піде. Він одружений, у нього сім’я.
— Сім’я? Ви про Таньку? Це нормально, що у нього коханка?
Свекруха завмерла, ніби отримала удар. Потім звузила очі:
— Це — не твоя справа. Чоловіки — слабкі. А ти, якщо народила, зобов’язана терпіти. Так завжди було.
— А тепер буде по-іншому, — спокійно відповіла Оля. — Я нічого не зобов’язана. Ні йому. Ні вам.
— Тоді ні копійки не отримаєш! Ні допомоги, ні квартири, ні аліментів!
Оля мовчки взяла сумку. Син міцно спав у неї на руках. Проходячи повз свекруху, вона не обернулася.
Вона зняла крихітну кімнату зі старими, подертими шпалерами. Пахло цвіллю.
Потім записала сина в ясла. Сама влаштовувалася на роботу. Допомогла подруга — старий бухгалтер з її агентства.
— Тебе ніби підмінили, — сказала вона одного разу. — Раніше ти була тінню. А тепер ти — вогонь.
Минуло пів року. Одного разу, переглядаючи соцмережі, Оля натрапила на фото. Пишний зал, повітряні кулі, білі скатертини.
Підпис: «Тамарі Федорівні скоро 60. Найкращій мамі, бабусі і жінці в світі».
«Так, особливо бабусі», — подумала Оля і закрила екран.
А через день до її дверей постукали.
— Ти? — Оля відкрила з сином на руках.
— Мама ювілей відзначає. Просила, щоб ти прийшла.
— Вона мене пів року не згадувала. Жодного разу. Ні про онука, ні про мене.
— Ну, ти ж знаєш, вона… така…
— Вона — деспот. А ти — дорослий. Але не чоловік.
— Не починай. Просто прийди. Заради вигляду. Заради пристойності. Нову не приводити, сказала. Боїться ганьби.
— А ти?
— А я… Я вже не знаю, чого я боюся.
Оля зачинила двері. Але ідея закралася. Якщо для Тамари Федорівни головне — зберегти обличчя, то, мабуть, варто показати їй, як виглядає правда.
Оля довго думала — йти чи ні. Але врешті-решт одягла просту сукню. Зав’язала волосся у пучок.
Макіяж — спокійний, стриманий. Губи — у теплому матовому відтінку. Ні яскравості, ні демонстративності — тільки впевненість.
Сина одягла в білу сорочку і вельветові штанці. Він вередував, поки застібала ґудзики, але вона тільки посміхнулася:
— Терпи, малюк. Сьогодні у мами — фінальний акт вистави.
Зал ресторану, орендований Тамарою Федорівною, сяяв кришталем і натертими до блиску приборами.
Столи ломилися від закусок, біля сцени стояли букети, а на сцені — величезний банер з написом: «Тамара Федорівна. 60 років. З любов’ю від родини».
«Родина» — це був головний пункт сценарію.
Стас стояв біля входу, переминався з ноги на ногу. У строгому костюмі. Подарунок, який вони колись разом вибирали Стасу на день народження. Тоді ще були «ми».
Він кинув на Олю погляд — короткий, уривчастий. Потім, не кажучи ні слова, відвернувся.
Тамара Федорівна помітила Олю відразу. На обличчі її промайнуло здивування. Швидко змінилося на фальшиву посмішку.
— Ольга, мила! — з награною теплотою свекруха підбігла і чмокнула її в щоку. — Ось і ти! А я вже думала, не прийдеш. Син мій, онук мій, всі в зборі! Як добре!
— Я не повернулася, — спокійно сказала Оля. — Просто прийшла. Як ви і просили. Заради пристойності.
— Ну ось і добре! — свекруха сплеснула руками. — Он туди, за другий стіл. Там якраз вільно. Сусіди по будинку сядуть поруч. Будеш як своя.
«Як своя» — звучало майже як «будеш сидіти і мовчати». Але Оля сидіти не збиралася.
Гості збиралися. Родичі, знайомі, колеги Тамари. Хтось підходив, дивувався:
— Оля? Ви зі Стасом знову разом? Як чудово!
— Ні, — все так само спокійно відповідала вона. — Ми не разом. Просто я прийшла нагадати, що я існую.
Гості кліпали очима, хтось збентежено кивав, хтось просто відходив. Але поступово в залі почало наростати напруження. Люди переглядалися. Шепотілися.
А Тамара Федорівна продовжувала свою виставу:
— Ми — сучасна сім’я! Всі конфлікти вирішуємо мирно. Заради дитини, зрозуміло! Головне — злагода і любов.
У цей момент Оля вперше засміялася. Марно, тихо. І підвелася з-за столу.
— Тамара Федорівна, — її голос пролунав чітко. — Можна кілька слів? Від мене, для вас. На згадку.
Гості обернулися. Хтось уже діставав телефони. Хтось завмер із келихом у руці. У залі — тиша. Оля взяла мікрофон. Трималася прямо:
— Я не бачила свого чоловіка майже пів року. За цей час він жодного разу не поцікавився своєю дитиною. Він живе з іншою жінкою.
А ви, Тамара Федорівна, теж не подзвонили. Жодного разу. Ні дізнатися, чи ми живі, ні допомогти. Зате сьогодні покликали. Щоб зберегти видимість.
Вона дістала з сумки щільний конверт. Простягнула його свекрусі:
— Тут копія позову. Аліменти. Заборгованість за пів року. Шанс сплатити добровільно. Якщо ні — передаю приставам.
І тоді ні ви, ні ваш син не зможете відмазатися. Примусові роботи — це реальність, знаєте.
Гул прокотився залою. Хтось ахнув. Хтось захихикав, прикриваючи рот. Хтось зааплодував — із запізненням і скоріше від розгубленості.
— Оля… — спробував щось сказати Стас.
— Тихо, — вона навіть не подивилася на нього. — Я закінчила.
Вона повернулася, кивнула офіціантові біля виходу. Той відчинив двері. Світло з холу м’яко вилилося в зал.
Оля вийшла з нього легко, вільно. Не озираючись. Ззаду шумно дихала Тамара Федорівна.
Оля вперше відчула, що не повинна. Нічого. Нікому.
Вона йшла вулицею повільно, ніби вчилася заново дихати. На підборах, у тонкому пальто, з дитиною на руках і легким тремтінням.
Але тремтіння було не від страху — від звільнення. Від того, що все, нарешті, скінчилося.
Позаду залишився шум залу, рум’яне обличчя свекрухи, яке спалахнуло не стільки від сорому, скільки від безсилля. Стас, який відкрив рота, але так і не придумав, що сказати.
А попереду — вулиця, ліхтарі, таксі, син і перший вечір, в якому Оля відчувала себе справжньою господинею власного життя.
Вдома вона акуратно зняла з малюка сорочку, нагодувала кашею, поклала в ліжечко і ще довго сиділа поруч, слухаючи його дихання.
— У нас з тобою тепер все буде добре, — тихо прошепотіла вона. — Тому що я нікому більше не дозволю вирішувати за мене.
Телефон вібрував на підвіконні. П’ять повідомлень. Всі від Стаса:
«Ти що робиш?»
«Ти мені життя зіпсувала»
«Ніхто з тобою тепер водитися не буде»
«Мама в сльозах»
«Повернися. По-нормальному поговоримо»
Оля натиснула «блокувати». Жодна з цих фраз не була про сина. Жодна — про кохання. Тільки докори, погрози, скарги. Він не змінився. Він і не збирався.
Вранці вона прокинулася, коли сонце вже світило у вікно. Син спав. Кішка, яка прибилася кілька тижнів тому, згорнулася біля її ніг.
Було тихо. Ніяких голосів, кроків, скрипів. Тільки весняне повітря і запах кави, яку вона собі зварила.
У поштовій скриньці лежав сірий конверт. Оля дістала його, відкрила. Всередині — повідомлення від суду. Дата слухання по аліментах призначена. Все йде за планом.
Подруга Надя надіслала голосове повідомлення:
— Ну ти, звичайно, видала на ювілеї! Кажуть, у Тамари мало обличчя не перекосило. Ти — вогонь.
Слухай, приходь на вечерю, сусід у мене з сусіднього офісу, начебто нормальний мужик. Поспілкуєшся. Ніяких натяків, просто посидимо.
Оля посміхнулася. Вона вже не боялася слова «вечеря». Не здригалася від слів «чоловік» або «сім’я».
Тому що більше не була тією самою дівчинкою з минулого, яка просила захисту. Тепер вона сама вміла захищати — себе, дитину, кордони.
Наступного дня вони пішли в парк. Син тупотів по траві, тримаючись за її пальці, а вона сміялася і вперше за довгий час відчувала — все буде по-іншому.
Коли поруч з нею зупинилася молода мама з коляскою і запитала:
— А ви одна з малюком?
Оля кивнула.
— Так. Одна. Але мені це більше не страшно. Я, знаєте, більше не тінь.
