— О, нарешті з’явився! — крикнула Віка з третього поверху, коли я заносив валізу, яка важила як моє життя після сесії.
— Що за валізи такі? Там книжки чи залізна руда?
— Книжки? Та це запас їжі на півроку. — Я кинув валізу біля дверей і зітхнув. — Гуртожиток, привіт.
— Ласкаво просимо у спільноту, де інтернет повільніший за твій темп життя. Тут всі зашкалюють у конкурсі «Хто голосніше посвариться о третій ночі». І знайди собі місце в душі без черги.
— Чув про це. Кажуть, що тут навіть миша розуміє правила краще за декана.
— О, чекай, а це ти, напевно, той, хто останньою партією заселяється? — підійшов Коля з дивним рюкзаком, на якому була наклейка «Прокрастинація — це мистецтво». — Готовий до виживання?
— Готовий, — сказав я і підняв валізу. — А ти хто?
— Я — офіційний «провідник з виживання в гуртожитку» й одночасно голова клубу «Пошук чистих рушників».
— Вау, це звучить як марафон.
— Більш як епопея.
— Окей, «провіднику», — кажу Колі, — проведи мене в мою кімнату. Але без жартів про «привидів п’ятого поверху».
— Та привиди — це дрібниці. Зачекай, поки познайомишся з нашою пральною машиною. Вона не просто пральна — це портал в інший вимір.
— Пояснюй, — вирішив підтримати я бесіду, поки ми йшли коридором.
— Ну, по-перше, вона працює лише тоді, коли їй захочеться. По-друге, розклад черг складає тут комітет з трьох сусідів, які спілкуються переважно через записки з грубими лайками. І по-третє, ти маєш зібрати команду, щоб встигнути за пів години підготуватися до запуску — інакше машина почне свій цикл без тебе.
— І що, люди реально воюють через це?
— Як у Римській імперії, тільки без гладіаторів і з більшою кількістю сухариків і чипсів.
Ми дійшли до дверей моєї кімнати.
— Ось вона — моя фортеця, — показую ключ.
Заходимо.
— Ого! Ти ще й живеш один? Тобі дуже пощастило. Тут майже всі кімнати на трьох-чотирьох.
— На трьох-чотирьох? І що, це нормально?
— Тут — як в українському політикумі. Якщо двоє проти тебе — ти вже програв.
У двері стукають.
— Це хто? — питаю.
— Мабуть, сусіди знизу. Перевіряють, чи ти “живий”, бо минулого тижня один сусід пропав — просто зник.
— Як?
— Ну, не зник зовсім. Просто його відключили від чужої мережі. Людина не витримала.
— Добрий день, я Оля, — представилася дівчина з пакетом з квашеними огірками. — Будемо сусідами. Чула, ти новий?
— Так, — відповідаю, все ще намагаючись зрозуміти, чи це привіт чи попередження.
— Тут треба бути готовим до всього. Особливо до того, що холодильник — це не твоя територія, а спільний музей дивних запахів.
— Після всього цього, — кажу Колі, — я думаю, що переживу все, якщо виживу після першої ночі.
— Перша ніч? Ти не знаєш, що таке гуртожиток.
— Розкажи.
— Тут кожна ніч — це окрема операція «Тиша-неуспішна». Ти або храпиш, або хтось грає в онлайн-шутер на повній гучності. І жоден з варіантів не передбачає сну.
— Чудово, — киваю, — тепер я офіційно частина цирку.
— Вітаю в клубі, — сміється Коля. — Завтра розпочинаємо кастинг на «найгучнішого сусіда». Перший приз — рулон туалетного паперу.
Наступного дня, якраз коли я почав думати, що виживу, у наш гуртожиток навідався легендарний сантехнік — Віталій на прізвисько «Профі без інструментів».
— Привіт, молодик, — сказав він, заходячи з таким виглядом, ніби щойно вийшов із битви з водяним монстром. — Чув, у вас там проблеми з трубами?
— Проблеми — це мало сказано, — відповів я. — Вода тече з крана і раптом перетворюється на джакузі у ванній.
— Це мистецтво, — усміхнувся Віталій, дістаючи з кишені набір гайок, які більше нагадували старі гайки від велосипеду. — Поглянь, як я це зроблю без жодного болта.
Через півгодини в кімнаті пахло не лише каналізацією, а й легким ароматом паніки. Віталій гордо заявив:
— Все працює! Якщо що — заливай сусідів знизу, хай знають, що у нас тут нові технології.
— Технології? — перепитав я, дивлячись на калюжу під ванною.
— Так, нові — водоспадні.
Але справжня зірка нашого гуртожитку з’явилася ввечері.
— Увага, увага, — пролунав голос із сусідньої кімнати. — Починається караоке-шоу від Сергія! Готуйте вуха і серця!
— Сергій — це хто? — поцікавився я.
— О, це наш місцевий майстер гучності. Він вірить, що 4 ранку — найкращий час для музики і особливо для балад про любов.
Музика залунала, і Сергій, тримаючи в руках пульт від телевізора, почав співати.
— “Я тебе ніколи не забуду…” — тягнув він, голосно і невпевнено.
— Схоже, що це не любов до свого відлуння, а не до дівчини, — прошепотіла Оля, коли ми спостерігали, як половина гуртожитку вже вчить слова пісні.
Після третього куплету мене почало клонити в сон, але Сергій вирішив підняти ставки:
— Хто хоче караоке-батл? — вигукнув він.
— Я! — вигукнула Віка з третього поверху.
— Я теж! — приєднався Коля.
— І я! — ледь не прокричала Оля, підхопивши в руки каструлю.
Наступні дві години пройшли у справжній битві за звання «короля гуртожиткового караоке», де каструля і пульт були зброєю, а фальшиві ноти — смертельним ударом.
— Знаєш, — сказав Коля під ранок, — я думав, що переїзд до гуртожитку — це кінець світу.
— А тепер? — запитав я.
— А тепер це — новий вид виживання. Тут головне — не загубити почуття гумору і не забути, де твоя кімната.
Наступного ранку я прокинувся від звуків… битви.
— Ось воно, — промовив Коля, — ранковий спам в гуртожитку: «Хто перший до пральної машини?»
Я вибіг на кухню — а там уже почалася справжня епопея.
— Я була тут о 7:00! — кричала дівчина з яскравим рожевим шарфом, тримаючи в руках пляшку рідкого порошку.
— Та ні, це я займала місце! — заперечував хлопець із навушниками, які висіли на шиї.
— Ну так, хто залишив решту брудних шкарпеток? — втрутився сусід знизу, який намагався замести сліди власного сну.
Пральна машина стояла в центрі подій, мов магічний артефакт із легенд.
— Якщо ця машина зламається, — сказала Віка, — ми всі станемо виглядати як безпритульні..
— Вона ж ледве працює, — сміявся Коля.
— Саме тому вона — наш храм. Історія виживання.
Поки всі сперечалися, я спробував відшукати себе у цьому хаосі.
Побачив, як у коридорі стоїть бабуся — сусідка з другого поверху. Вона підпрацьовує в гуртожитку завхозом (видає матраци та контролює прибирання).
— Ти новенький? — запитала вона, розкладаючи сушені гриби на батареї.
— Так, — відповів я.
— Тут тобі знадобиться не тільки терпіння, — вона посміхнулася, — а й знання, як вести переговори за останній шматок ковбаси.
Пізніше я познайомився з Тарасом — хлопцем, який вважав себе експертом із ремонту.
— Хочеш, допоможу з лампою? — запитав він і витягнув з рюкзака набір викруток.
— Лише якщо це не стане причиною наступного короткого замикання, — пожартував я.
Вечорами у кімнаті збиралася компанія, щоб поділитися днями, які іноді нагадували епізод із серіалу жахів і комедії одночасно.
— Слухайте, — почала Оля, — уявіть, я вчора знайшла у холодильнику сир із пліснявою і записку: «Це не я».
— Класика гуртожитку, — засміялися всі.
І ось одного вечора, після довгої праці над курсовою, я сів на підлогу і подумав:
— Хоч гуртожиток — це суцільна боротьба і хаос, тут є своє життя. І воно — справжнє.
Одного вечора у гуртожитку сталася подія, що могла змінити баланс сил між сусідами.
— Хто взяв мою каструлю? — рознеслося коридором.
— Яку? — питають усі, підозріло поглядаючи один на одного.
— Велику таку, з червоними квіточками, — пояснила Оля, піднімаючи руки в повітря, ніби оголошувала війну.
— Та це ж символ нашого кухонного миру! — вигукнув Коля.
— Без неї борщ — це просто зіпсована вода, — додала Віка.
Пошуки розпочалися з обшуку холодильника.
— Немає, — промовив Тарас, відкриваючи дверцята і дивлячись на ряди пакетів із кимось забутим варенням.
— Перевірте шафки! — крикнула бабуся, тримаючи в руках банку з варенням: «Це я ще з минулої осені.»
— Немає, — знизали плечима всі.
Потім почали виникати теорії.
— Можливо, це справа рук містичних сил гуртожитку, — шепотів Коля.
— Я чув, — додала Оля, — що каструля може пересуватися сама вночі. Це, мабуть, помста за те, що ми не мали часу на вечерю.
— Чи, може, хтось вирішив почати новий кулінарний стартап під прикриттям? — пожартував я.
Наступного дня в коридорі з’явилося оголошення:
«Загублена каструля. Велика, з червоними квітами. Винагорода — домашні вареники.»
Почалися «каструльні рейди» — групові обходи кімнат із криками:
— Каструля, де ти?!
— Я бачив щось червоне у кімнаті №12!
— Там живе Сергій, наш караоке-майстер! Він може бути причетний!
Врешті-решт каструля була знайдена… у холодильнику, захована за трьома пакетами замороженої піци.
— Хто ж це сховав? — запитала Оля.
— Сергій? — припустив Коля.
— Ні, — відповіла бабуся. — Це я. Вирішила, що так каструля довше прослужить.
Після цього ми всі зібралися на кухні, і Оля приготувала вареники у тій самій каструлі на всіх.
— Мабуть, це і є справжня гармонія гуртожитку — сварки, крадіжки і спільні обіди.
Після зникнення і знахідки каструлі я вперше відчув, що цей гуртожиток — більше ніж просто будівля з кімнатами.
Вечір зварених Олею вареників став маленьким святом.
— Сідайте всі, — сказала вона, виставляючи тарілки, — у цьому гуртожитку ми не просто сусіди, ми — родина.
Усі, від самого Віталія-сантехніка до Сергія з караоке, зібралися навколо столу.
— Ніколи не думав, що переїзд у гуртожиток може бути таким, — зізнався я.
— Тут навчишся виживати, — усміхнувся Коля, — але головне — навчишся цінувати прості речі: сміх, дружбу і каструлю з варениками.
Бабуся тихо додала:
— І знаєте, в цьому всьому є своя краса. Адже життя — це не тільки комфорт, який ти створюєш навколо себе, а ще й те, як ти його розфарбовуєш і ким себе оточиш.
Ми сміялися, ділилися історіями, і, незважаючи на гуркіт сантехніки, гучні пісні Сергія і вічні проблеми з пральною машиною, у цій маленькій хаотичній спільноті народжувалося щось справжнє і тепле.
І я зрозумів: навіть у гуртожитку можна знайти свій дім.
