— Іванченко, тобі дитину приносити на годування?
— Ні, я ж казала. Відмову буду писати.
Медсестра похитала головою і вийшла. Зоя повернулася до стіни і заплакала. Мами, що годували в палаті, переглянулися і продовжили годувати своїх малюків.
Зоя поступила вночі з переймами, народила швидко. Хлопчик, 3 кг 500 г. Здоровий, гарний. Поглянувши на нього, новоявлена мати заплакала, тільки не радісно якось.
— Ну, все добре, чого ридаєш. Гарний хлопчик у тебе такий, кремезний. Дочку хотіла, напевно? Нічого, прийдеш потім і за дочкою.
— Я залишу його. Не буду забирати…
— Ну ось тобі здрастуй… Що за причина? Ти, дівко, не дури, є час подумати, це ж твоя дитина, невже не шкода?
Дарина, Зоїна сусідка по палаті, сиділа на лавці з чоловіком у коридорі для відвідувачів. Розповідала, як смішно смикає носиком їхня донька, вони весело сміялися.
Зайшла жінка з пакетом, попросила покликати Зою. Дарина сходила в палату і привела Зою.
— Донько, як ти? Як синок? До речі, ім’я вже придумала?
— У нього немає імені… Нехай нові батьки називають потім, як хочуть. Я залишу його, мамо… Нікому ми не потрібні, одні на всьому білому світі…
Зоя закрила обличчя руками і затремтіла від ридань. Дарині було ніяково бути присутньою при такій сцені, вона швидко попрощалася з чоловіком і пішла.
— Ти не одна, донечко, у тебе є я. А Вовка мерзотник, що тут скажеш. Це його коханка наговорила, що дитина не від нього, нагуляла ти, ось він і розлютився.
Нічого, одумається і прийде. Ось я тобі гостинці принесла, їж, молоко щоб ситне було. А сина Ванечкою назви.
Зоя зайшла в палату і сунула пакет у тумбу. У коридорі лунав дитячий крик, надривний, пронизливий. Зоя вийшла в коридор.
— Це не мій так кричить?
— Твій…
— Давайте я його погодую…
Медсестра підхопилася і принесла малюка. Він несамовито кричав, личко було червоним від напруги.
— Ну, не кричи так. Зараз матуся тебе погодує.
Зоя невміло намагалася прикласти кричущого малюка до грудей. Дарина підійшла і допомогла їй.
Дитина замовкла, процес пішов. Обличчя Зої розпливлося в посмішці. Який же він смішний, цей карапуз, пихкає, старається.
Тепер на кожне годування Ванечку приносили мамі. Зої подобалося розглядати його носик-гудзичок, насуплені брови та темні сині очі.
— Зоя, це мама до тебе приходила?
— Та ні, це свекруха. Мами не стало, коли я ще маленька була, батько спився, мене тітка виховувала. Потім я вийшла заміж і переїхала до чоловіка в будинок.
Добре жили, поки він не завів коханку. Пішов до неї жити, а мене знати не хоче. Я сама не своя була від такої новини, а тут почалися перейми…
— Куди ж ти підеш з дитиною тепер?
— Свекруха пропонує з нею жити, вона одна, чоловіка немає, син був один — і той втік… Вона хороша, добра жінка, завжди до мене добре ставилася.
— Ось і йди до неї, з онуком буде няньчитися, а це допомога яка. А чоловік схаменеться і, думаю, повернеться…
Зоя так і вчинила. Анна Степанівна допомагала в усьому, а онука просто обожнювала.
Коли Вані виповнився місяць, з’явився батько.
Зої на той момент не було вдома, вона пішла в магазин.
— Мамо, я з Катькою їду за кордон, там запропонували роботу хорошу. Зайшов сказати і попрощатися. І це… Грошей попросити, скільки тобі не шкода…
— Шкода. Ти дружину кинув на породіллі, мерзотник, вона мало дитину в пологовому будинку не залишила від горя. Ех, ти… Немає батька на цім світі, а то всипав би по перше число тобі за такі фокуси. Грошей не дам, ні копійки не дам. У мене онук росте, йому потрібніші, а ти заробиш.
Тут закричав Ванечка, Анна Степанівна кинулася до ліжечка.
— Що, навіть на сина не поглянеш? Він повністю твоя копія.
— Та який він мені син… Нагуляла його Зойка, навіщо мені чужа дитина.
— Ну і дурень ти, Вовка. От і йди, живи далі без мізків.
Син пішов…
Анна Степанівна вийшла на пенсію, а замість неї взяли Зою на роботу. Ваня пішов у дитячий садок, жили дружно і весело втрьох.
— Анно, що ж невістка твоя їхати не думає? Де це бачено, що свекруха з невісткою живе, а сина вигнала.
— Мені Зоя дорожча за сина-дурня, і онук найулюбленіший. Для них і живу, Віра. А ти свою погану мову притримала б…
Сусідка Віра похитала головою і пішла далі у своїх справах. Вона щиро не розуміла поведінку Анни Степанівни, адже у неї все було б інакше, синочок завжди був на першому місці. Непутящий, звичайно, але мабуть, така доля.
Помітила Анна Степанівна, що Зоя почала причепурюватися, та вечорами бігати кудись.
— Зоя, ну і як його звати?
— Кого, мамо?
— Ну, того, до кого бігаєш… Розкажи, донько, мені ж цікаво.
— Ой, та ми просто гуляємо… Він лікар, в іншій області живе. У відпустку приїхав у гості до родичів, випадково познайомилися.
— А що ж, він знає про Ванечку?
— Звичайно, все знає…
— Ну, приводь знайомитися, нема чого його ховати від мене. Якщо хороша людина, то так тому і бути…
Олексій, так звали знайомого Зої, приніс кошик з ягодами і пиріг, який спекла його тітка. Вані подарував іграшкову машину і футбольний м’яч.
Вечір пройшов весело, Олексій розповідав смішні історії з життя, Зоя заливалася сміхом, а Анна Степанівна сміялася до сліз. Попрощавшись та провівши гостя, Зоя відразу ж поцікавилася:
— Ну як він вам? Хороша людина, як думаєте, мамо?
— Хороший, донько… Поважний, цікавий, вихований добре. І головне, він любить тебе. Гідний кавалер, не пропусти своє щастя!
Через місяць Олексій прийшов просити руки Зої у Анни Степанівни.
— Ви вже будьте спокійні, Зоєньку ніколи не ображу із синочком. Жити ми будемо в Тернополі, там у мене будинок великий. Ми любимо один одного, і Ванечка для мене як син. Благословіть нас, будь ласка.
Анна Степанівна проводжала Зою з Олексієм і Ванею. Все, поїхали в місто, обіцяли писати, приїжджати в гості. Як вона тепер одна тут, без них…
Через рік з’явився син, Володя. Брудний, недоглянутий.
— Господи, на кого ти схожий, Вовко? Що ж твоя Катя не пере одяг, чи що?
— Ай… Та немає більше Каті. Втекла до чоловіка з грошима… Мої ми всі прогулювали, нічого немає за душею. Згадав ось, що у мене є мати і свій будинок…
— Вчасно ти згадав, стільки років не знав, жива я тут чи ні. Жодного разу не дзвонив.
— І про сина Катя сказала, що набрехала мені тоді, щоб з сім’ї забрати, а я і повірив. Так що тепер буду знайомитися з синочком. Де він, до речі?
— Ти профукав своє щастя, милий. Зоя вийшла заміж за пристойну людину і щаслива. Ванечку записали на нього, так що у тебе немає сина.
А я збираю речі і їду до них. Зоя народила дівчинку, хочу допомогти їм няньчити онучку. А ти живи тут сам, та стеж за будинком, зрозумів?
Анна Степанівна їхала в поїзді і думала, як буває в житті цікаво виходить. І яке щастя, коли ти комусь потрібна, коли є кому допомогти і підтримати, як колись вона підтримала Зою.
Адже не допоможи тоді, невідомо як склалося б життя у них всіх тепер.
