— Знову починаєш? Скільки можна, Катерино? Гості ще навіть не з’явилися на порозі, а ти вже кипиш. Це ж рідна сестра, а не якась чужинка.
Богдан нервово посунув сільничку, а потім чомусь розправив серветки.
Його пальці помітно тремтіли — вірна ознака того, що й сам він не в захваті від майбутнього візиту.
Тільки зізнатися в цьому не наважується. Він завжди уникав гострих кутів. Йому простіше поступитися, аби тільки почути, який він чудовий брат.
— Рідна, кажеш? — посміхнулася я і з натиском опустила ніж на дошку.
Огірок хруснув так, ніби це було щось живе.
— Згадує вона про спорідненість виключно тоді, коли в гаманці вітер гуляє, а у її дорослого синочка з’являється нова примха.
— Ну не злися, прошу. У Микити непростий етап. Він намагається зрозуміти, чим хоче займатися.
— Намагається вже років десять, Богдане. І за весь цей час знаходить тільки спосіб залізти в нашу кишеню.
Я відвернулася до плити, щоб він не бачив мого обличчя. Всередині все вирувало.
За вікном висіла важка листопадова імла, темнішало вже до четвертої, і ця напружена темрява тиснула на скроні.
По склу повз мокрий сніг упереміш із дощем, залишаючи каламутні смуги. Найвідповідніша атмосфера для візиту «улюблених родичів».
На конфорці варився борщ — густий, ароматний, з мозковою кісточкою, як любить Богдан.
У духовці підрум’янювалася курка з картоплею. Я готувала не від радості, а тому що «так треба».
Це прокляте виховання: гість прийшов — нагодуй, навіть якщо він тобі стоїть кісткою в горлі.
— Вони просто скучили, — продовжував Богдан, хоча сам звучав непереконливо. — Олександра дзвонила, плакала. Каже, їм удвох важко, самотньо.
— Звичайно, важко. Напевно, холодильник порожній. Або черговий кредит прострочений.
— Катерино! — він ударив долонею по столу, але одразу ж знизив голос і поглянув на двері. — Тільки при них — ні слова про гроші. Будь ласка. Не виставляй мене в поганому світлі.
Я різко обернулася, витираючи руки рушником.
— Це не я тебе виставляю. Ти сам ставиш себе в незручне становище, коли в п’ятдесят п’ять не можеш відмовити жінці, яка витягує з тебе все до копійки.
Ми на ремонт дачі збираємо вже другий рік. Два роки! Я ходжу в старому пальто, підбори лагоджу втретє.
А твоя Олександра щосезону хизується в новій шубі, нехай і купленій у кредит.
— Та яка шуба… Вона казала, що їй і одягти нічого…
Дзвінок у двері розрізав кухонну сварку. Богдан здригнувся і поспішив до передпокою, на ходу натягуючи привітну посмішку.
Я залишилася біля вікна, дивлячись на запітніле скло. Серце билося нерівно, важко. Відчувала — нічим хорошим цей візит не закінчиться.
З коридору долинули пронизливі вигуки, шелест пакетів, глухі кроки.
— Богдане! Братику! Ой, та ти зовсім посивів! — голос Олександри дзвенів так, що в мене відразу заломило скроні. — Ледве дісталися! Погода жахлива, таксі ледве знайшли, ціни — просто грабіж!
Я вийшла у передпокій. Звична картина: Олександра висить у Богдана на шиї, притискаючись до нього мокрою дубленкою.
Поруч мнеться Микита — двадцятисемирічний здоровань під два метри зросту, з порожнім поглядом і вічно привідкритим ротом.
У ніс вдарив важкий запах сирої вовни, парфумів і затхлості — так пахне в старих вагонах.
— Привіт, Катерино! — Олександра відчепилася від брата і кинулася до мене.
Її поцілунок виявився холодним і вологим.
— Ой, а ти, дивлюся, округлилася! На домашніх харчах живеш, так? Добре виглядаєш, міцна така!
«Міцна». Слово, від якого мене пересмикує.
— Привіт, Олександра. Привіт, Микита. Знімайте взуття, заходьте. Ось капці.
Микита мовчки стягнув свої величезні кросівки сорок п’ятого розміру прямо на килимі, не звертаючи уваги, як брудна вода потекла на паркет.
— Привіт, тітко Катерино, — буркнув він, не піднімаючи очей, і тут же занурився в телефон.
— Ми не з порожніми руками! — Олександра сунула мені пакет. — Ось наше варення, з літа залишилося, все одно ніхто не їсть. І печиво до чаю — за акцією, але свіже!
Я заглянула всередину. Банка зацукрованого варення з проржавілою кришкою. Пачка дешевого печива, яке розсипається від найменшого дотику.
А в її вухах — масивні золоті сережки, явно нові. І шкіряна сумка, не з базару. Значить, живуть у бідності…
— Дякую, — коротко відповіла я. — Ідіть мийте руки, все готово.
За столом розгорнулася знайома до дрібниць вистава. Перша сцена — «Як нам важко живеться».
Олександра їла швидко й жадібно, ніби боялася, що тарілку зараз відберуть.
Микита накинувся на м’ясну нарізку — дорогу буженину, яку я берегла до свята, але довелося поставити й її.
Він згортав скибочки в трубочки й відправляв у рот цілими, майже не пережовуючи.
— Ох, Богдане, який у тебе борщ… — журилася Олександра, витираючи губи серветкою. — А ми з Микитою вже який місяць харчуємося супами з пакетиків.
У магазинах такі ціни — хоч плач! Яйця ніби з золота, курку не купити. Пенсії ні на що не вистачає, зарплату урізали…
Богдан мовчки колупався в тарілці, не піднімаючи очей. По його обличчю я відразу зрозуміла: йому ніяково.
Ніяково за тарілку з м’ясом перед сестрою, яка, за її словами, перебивається дешевою юшкою. Цей погляд я знала надто добре — зараз він почне виправдовуватися.
— А Микита працює? — навмисно голосно запитала я, перериваючи потік скарг.
Микита закашлявся, подавившись шматком буженини. Олександра завмерла з виделкою на пів дорозі до рота, її погляд став колючим.
— Микита… придивляється до варіантів, — крізь зуби відповіла вона. — Зараз усюди один обман, Катерино. Усім подавай досвід, а де його взяти молодому?
Пішов кур’єром — спину зірвав. Спробував менеджером — начальник тиран, штрафував без кінця. У мене син тонкої душевної організації, йому такі стреси протипоказані.
— Хлопцеві двадцять сім, — зауважила я, розливаючи чай. — У Богдана в цеху якраз потрібні учні. Платять гідно, але руками доведеться працювати.
— Руками?! — спалахнула Олександра. — У нього ж музичні пальці! Він освоює гітару! Ти пропонуєш йому в мазуті копатися? Ні вже. Ми хочемо для сина кращого майбутнього.
Богдан поспішив залагодити ситуацію:
— Катерино, ну що ти… У кожного свій шлях. Раптом у нього й справді талант.
— Талант є й у тому, щоб лежати на дивані, — пробурмотіла я, але Олександра все одно почула.
Її щоки вкрилися рум’янцем, проте скандал вона вирішила відкласти. Глибоко вдихнула, вдаючи смиренність, і повернулася до брата.
— Богдане, пам’ятаєш, як ми в дитинстві на річку бігали? Ти мені найстигліші ягоди віддавав.
Такий турботливий був… Мама завжди казала: «Богдан сестру в образу не дасть».
Ось і почалося. Я майже фізично відчувала, як всередині натягується струна.
Недарма ж вони три години тряслися в електричці й терпіли мій «недобрий» погляд.
— Так… гарні були часи, — розплився Богдан. — Як мама? На кладовище їздили?
— Їздили, — махнула рукою Олександра. — Огорожу б оновити, пофарбувати треба, та грошей немає. Все нині дорого…
Вона витримала паузу, переглянулася з сином і знову подивилася на брата.
— Богдане… ось у нас така справа… — голос став м’яким, майже шепотом. — У нас біда…
Богдан напружився, відклав виделку.
— Що сталося? Ти захворіла?
— Гірше. Нам дзвонять колектори.
На кухні запанувала важка тиша. Тільки холодильник глухо загудів, ніби перетравлюючи почуте.
— Які ще колектори? — Богдан помітно зблід.
— Микита… через дурість оформив мікропозику. Хотів на бізнес-курси піти, щоб потім мені допомагати. Думав, навчиться, свою справу відкриє. А курси виявилися шахрайством.
Гроші забрали — і все. А відсотки ростуть… жахливі відсотки. Там уже… — вона запнулася, уникаючи прямого погляду. — Уже майже сто тисяч набігло.
— Скільки?! — у мене з рук вислизнула ложка. — Сто тисяч? За якісь курси?
— Там пені, штрафи… — поспішно заговорив Микита, вперше вступивши в розмову.
Голос у нього звучав низько й упевнено, зовсім не як у заляканої жертви.
— Дядьку Богдане, вони погрожують. Обіцяють приїхати, ноги переламати. Матері серед ночі дзвонять.
Олександра схлипнула, дістала хустку і театрально притиснула до очей.
— Я боюся, Богдане. Ночами не сплю. Образять мого хлопчика. Єдиного…
Богдан сидів білий як стіна. Він перевів погляд на мене — в очах паніка й благання.
— Катерино… — почав він.
— Ні, — суворо перебила я. — Навіть не починай.
— Катерино, це ж бандити! Ти чуєш? Погрожують!
— Нехай йдуть у поліцію. Пишуть заяву.
— Яка поліція! — миттєво переставши ридати, спалахнула Олександра. — Поки там розбиратимуться, Микиту покалічать!
Богдане, любий, допоможи! Я знаю, у вас є гроші. Ви на дачу відкладали, ти сам казав.
Позич! Ми все повернемо! Микита влаштується, я знайду підробіток… Нехай частинами, але віддамо!
— Попередні п’ятдесят тисяч ви «повертаєте» вже третій рік, — холодно нагадала я. — І тридцять на зуби, які Олександра нібито лікувала. І десять на ремонт пральної машини.
— Ти рахуєш?! — Олександра підхопилася, перекинувши стілець. — Рахуєш гроші, коли йдеться про життя племінника?
Богдане, поглянь на неї! У неї ж серця немає! Сухар! Я мамі завжди казала — вона тобі не пара!
— Олександро, сядь, — Богдан теж підвівся, його трясло. — Катерино, ну справді… Хіба можна так? Це ж питання життя.
— Це питання нахабства і безвідповідальності, Богдане.
Я підвелася і почала прибирати зі столу, навмисно голосно брязкаючи посудом.
— Грошей немає. Вони на депозиті, без втрат не зняти. І взагалі, ми їх на дах відкладали. У нас на дачі протікає дах, ти пам’ятаєш?
— Дах почекає! — закричала Олександра. — А племінник чекати не може! Богдане, у тебе є совість? Мати в труні перевернеться, якщо дізнається, що ти рідній сестрі в такій біді не допоміг!
Богдан різко притиснув долоню до грудей. Його обличчя стало блідим, на скронях виступили краплі поту.
— Тихіше… прошу вас… — вичавив він хрипким голосом. — Катерино, принеси корвалол.
Я кинулася до аптечки, охоплена страхом. Минулого року у нього вже траплявся передінфаркт — тоді все почалося після дзвінка Олександри.
Поки я відраховувала краплі тремтячими пальцями, Олександра стояла поруч із братом, погладжуючи його по голові й жалібно голосячи:
— Ось до чого довела людину! Своєю жадібністю довела! Богдане, не переймайся, ми поїдемо. Зараз же поїдемо.
Нехай нас хоч на вулиці прикінчать, якщо твоїй дружині папірці дорожчі за рідну кров. Ходімо, Микито.
— Зачекайте, — ледве вимовив Богдан, проковтнувши ліки. — Нікуди ви не підете. Залишайтеся до ранку. Ранок мудріший за вечір. Я… щось придумаю.
Я завмерла, стискаючи порожній флакон. Знову. Він знову поступився.
— Богдане… — спробувала я зупинити його.
— Катерино, досить! — вперше за вечір він підвищив на мене голос. В очах блищали злі сльози. — Я не виставлю їх на вулицю! Постели їм у залі.
За моєю спиною Олександра тихо пирхнула — з явною насолодою.
Ніч тягнулася нескінченно. З прочинених балконних дверей тягнуло холодом, протяг повз по підлозі.
За стіною, у вітальні, Микита хропів з переливами, немов старий трактор.
Олександра переверталася на скрипучому дивані й навмисно голосно зітхала, щоб ми в спальні чули її «страждання».
Богдан не спав. Він лежав, відвернувшись до стіни, і по напруженій спині я відчувала — думки не дають йому спокою.
— Ти збираєшся дати їм гроші? — запитала я в темряві.
Відповіді не було. Довга, тягуча пауза.
— У мене немає іншого виходу, Катерино. Якщо з хлопцем щось трапиться, я собі цього не пробачу.
— А якщо ми залишимося без даху над головою, якщо будинок розвалиться — це ти пробачиш? Це наші заощадження. На старість. На твоє лікування.
— Ще заробимо. Підробіток візьму.
— Який підробіток, Богдане? Тобі до пенсії рік залишився! Ти після зміни ледве ноги тягнеш!
— Я сказав — розберуся! — він різко смикнувся під ковдрою. — Це моя сестра. Моя сім’я.
— А я хто? Прислуга? Ходячий гаманець?
— Ти дружина. Повинна розуміти й підтримувати. А ти тільки рахуєш та пилиш.
Ці слова вдарили болюче. Тридцять років разом. Тридцять років економії, турботи, витягування його з хвороб. І тепер я — «пилиш».
Я підвелася, накинула халат і вийшла. Треба було ковтнути води, інакше серце розірветься.
У коридорі панувала напівтемрява — лише бліде світло ліхтаря проникало крізь кухонне вікно.
Проходячи повз зал, помітила прочинені двері. Храпіння припинилося.
Я вже збиралася пройти далі, але до мене долинув шепіт.
— …та вона ж повна дурепа, — бадьоро вимовив Микита. У голосі не було ані краплі тривоги. — Дядько — простак, це ясно. А ця стара вчепилася…
— Тихіше, — пригальмувала його Олександра. — Почують. Головне — я дотиснула Богдана. Завтра в банк піде. Я по очах бачила — зламався.
— Сто тисяч… Нормально. Борг у конторі закрию, ще залишиться.
— Який борг? — у голосі Олександри прорізалася жорсткість. — Ти казав, тридцять винен!
— Мамо, там відсотки… Ну, десь п’ятдесят віддам, а на інші машину підлатаю і перепродам дорожче. Схема робоча, хлопці підказали.
— Дивись мені. Якщо прогориш… Гаразд. Головне, щоб Богдан зняв. Він сказав, у них на книжці триста тисяч лежить.
— Триста? — присвиснув Микита. — Нічого собі. А роблять із себе бідних. Може, ще розкрутимо? Скажемо, колектори лічильник увімкнули?
— Не перегинай. Відлякаємо. Спочатку сто заберемо, потім через місяць ще щось придумаємо. У Богдана слабке серце — на жалість тиснути простіше простого.
Скажу, що мені потрібна операція. Він же сентиментальний, весь час нашу матусю згадує…
Я стояла, притиснувшись до холодної стіни. Ноги наче налилися свинцем. Значить, не тільки колектори.
Чергова «схема»? Ігрові борги? І вони сміються. Лежать на моєму дивані, їдять мою їжу і називають мого чоловіка простаком. А мене — старою…
Всередині повільно піднімалася лють. Образа зникла, залишилася лише огида і бажання все це припинити.
Я тихо повернулася в спальню. Богдан уже спав — важко, з хрипким диханням.
Його телефон лежав на тумбочці, екран спалахнув повідомленням.
Я взяла апарат. Богдан ніколи не ставив паролів — йому не було чого приховувати. Чи я так думала?
Відкрила повідомлення. Останнє — від банку.
«Шановний Богдане! Ваша заявка на споживчий кредит попередньо схвалена. Сума: 200 000 гривень. Чекаємо на вас в офісі для оформлення».
Повідомлення надійшло о 18:30 — якраз перед їхнім візитом.
Я перечитала його двічі. Кредит? Навіщо, якщо у нас є заощадження?
Відкрила банківський додаток. Пальці тремтіли, ледве влучала в екран. Ввела код — дату нашого весілля.
Завантажилися рахунки.
«Вклад «Дачний»: 1 200 гривень».
Що?..
Я протерла очі, намагаючись прогнати марення. На рахунку має бути триста тисяч — ми збирали їх цілих два роки.
З кожної премії я відкладала частину, ми відмовилися від відпустки, у всьому себе обмежували…
Залишок — тисяча двісті гривень.
Я одразу відкрила історію операцій. «Переказ клієнту Ощадбанку Олександра — 50 000 грн. (10 жовтня)»
«Переказ клієнту Ощадбанку Микита — 100 000 грн. (15 серпня)»
«Зняття готівки — 150 000 грн. (20 вересня)»
Вересень… Саме тоді Олександра приїжджала одна, поки я була на чергуванні. Посміхалася, казала, що просто вирішила завітати.
У мене підкосилися ноги. Я опустилася на край ліжка, хапаючи повітря ротом, немов викинута на берег риба.
Він перевів усе. До копійки. І зробив це задовго до сьогоднішнього вечора.
А ті сто тисяч, що вони вимагали сьогодні, — вже понад вкрадене. Це означало кредит, боргову яму, бо власних коштів у нас більше не залишилося.
Пів року він дивився мені в очі й брехав. Обговорював, яку черепицю виберемо навесні, будував плани — і при цьому обманював.
Я перевела погляд на сплячого чоловіка. Привідкритий рот, беззахисне, постаріле обличчя. Обличчя людини, яка зрадила.
У коридорі скрипнула дошка. Микита попрямував до туалету.
Я чула, як він, не обтяжуючи себе навіть підняти сидіння, шумно справляє нужду, насвистуючи якусь мелодію.
Всередині мене ніби щось обірвалося. Тріснуло.
Я підвелася, тихо натягнула джинси й светр, взяла сумку. Захопила телефон Богдана й вийшла на кухню.
На столі залишилися сліди їхнього нічного бенкету — курячі кістки, крихти, липкі плями від варення.
Я сіла, клацнула вимикачем. Люстра залила кухню різким, безжальним світлом. З шухляди дістала папку з документами на квартиру.
У цей момент двері відчинилися. На порозі з’явився Микита — у спідньрму, чухаючи волохатий живіт.
— О, тітко Катерино, ти чого не спиш? — позіхнув він. — Є що пожувати?
Я повільно підняла на нього погляд. Він навіть перестав чухатися — такою мене він ще не бачив.
— Сідай, — сказала я спокійно, але так, що він без заперечень плюхнувся на табурет.
— Та що ж сталося?
— Сталося, Микито. І дуже багато чого.
Я поклала перед ним телефон Богдана з відкритим банківським додатком.
— Бачиш?
Він примружився.
— Ну… порожньо. І?
— А те, що грошей більше немає. Твій дядько Богдан — банкрут. І кредит він не отримає, бо я прямо зараз скасую заявку.
І ще повідомлю в службу підтримки, що її оформили шахраї. І так, я знаю про твій борг — ті самі «майже 50 000», — і про схему з машиною.
Микита напружився, на шиї виступили жили.
— Не заглиблюйся. Підслуховувала, чи що? Це взагалі не твоя справа.
— Моя, — я посміхнулася, і він здригнувся. — Квартира оформлена на мене. Дісталася від батьків. Богдан тут лише прописаний. І дача — теж моя, за дарчою від батька.
Його погляд бігав туди-сюди.
— І що тепер? Виженеш? Дядько не дозволить.
— Твій дядько скоро прокинеться в зовсім іншій реальності.
Я підвелася, увімкнула чайник.
— Розбуди матір, — сказала я, спостерігаючи, як починає закипати вода.
— Ти серйозно? Третя година ночі!
— БУДИ МАТІР! — гримнула я так, що в серванті задзвенів посуд.
З коридору долинув переляканий крик Олександри, потім поспішні кроки, і за мить вона, розпатлана, у нічній сорочці, вбігла до кухні.
— Що сталося? Пожежа? Богдану зле?!
— Богдану чудово, — відповіла я, стискаючи його телефон. — Спить безтурботно, позбувшись і совісті, і грошей.
Сідайте. Нам є що обговорити. І розмова буде не про гроші, а про те, як ви будете повертати все, що поглинули за ці роки.
Олександра перевела погляд з сина на мене. Переляк на її обличчі змінився хижою настороженістю.
— Ти що задумала, Катерино? Не смій нам погрожувати. Богдан прокинеться…
— Прокинеться, — спокійно погодилася я. — Але до того часу в цьому будинку багато чого зміниться.
Я кинула на стіл тоненьку сіру папку. Не ту, що з документами на квартиру. Іншу — стару, яку зберігала на антресолях десять років.
— Відкривай, Олександра. Освіжи пам’ять.
Вона розкрила папку тремтячими пальцями, вийняла пожовклий аркуш і пробігла очима. Обличчя стало білим, як стеля.
— Звідки… звідки це у тебе? Це не можна…
— Можна, — я налила собі окропу. — Все можна, Олександро. Якщо ти вважала, що я всі ці роки була сліпою дурепою, ти прорахувалася.
Я знала про цей документ із самого початку. Мовчала заради Богдана, шкодувала його.
Але сьогодні ви перейшли межу. Ви обчистили нас. Вкрали нашу старість. І розплачуватися буду не я. І не Богдан.
Олександра повільно опустилася на стілець, мнучи аркуш у руках. Микита дивився на неї розгублено.
— Мамо? Що там? Що за папірець?
Вона підняла на мене очі, сповнені тваринного страху.
— Ти цього не зробиш. Богдан тебе приб’є.
— Богдан мені подякує, коли дізнається правду, — посміхнулася я. — Ну що, почнемо домовлятися? Чи відразу викликати наряд?
А на папері була інформація про те, що мати мого чоловіка пішла з життя через недбале ставлення і плутаницю в ліках, які їй давала… дочка Олександра.
Через стільки років я так і не змогла розказати про це своєму чоловікові. Конверт довго був у нас, але чоловік навіть не думав його відкривати. Я ж відкрила…
Але це не означає, що я тепер не скористаюсь отриманою інформацією заради збереження моєї родини та наших грошей.
