Зінаїда стукала кулаком у хвіртку, поки сусідський пес не почав гавкати на весь провулок.
Віктор, її брат, стояв поруч із вантажівкою, набитою коробками, мішками та ящиками з розсадою, і тупо дивився на замок.
Новий. Хромований. Зовсім не той іржавий, який відкривався ногою.
— Ти чого стоїш як стовп? Дзвони їй негайно! — Зінаїда повернулася до брата, обличчя червоне, волосся вибилося з-під хустки.
Віктор потягнувся до кишені, набрав номер. Гудки. Потім — «абонент не може прийняти ваш дзвінок». Він спробував ще раз, але телефон мовчав.
— Не бере.
— Як це не бере?! — Зінаїда знову повернулася до хвіртки. — Маринка! Відкривай, я знаю, ти там! Досить ховатися!
Вона дістала з сумки старий ключ, спробувала сунути в скважину. Не вліз.
Зінаїда завмерла, дивлячись на ключ, потім на замок. Обличчя повільно змінювало колір.
— Вона замок поміняла, — видихнула вона. — Без дозволу. Поміняла замок у моєму будинку.
— У її будинку, — тихо сказав Віктор, але Зінаїда його не почула. Вона вже знову стукала по залізу…
…Зінаїда в’їхала в цей будинок десять років тому «на два тижні». Розлучилася з чоловіком, залишилася без даху над головою.
Марина не заперечувала — будинок великий, батьківський, місця всім вистачить. Тільки Зінаїда не залишилася гостею. Вона обжилася.
Спочатку пересунула меблі на кухні. Потім притягла свої каструлі і почала готувати за своїми рецептами.
Потім стала запрошувати рідню — племінників, двоюрідних сестер, сусідів зі старого будинку. Марина мовчала. Вона взагалі розучилася не мовчати.
Зінаїда говорила за всіх. Вона вривалася зранку з криками, вирішувала, що садити, коли фарбувати паркан, кого кликати на вихідні.
Віктор тільки кивав: «Вона старша, досвіду більше, їй краще знати».
Марина стояла біля вікна і дивилася, як Зінаїда скопує грядки там, де росли мамині півонії.
Всередині все стискалося, але слова застрягали в горлі. Вона різала помідори на вечерю і думала — коли це закінчиться?
Потім зрозуміла: тоді, коли вона сама це зупинить…
…— Там машина у дворі стоїть! Чужа! — Зінаїда прилипла обличчям до щілини в паркані. — Вікторе, ти бачиш?!
Віктор неохоче заглянув. Темна іномарка, дорога.
— Може, вона когось…
— Кого?! Без мого відома?! — Зінаїда розвернулася. — Та я зараз ворота виб’ю! Це мій будинок! Я тут десять років все тримаю!
— Документи на неї, не на тебе, Зіна.
— Плювати я хотіла на документи! Я тут живу! Все на мені тримається! Я тут господиня!
Вона кричала так голосно, що з сусіднього вікна висунулася тітка в халаті.
Зінаїда не помічала. Вона стукала в хвіртку, смикала ручку, намагалася зазирнути поверх паркану.
Через десять хвилин під’їхала ще одна машина. З неї вийшов чоловік років п’ятдесяти, у шкіряній куртці, темних окулярах. Підійшов до хвіртки, кивнув Зінаїді та Віктору.
— Добрий день. Ви щось шукаєте?
— Ми тут живемо! — Зінаїда випнула груди. — Це наш будинок! А ти хто такий?
Чоловік зняв окуляри та поклав в кишеню. Дістав з іншої телефон, відкрив скан-документи.
— Я власник. Будинок куплений місяць тому, всі документи переоформлені на мене. Хочете подивитися?
Зінаїда вихопила телефон, збільшила фото у ньому, намагаючись розгледіти. Віктор заглянув через плече. Його обличчя стало сірим.
— Тут підпис Марини, — пробурмотів він. — І печатка.
— Який підпис?! — Зінаїда з силою втулила телефон власнику в руку. — Не може бути! Вона б сказала! Ми тут прописані!
— Ви не прописані, — спокійно сказав чоловік. — Я перевіряв. Прописана була тільки Марина Федорівна. Більше нікого.
— Десять років! — Зінаїда зробила крок до нього, але чоловік стояв нерухомо. — Я тут десять років все тримала! Будинок, город, господарство! Вона без мене взагалі нічого не могла!
— Могла продати будинок, — рівно відповів чоловік. — І продала. Прошу звільнити проїзд, через пів години приїде бригада.
— Яка бригада?!
— Ремонтна. Будемо переробляти.
Він відкрив замок своїм ключем, увійшов всередину. Зінаїда спробувала протиснутися слідом, але він перегородив їй шлях долонею.
— Приватна територія. Не змушуйте мене викликати наряд.
— Та як ти смієш?! Я зараз сама викличу! Я тобі покажу!
— Викликайте, — чоловік закрив хвіртку. — Заодно поясніть, навіщо намагаєтеся проникнути на чужу територію.
Віктор схопив сестру за лікоть, потягнув до машини. Зінаїда виривалася, але ноги підкошувалися.
Вона озирнулася на вікна, за якими десять років командувала всіма. Вікна були завішені, чужі.
Вона осіла прямо на вузол з речами посеред дороги. Ключ все ще стискала в руці — марне залізо.
А Марина сиділа біля вікна у своїй новій квартирі і дивилася у двір.
Маленький, тихий, де ніхто не кричав, не палив шашлики, не тягав мішки через поріг. Однокімнатна, четвертий поверх, крихітна кухня. Але її. Тільки її.
Телефон лежав на столі вимкненим. Віктор напевно дзвонив. Багато разів. Вона не хотіла чути його голос — винний, розгублений, як завжди.
Вона встала, підійшла до вікна. Внизу жінка вигулювала собаку, двоє хлопців грали в м’яч.
Звичайне життя, в якому Марина була просто сусідкою, а не безкоштовною прислугою.
Будинок вона продала за три тижні. Ріелтор здивувався — такі швидко не йдуть. Але покупець знайшовся відразу.
Марина підписала папери, отримала гроші, купила цю квартиру і зникла. Не попрощалася. Не пояснила. Просто пішла.
Зінаїда дізналася тільки сьогодні.
Віктор знайшов її через два дні. Він стояв біля під’їзду пом’ятий, з пустим поглядом. Марина спускалася за хлібом і завмерла на сходах.
— Маринка, ну навіщо так? — голос зірвався. — Чому мовчала? Ми б поговорили, щось вирішили…
— Вирішили? — Марина спустилася ще на сходинку. — Вікторе, я десять років чекала, що ти хоч щось вирішиш. Ти тільки руками розводив.
— Зінаїда просто… вона звикла, розумієш? Їй нікуди було…
— А мені куди? — Марина зробила крок ближче, і він відступив. — Мені було куди в моєму власному будинку?
Коли вона кричала на мене при твоїх друзях? Коли вирвала мамині квіти і посадила свою капусту? Коли водила туди людей, яких я в очі ніколи не бачила?
— Але це був будинок, — пробурмотів Віктор. — Великий, нормальний. А тепер ти де? В однокімнатці на околиці?
Марина довго дивилася на нього. Потім сказала тихо, але так, що він здригнувся:
— В однокімнатці, де немає ні тебе, ні її. Це найкраще, що зі мною траплялося за десять років.
Вона обійшла його і пішла далі. Віктор окликнув, але вона не обернулася.
Його голос розчинився за рогом, і Марина відчула, як всередині щось відпускає. Важке, давнє, в’їдливе.
Зінаїда намагалася оголосити війну. Дзвонила знайомим, розповідала, яка Марина невдячна.
Але люди слухали одним вухом. Сусідка тітка Валя навіть сказала в обличчя:
— Зінаїда, ти там царювала, ніби дім твій був. Що ти хотіла — щоб вона все життя тебе терпіла?
Зінаїда переїхала до далекої родички на околицю міста. Ковдри здала на зберігання, розсада зів’яла. Віктор знімав кімнату, працював допізна.
Він іноді їздив повз старий будинок. Там йшов ремонт, паркан пофарбували в сірий колір. Зінаїдиних грядок більше не було.
Марина стояла біля вікна ввечері і дивилася на вогні сусідніх будинків. Внизу хтось сміявся, грала музика.
Життя йшло далі, і Марина тепер була його частиною — не ховаючи обличчя, не терплячи, не чекаючи, що хтось вирішить за неї.
Вона зробила ковток, і всередині розлилося тепло. Не від напою. Від того, що вперше за десять років вона могла дихати вільно.
Завтра вона піде в магазин і купить квіти на підвіконня. Ті самі, мамині улюблені. Тільки тепер їх ніхто не вирве.
Вона поставила чашку на стіл і видихнула. Зовні гуділо місто, а всередині була тиша — її власна, зароблена.
