– Якщо чесно…, – подруга на секунду замовкла, ніби боялася сказати зайвого, – я досі не розумію: як ти на це зважилася? Це ж за межею, Лізо!
– За межею чого? Добра чи зла?
– Ну, знаєш, це як подивитися.
– Тут як не дивись, дорога, – посміхнулася Ліза, – важливий результат. А результат у мене – прекрасний. Я отримала те, що хотіла!
– Все одно, – нахмурилася сусідка, – негативні наслідки обов’язково будуть…
– А ти не каркай! – спалахнула Ліза, – коли будуть – тоді й будемо вирішувати. А зараз у мене – період радості і справжньої перемоги! Тож не псуй мені свято!
Сусідка ображено знизала плечима і відвернулася, вдаючи, що її страшенно зацікавив пейзаж за вікном…
…Все почалося того вечора, коли чоловік Лізи, повернувшись з роботи, сказав, старанно приховуючи збентеження:
– Нам треба поговорити…
Ліза вся всередині стиснулася. Давно чекала, коли Ігор, нарешті, зважиться. І ось воно, почалося.
– Говори, – кинула вона, перевертаючи котлети, які готувала до вечері.
– Може, ти сядеш, нормально вислухаєш? – в голосі Ігоря прозвучало нетерпіння, – чи мені з твоєю спиною розмовляти?
– Сидіти ніколи, дорогий, – спокійно відповіла Ліза, – зараз Олежка згадає про мене і почнеться крик: мама, те, мама, се. Тож давай не будемо втрачати часу. Що ти хотів мені сказати?
– Я…, – Ігор запнувся, насилу підбираючи слова, – я зустрів іншу жінку…
– І? – Ліза навіть не повернулася до чоловіка, займаючись котлетами, – що далі?
– Та вимкни ти цю сковорідку! – гримнув Ігор, не в силах стримати роздратування, – ти чуєш, що я кажу?! Я кохаю іншу жінку!
– Чую, – Ліза, нарешті, повернулася до чоловіка, – я тебе вітаю.
– Що?! – здивуванню Ігоря не було меж. Він чекав чого завгодно, тільки не цієї байдужості і привітань.
– Не кричи, будь ласка, дітей налякаєш, – Ліза, як і раніше, зберігала спокій і, здавалося, зовсім не здивувалася.
– Ти знала? – видихнув Ігор.
– Ні, не знала, – Ліза злегка похитала головою, – але здогадувалася.
– Здогадувалася?
– Звичайно. А ти б не здогадався, якби я запізнювалася з роботи на кілька годин? Сиділа б у телефоні і постійно ховала б його в кишеню?
Перебралася б спати в іншу кімнату, знайшовши безглузду причину? І потім… Ігор, будь-яка людина відчуває, люблять її чи вже ні…
– То чому ж ти мовчала, якщо все зрозуміла? – запитав Ігор, трохи заспокоївшись.
– Ну, знаєш, – Ліза хитро примружилася, – пропозицію мені робив ти, і руйнувати сім’ю – теж тобі.
– Навіщо ти так?
– А як? Якби ти хотів просто погуляти, розважитися, то приховував би свої пригоди і далі.
Якщо почав цю розмову – значить, вже прийняв якесь рішення. Тож не мучся, викладай.
Ігор дивився на дружину і не впізнавав її. Стільки витримки, спокою, самоповаги. Він думав, що на нього чекає проста жіноча істерика.
– Коротше, у мене є пропозиція.
– Це цікаво…, – Ліза присіла на табурет і пильно подивилася на чоловіка.
– Я тут прикинув… У нас же іпотека. Ти навряд чи зможеш її платити навіть з урахуванням аліментів.
– А питання розлучення ми вже обговорювати не будемо? – в голосі Лізи пролунав метал, якого Ігор, звичайно ж, не помітив.
– А що тут обговорювати? – кинув він недбало, – зрозуміло ж, що ти мене не пробачиш.
– Ну так, – Ліза посміхнулася, – ти ж знаєш мене як облуплену.
– Так ось, – Ігор знову не помітив підступу, – буде краще, якщо ти переїдеш у свою однокімнатну квартиру, а я залишуся тут.
– А діти?
– Що діти? З тобою поїдуть, звичайно, – відповів чоловік з апломбом.
– Значить, я з двома дітьми буду жити на вісімнадцяти метрах, а ти зі своєю новою любов’ю, я так розумію, в нашій трикімнатній квартирі?
– Ну так. Ти ж не зможеш платити іпотеку. Це ж очевидно. Я і до цього сам її оплачував, – впевнено пояснив Ігор, дивуючись, що Ліза, схоже, цього не розуміє.
– Зрозуміло, – Ліза встала, – мені потрібно подумати.
Вона вийшла на балкон.
– Ну-ну, давай, – з глузуванням кинув їй услід Ігор, а про себе подумав: «Подумає вона. Ох вже ці жінки. Чим там думати?»
Поки Ліза була на балконі, Ігор поклав собі в тарілку пару котлет, теплого пюре з мультиварки і жадібно накинувся на їжу.
Доїсти не встиг.
– Я згодна, – оголосила Ліза, зайшовши в кухню, – але за однієї умови.
– За якої ще умови? – поблажливо посміхнувся Ігор.
– Ти залишишся в цій квартирі зі своєю пасією і з нашим сином. А ми з дочкою переїдемо.
– Що?! – обличчя чоловіка витягнулося від подиву, очі полізли на лоб, – ти хочеш… поділити дітей?!
– Так. А що тут такого? – спокійно відповіла Ліза, – діти у нас спільні, відповідальність – однакова.
Ось нехай син, про якого ти так мріяв, живе з тобою. А дочка – зі мною. На мою думку – це справедливо.
– Ти нормальна взагалі? Як можна ділити дітей?! Вони ж не меблі!
– Ну, звичайно, – Ліза була непробивна, – тому я повинна тягнути їх на собі до кінця життя, а ти – благоденствувати. Ну вже ні. Так не буде.
– Я ж буду платити аліменти! І допомагати. По можливості…
– Зрозуміло. Ти будеш платити мені, я – тобі. Робили дітей разом, і виховувати будемо разом.
Не хочеш сина, бери дочку. Вона старша, з нею буде простіше. Бачиш, я готова піти тобі назустріч.
– Ні, ну я знав, що ти хвора на всю голову, але щоб до такої міри! – вигукнув Ігор, – хочеш мені помститися, використовуючи дітей?!
– Не спокушайся, Ігорю. Ти не гідний того, щоб я тобі мстилася. Я просто хочу, щоб все було справедливо.
Тобі – трикімнатка з іпотекою і син. Мені – однокімнатка і дочка. Ну, і взаємні аліменти. Тільки так ми розлучимося, як кажуть, полюбовно.
Інакше – будемо воювати. Я не поступлюся тобі ні однією ложкою. Думай. І думай десь в іншому місці.
Ігор пішов.
Порадився зі своєю подругою, з мамою, з сестрою.
Всі в один голос його заспокоювали, говорили, що Ліза блефує. Що жодна нормальна мати не віддасть дитину за якісь метри.
Так що Ігор може сміливо погоджуватися. Все одно, не мине й трьох днів, як Ліза забере дитину.
Що стосується коханої жінки Ігоря (її звали Оксаною), то та взагалі була в захваті.
Ще б пак! Трикімнатна квартира в центрі! Про такий подарунок вона не могла навіть мріяти!
Те, що на додачу до цієї самої квартири вона отримає чотирирічного хлопчика, Оксана якось випустила з уваги.
Словом, через пару днів Ігор сказав Лізі, що згоден на її умову.
– Чудово, – кинула Ліза у відповідь і буквально наполягла, щоб Ігор завтра ж подав на розлучення.
– Чому я? – намагався чинити опір він.
– Тому що ти чоловік. І тому, що тобі простіше все це оплатити.
Аргумент здався Ігорю логічним, і він подав на розлучення.
Чекати довелося три місяці. За домовленістю подружжя, Ігор переїхав до Оксани.
Ліза готувалася до переїзду і… самовіддано відбивала атаки всіх рідних і знайомих.
Ігор вже розніс по всьому світу, що Ліза вирішила поділити дітей через квартиру і віддає йому сина.
– Як ти можеш?!
– Що ти за мати така?!
– Немає у тебе ні сорому, ні совісті!
– Як можна розділяти дітей?! У тебе немає серця!
Це найм’якше, що Ліза чула на свою адресу.
Слухала. Іноді відповідала. Іноді мовчала. Іноді просто йшла, щоб не чути, не відповідати, не мовчати.
Навіть дванадцятирічна дочка Катя кинула Лізі докір:
– Я думала, ти нас любиш…
Ліза, не звертаючи ні на кого уваги, терпляче чекала розлучення.
Нарешті, воно відбулося.
Суддя дуже здивувалася:
– Ви хочете залишити сина з батьком?
– Так, – спокійно відповіла Ліза, – адже відповідальність за дітей у нас однакова. До того ж тато не проти. Навіть радий. Правда, Ігор?
Ігор кивнув. І питання було вирішено. Так, як запропонувала Ліза. Ігор з полегшенням видихнув.
А даремно. Все тільки починалося…
Ліза все підготувала до свого від’їзду. Зібрала речі: свої і дочки. Забрала найнеобхідніше. І підготувала шпаргалки для Ігоря.
Розписала: що любить Олежка, що не любить, в який садок ходить, як звати виховательку, на які продукти у нього алергія, які мультики дивиться, де знаходиться поліклініка і т.д. і т.п.
Пробігши папірець очима, Ігор присвиснув:
– Ну ти даєш! Навіщо це? Ми чудово впораємося самі! Правда, синку? – він взяв хлопчика на руки, підкинув під стелю.
Олег завищав від захвату.
– Ну все, нам час, – Ліза перервала веселощі, – якщо будуть питання, телефонуйте.
Як тільки вони з донькою пішли, Ігор зателефонував Оксані:
– Все! Шлях вільний! Приїжджай!
Того ж вечора Оксана виклала в соцмережі пост: «Початок нового життя!»
І прикріпила фото, де вони з Ігорем схилилися над ліжечком сплячого сина.
Ну, а далі почалося пекло для Ігоря і терпляче очікування з неабиякою витримкою для Лізи.
Реальність виявилася дуже далекою від ілюзій. Олег рівно наступного дня влаштував істерику, вимагав покликати маму.
Відмовлявся їсти те, що готувала Оксана. Категорично не хотів з нею залишатися.
Ранкові збори в садок виводили Ігоря з себе. Хлопчик не хотів одягатися, вередував.
Кричав всю дорогу і пручався з усіх сил, коли вихователька забирала його в групу. Ігор постійно запізнювався на роботу.
Потім Олежка захворів. Температура, кашель, висип. Ігор не знав, що робити. Лікувати сина виявилося складніше, ніж він думав.
Потім знову садок. Потрібно було встигати за дитиною ввечері. Доводилося раніше йти з роботи. Керівництво почало коситися.
Оксана раптово поїхала у відрядження. Потім зникла зовсім, написавши смс: «Я не готова покласти своє життя до ніг твоєї дитини».
Мама Ігорю допомагати відмовилася, пославшись на здоров’я.
Ліза приїжджала строго раз на тиждень на дві години. Після її відходу, Олег виносив мозок батькові кілька годин.
Грошей на іпотеку вистачало, але Ігор ніяк не очікував, що так багато доведеться витрачати на дитину.
Він забув про відпочинок. Роздратування і втома накрили з головою. Він з жахом спіймав себе на думці, що ненавидить власного сина.
Словом, приблизно через три місяці, Ігор зателефонував колишній дружині:
– Лізо, треба поговорити. Терміново.
Ліза приїхала.
– Що сталося? – запитала вона з деяким співчуттям, помітивши виснажений вигляд колишнього чоловіка.
– Благаю, забери його, – тихо промовив Ігор, – я більше так не можу.
– Що так?
– Я втомився, Лізо. Оксана мене кинула. Син – мозок виносить. На роботі проблеми. Начальник погрожує знайти іншого фахівця.
– Розумію, – Ліза дуже постаралася приховати посмішку, – тільки…
– Лізо, будь ласка, ніяких «тільки». Забери Олега. І квартиру на додачу.
– У сенсі?
– Переїжджайте сюди, живіть всі разом. А я піду. Зніму житло. Буду платити аліменти на дітей та іпотеку.
– А потім виставиш мені претензії?
– Ніяких претензій, Лізо. Оформимо квартиру на тебе. Я сам все зроблю. Тільки позбав мене від усього цього. Інакше я не витримаю.
– Невже так складно впоратися з чотирирічним хлопчиком? – посміхнулася Ліза, – ти ж казав, що я нічого не роблю. Але ж я теж працювала, Ігор.
– Вибач. Я просто не думав… То що, ти згодна?
– За умови, що все буде оформлено юридично.
Ігор подивився на колишню дружину довгим поглядом.
– Не знав, що ти така меркантильна…
– Вчителі були хороші, – парирувала Ліза.
Слово своє Ігор стримав. Квартиру оформив на Лізу. Сплачує іпотеку. Аліменти – на двох дітей. Кожні вихідні, за рідкісним винятком, відвідує їх.
Не забуває прихопити букет для колишньої дружини… В якості подяки. За те, що пішла назустріч.
А ще дозволила жити в її однокімнатній квартирі і оплачувати тільки комуналку. До тих пір, поки Ігор не купить собі житло.
Тепер всі подруги і родичі співчувають Ігорю і вважають Лізу єхидною. Мовляв, сина маленького не пошкодувала, безсердечна.
А вона поки насолоджується перемогою. Ні про що не шкодує. І ні в які негативні наслідки не вірить.
