Олена сиділа за кухонним столом, крутячи в руках ручку. Перед нею лежав чистий аркуш паперу, на якому вона ніяк не могла написати перше слово резюме.
Уже третій місяць пошуки роботи не давав результату — то кваліфікація не підходила, то зарплата виявлялася мізерною, то співбесіда закінчувалася, не встигнувши початися.
— Знову сидиш без діла? — Андрій зайшов на кухню, потягуючись після денного сну. Він працював у нічну зміну і звик відсипатися вдень.
— Резюме пишу, — втомлено відповіла Олена, не піднімаючи голови.
— На яку посаду цього разу? — в голосі чоловіка пролунала ледь вловима іронія.
— Менеджер з продажу в будівельній компанії.
Андрій налив собі чаю з чайника, який Олена заварила ще вранці. Чай був міцний, насичений, чорний.
— Ти взагалі в будівництві розбираєшся?
Олена підняла на нього втомлені очі:
— А в продажах я розбираюся. Три роки працювала в «Епіцентрі», забув?
— Це було п’ять років тому, — Андрій сів навпроти дружини. — Може, час вже щось реальне шукати? Не всі ж можуть бути менеджерами.
Олена стиснула ручку міцніше. Ці розмови повторювалися майже щодня. Андрій не говорив прямо, але вона відчувала, як його обтяжує необхідність утримувати сім’ю самотужки.
Комунальні платежі, продукти, її проїзний на громадський транспорт для походів на співбесіди — все це лягало на його плечі.
— Я намагаюся, — сказала вона тихо.
— Знаю. Просто… — Андрій потер лоб. — Просто важко, розумієш?
Олена кивнула. Звичайно, розуміла. Квартира була її — двокімнатна в старенькому будинку, дісталася від батьків.
Але утримувати її на одну зарплату системного адміністратора було непросто, навіть незважаючи на те, що Андрій працював у хорошій компанії.
Через тиждень дзвінок пролунав несподівано. Олена якраз мила посуд, коли задзвонив телефон.
— Олена Вікторівна? Це із «БудІнвеста». Ви подавали резюме на посаду менеджера з продажу?
Серце забилося.
— Так, подавала.
— Чи не могли б ви під’їхати до нас завтра на співбесіду? Скажімо, о другій годині дня?
— Звичайно! — Олена ледь стримувала хвилювання. — А можна дізнатися адресу?
Записавши адресу, вона поклала слухавку і притулилася до холодильника. Можливо, цього разу пощастить?
Співбесіда пройшла як у тумані. Спочатку з HR-менеджером, потім з керівником відділу продажів, потім із заступником директора.
Олена відповідала на питання, розповідала про свій досвід, намагалася проявити себе з найкращого боку.
В кінці директор з продажу — міцний чоловік років п’ятдесяти — уважно подивився на неї:
— Олена Вікторівна, ви нам підходите. Готові вийти на роботу в понеділок?
— Готова! — Олена ледве стримала бажання підстрибнути від радості.
— Зарплата — двадцять дві тисячі на місяць плюс відсотки з продажів. В середньому виходить близько тридцяти тисяч. Влаштовує?
У Олени перехопило подих. Це було більше, ніж заробляв Андрій.
Додому вона майже летіла. Андрій ще спав — до його зміни залишалося дві години.
Олена обережно сіла на край ліжка:
— Андрію, прокинься. У мене новини.
Він відкрив очі, відразу ж насторожившись:
— Що сталося?
— Мене взяли на роботу! — Олена не змогла стримати посмішки. — Двадцять дві тисячі плюс відсотки!
Андрій сів на ліжку, остаточно прокинувшись:
— Серйозно? Вітаю! — Він обійняв дружину. — Нарешті! Тепер заживемо по-людськи.
Перші місяці роботи пролетіли швидко. Олена з головою поринула в нові обов’язки, вивчала продукцію компанії, налагоджувала відносини з клієнтами.
Виявилося, що вона дійсно мала талант до продажів — вже за другий місяць вона отримала премію як кращий співробітник.
А до кінця третього її зарплата дійсно наблизилася до тридцяти тисяч.
Вдома стосунки теж налагодилися. Олена тепер купувала продукти, взяла на себе частину комунальних платежів.
Андрій помітно повеселішав — зникла та напруга, яка накопичувалася місяцями.
Але через пів року сталася та розмова.
Олена прийшла з роботи втомлена — день видався важким, клієнти вередували, а керівництво вимагало неможливого.
Вона скинула туфлі і пройшла до вітальні, де Андрій дивився новини.
— Привіт, — сказала вона, опускаючись у крісло.
— Привіт. Як справи на роботі?
— Нормально. Тільки втомилася.
Андрій вимкнув телевізор і повернувся до дружини:
— Олено, мені потрібно з тобою поговорити.
Щось в його інтонації насторожило її:
— Про що?
— Про гроші. Про наш бюджет.
Олена нахмурилася:
— А що з ним не так?
Андрій помовчав, підбираючи слова:
— Розумієш, я тут підрахував… За той час, поки ти не працювала, я витратив на нас двох приблизно двісті тисяч.
Може, трохи більше. Продукти, комуналка, твої витрати…
— Ну і?
— А те, що тепер, коли ти заробляєш більше за мене, було б справедливо, якби ти вносила в сімейний бюджет побільше. Щоб ми були квитами.
Олена повільно випросталася в кріслі:
— Тобто як це — квитами?
— Ну, ти ж розумієш, — Андрій уникав її погляду. — Я довго один тягнув сім’ю. Тепер твоя черга.
Думаю, буде чесно, якщо ти будеш давати на загальні витрати сімдесят відсотків від своєї зарплати.
А я — п’ятдесят від своєї. Так ми поступово компенсуємо те, що я витратив.
Олена дивилася на чоловіка, не вірячи своїм вухам:
— Андрію, ми ж сім’я. Ми повинні допомагати один одному. Я не працювала не тому, що лінувалася, а тому що не могла знайти підходящу роботу.
— Я розумію. Але справедливість є справедливість.
— Справедливість? — голос Олени став холодним. — А чи справедливо те, що я готую, прибираю, перу? Ти це теж у витрати записав?
— Олена, не треба так. Я просто хочу, щоб все було чесно між нами.
Дружина встала і пішла до вікна. Мовчання затягнулося.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Я подумаю.
Наступні кілька днів Олена була задумливою і мовчазною. Андрій кілька разів намагався заговорити з нею на цю тему, але вона відповідала односкладово: «Ще думаю».
Він розумів, що дружина ображена, але вважав свою позицію справедливою. Зрештою, він дійсно довго утримував їх обох.
У суботу вранці Олена повернулася з якоїсь поїздки з папкою в руках. Андрій снідав на кухні.
— Де була? — запитав він.
— У справах їздила, — Олена сіла навпроти і поклала папку на стіл. — У мене для тебе документи.
— Які документи?
Олена відкрила папку і дістала кілька аркушів:
— Договір оренди.
Андрій ледь не вдавився кавою:
— Що?
— Договір оренди однієї кімнати в моїй квартирі, — спокійно пояснила Олена. — Якщо ми тепер все чесно рахуємо, то нехай все буде по-справжньому чесно.
— Ти що, з глузду з’їхала?
— Анітрохи. — Олена гортала договір. — Дивись, я тут все розрахувала. Ринкова вартість оренди однокімнатної квартири в нашому районі — дев’ять тисяч на місяць.
Але оскільки ти мій чоловік, я роблю тобі знижку. Сім тисяч. Недорого, погодься.
Андрій дивився на дружину, не розуміючи, жартує вона чи говорить серйозно:
— Олена, це ж наша квартира…
— Моя квартира, — поправила вона. — Яку я успадкувала. І якщо ми ділимо витрати навпіл, а ти ще й вважаєш, що я тобі винна за той час, коли не працювала, то логічно буде, якщо ти будеш платити за житло.
— Але ж ми чоловік і дружина!
— Чоловік і дружина — це коли «в радості і в горі, в багатстві і в бідності». А у нас, виходить, кожен сам за себе.
Андрій відклав чашку і уважно подивився на договір:
— І що, ти серйозно хочеш, щоб я це підписав?
— Якщо я тобі винна за продукти, то за те, що ти живеш у моїй квартирі, теж плати, — відповіла дружина підприємливому чоловікові. — Мені так спокійніше буде. Все чесно і прозоро.
Андрій мовчав, гортаючи договір. Всі пункти були складені грамотно, юридично бездоганно.
— Це що, помста? — запитав він нарешті.
— Ні, це справедливість. За твоєю логікою.
Вони просиділи в мовчанні кілька хвилин. Потім Олена встала і почала збирати зі столу посуд.
— До речі, — сказала вона, ніби між іншим, — у мене є ще одна пропозиція.
— Яка? — насторожено запитав Андрій.
— Клінінгові послуги та приготування їжі. Я порахувала — клінінг раз на тиждень коштує півтори тисячі, а домашній кухар мінімум тисячу гривень за два дні.
Разом на місяць виходить двадцять одна тисяча. Але тобі, як рідній людині, я зроблю знижку — п’ятнадцять тисяч.
Андрій відкрив рот, але слів не знайшов.
— Олена…
— Що «Олена»? Я ж не професійна домогосподарка. У мене є основна робота, за яку мені платять.
А домашні обов’язки — це додаткова праця. Якщо ми все рахуємо, то давай рахувати чесно.
Вона поставила чашки в мийку і повернулася до чоловіка:
— Разом з тебе двадцять дві тисячі на місяць. Плюс твоя частка продуктів і комунальних. Справедливо, не вважаєш?
Андрій сидів, втупившись у договір оренди. Цифри плили перед очима. Двадцять дві тисячі — це майже вся його зарплата.
— Ти караєш мене, — сказав він тихо.
— Ні, — Олена сіла поруч з ним. — Я просто показую тобі, до чого призводить твоя логіка.
Ти хочеш вважати наші стосунки як бізнес-партнерство? Будь ласка. Тоді давай рахувати все.
— Але я не це мав на увазі…
— А що ти мав на увазі? Що я повинна компенсувати тобі витрати за час, коли не працювала?
Але при цьому продовжувати безкоштовно готувати і прибирати, нічого за це не отримуючи?
Андрій мовчав. Коли Олена виклала все таким чином, його пропозиція дійсно виглядала несправедливою.
— Я не подумав, — зізнався він.
— Не подумав чи вирішив, що можна мене трохи експлуатувати?
Слово «експлуатувати» боляче врізалося в голову.
— Я не хотів тебе експлуатувати, — Андрій взяв руку дружини. — Просто… просто було важко одному тягнути все.
І коли ти почала добре заробляти, мені здалося, що ти повинна компенсувати мої витрати.
— Андрій, а якби завтра я знову втратила роботу? Або захворіла б? Ти б теж рахував, скільки на мене витратив?
Він замислився. Дійсно, а що б він робив у такій ситуації?
— Напевно, ні, — чесно відповів він.
— Тоді в чому різниця?
Андрій відклав договір і потер обличчя руками:
— Олена, вибач мене. Я поводився як дурень.
— Поводився, — погодилася вона, але її голос став м’якшим.
— Можемо все повернути як було? Спільний бюджет, спільні витрати?
— Можемо. Але за однієї умови.
— Якої?
— Ніколи більше не будемо рахувати, хто кому і що винен у родині. Ми — одна команда. Не важливо, хто скільки заробляє.
Андрій кивнув:
— Домовилися.
Олена поклала договір оренди в папку:
— І ще. Коли у нас будуть діти, і я піду в декрет, ти не будеш підраховувати, скільки на мене витратив.
— Не буду, — пообіцяв він. — Чесне слово.
Вони обійнялися. За вікном йшов невеликий прохолодний дощ, а в квартирі стало якось тихіше і спокійніше.
— Тільки договір я все-таки залишу, — сказала Олена, притискаючись до чоловіка.
— Навіщо?
— Про всяк випадок. Раптом ти ще раз вирішиш, що справедливість важливіша за сім’ю.
Андрій засміявся:
— Не вирішу. Я зрозумів урок.
А Олена подумала, що іноді найважливіші уроки в сімейному житті доводиться викладати незвичайними способами. І добре, коли є кому їх викладати і кому їх вивчати.
