Юля працювала в санаторії, куди доводилося їздити на електричці. Дорога виснажувала, але платили нормально, і графік був зручний, із садочком можна було поєднувати.
У теплу пору року ще нічого, але взимку було страшнувато до станції бігти: темно, людей мало, гаражі ще ці… Але в машину її заштовхали не біля гаражів, а прямо біля станції.
Зупинився великий чорний джип, віконце опустилося, і чоловік з густою бородою запитав:
– Проїдемося, красуне?
Юля красунею ніколи не була. І в іншій ситуації їй би лестило таке звернення.
Але ноги в старих чоботях вже нічого не відчували від холоду, з носа текло, а до електрички залишалося сім хвилин.
І найбільше на світі Юля хотіла опинитися в теплому натопленому будинку. Хоча хто його без неї натопить.
Зараз погріється пів години в електричці, добіжить до саду, потім в магазин і додому, розтоплювати піч, вечерю готувати.
Вистачало турбот, загалом, не до балаканини їй зараз. Так вона і сказала:
– Очі розплющ, яка я тобі красуня!
І пішла вздовж дороги по натоптаній стежці. Машина обігнала її, знову загальмувала, вийшов чоловік – без бороди, інший, високий і міцний. Спритно підхопив її і посадив на заднє сидіння.
Той, з бородою, із задоволеною посмішкою повідомив:
– Ти мені сподобалася. Тому поїдеш вечеряти зі мною.
І тут Юля зрозуміла, що чоловік зовсім не тверезий і зовсім не звик до відмов. І розплакалася.
– Відпустіть, мене дочка чекає! Ну, навіщо я вам! Мені тридцять два роки, я некрасива і розмови вести не вмію.
Ви не дивіться на шубу, мені її сусідка з доброти душевної віддала. А під шубою у мене стара кофта і штани, яка вечеря?
Громила, який посадив її в машину, нахилився і щось прошепотів бородатому. Той похитав головою і сказав:
– Гаразд, не реви. Я тебе із санаторію пасу, думаєш, не бачив твоєї кофти? Ти на мою мамку схожа, а вона так мріяла, щоб її в ресторан покликали. Ходімо, не ламайся. Хочеш, я тобі сукню куплю?
– Я додому хочу, – схлипнула Юля. – Мені дочку забрати треба.
– Скільки років доньці?
– Чотири.
– А батько де?
– Пішов.
– Ось і мій пішов. До іншої баби, мабуть?
– Та ні. Його мати намовила, що дитина у нас несправжня.
– Це як – несправжня?
– Ми ЕКЗ робили. Він ніби погодився спочатку, а потім вона сказала, що у таких дітей душі немає. Ну і все таке.
Він хороший, але дуже піддається навіюванню, – за звичкою почала захищати колишнього чоловіка Юля.
– Несправжня, значить, – простягнув бородатий. – Гаразд, поїхали дивитися. Кажи, де там ваші ясла або як там це називається. Вовка, вези.
Юля втиснулася в крісло і гарячково придумувала, що їй робити далі.
Було зрозуміло, що бородатий просто так не відчепиться. Єдина надія на громилу – той ніби дивився на Юлю зі співчуттям.
Коли вони завалилися всією компанією в групу, і вихователька, і батьки, які засовували дітей у теплі комбінезони, разом замовкли і витріщилися на Юлю.
Ще б пак, в такій компанії її раніше не бачили. Втім, Іринка анітрохи не злякалася чужих дядьків, вона взагалі не була з боязких.
Відразу запитала, чи це не Дід Мороз з бородою і чи не бачили вони її тата. Про тата вона у всіх питала, Юля вже звикла і навіть не соромилася.
Коли сіли в машину, Іринка зацікавилася кермом і повідомила, що вона, взагалі-то, теж вміє керувати.
Бородатий розсміявся:
– Кумедна дівчинка. А ти кажеш, несправжня. Морозива хочеш?
– Хочу! – зраділа мала.
Вони поїхали в кафе-морозиво. А потім в супермаркет, де бородатий набрав цілий кошик непотрібної їжі: солоної риби, екзотичних фруктів і сирів з пліснявою.
Юля взяла б курку і макарони, але дарованому коневі в зуби не дивляться.
Їх довезли прямо до будинку, і бородатий, який вже трохи протверезів, напросився на чай. Поки Юля розтоплювала піч, він витріщав очі, а потім сказав:
– А я думав, це у мене важке дитинство було… У вас що, реально туалет на вулиці?
– Так, – посміхнулася Юля.
Бородатого вона вже не боялася. Зрозуміла, що той нешкідливий, просто неприємний. А помічник у нього взагалі чудовий хлопець.
Він встиг підкласти в кошик молоко, хліб, нормальний сир і дитячі сирки. Напевно, у нього самого є діти.
Коли вдалося позбутися непроханих гостей, Юлю чомусь затрусило. Вона розплакалася, налякавши дочку, але зупинитися ніяк не могла.
Сльози лилися самі, вперше, напевно, з того дня, коли чоловік зібрав речі і повернувся до мами, залишивши її одну, на сьомому місяця, в щойно купленому будинку.
І за те, спасибі, звичайно, що не став ділити будинок. Сказав, що хоч дитина не справжня, але нехай будинок їм залишається.
Наступного дня біля виходу із санаторію стояв той самий джип. Бородатого не було, був тільки його водій Вовка.
– Сідай, – сказав він. – Довезу до міста.
– Навіщо? – здивувалася Юля. – На твою мамку я теж схожа?
– Та ну тебе, – образився Вовка. – Мені все одно в той бік, думав, чому б не підвезти.
– Гаразд, – зітхнула Юля. – А твій начальник де?
– Відсипається. Ти не сердься, він нормальний взагалі. Вчора день народження у його матері було. Ну, в сенсі, якби вона була жива. Розумієш? А зазвичай він не п’є.
Юля кивнула. Та й яка їй різниця. Сіла. Спочатку їхали мовчки. Вовка явно не був з тих, хто вміє підтримати розмову.
Але потім він все ж запитав:
– А що, дитина справді з пробірки?
– Справді.
– Прикольно. Чого тільки люди не придумають, так?
– А ти маєш дітей?
– Ні. Не хочу я дітей, у мене молодших в родині троє, весь мозок мені з’їли. Одному краще.
– Ну так, – погодилася Юля.
Іринка зраділа машині і запитала, чи поїдуть вони знову в кафе-морозиво.
– Ні, – злякалася Юля – грошей на кафе у неї зовсім не було.
– Та що ти, поїхали, – запропонував Вовка.
– Мені це не по кишені, – прямо сказала Юля.
– Я пригощаю, – махнув він рукою.
На зворотному шляху Іринка заснула. Поки Юля думала, як дістати її з машини, Вовка сам взяв дівчинку на руки і поніс до будинку.
– Легенька яка, – здивувався він. – І дуже, навіть невагома.
Кілька днів Юля не бачила Вовку. А потім знову натрапила на машину, вже з бороданем.
– Віталій, – представився він. – Вибачте за той раз, я був не в собі. Хочу і справді запросити вас на вечерю в ресторан. Не сьогодні, звичайно, коли вам буде зручно.
Спочатку Юля хотіла відмовитися. А потім вирішила: чому ні?
Сукня у неї навіть знайдеться одна. Тільки от з ким дочку залишити?
Коли вона це озвучила, Вовка запропонував:
– Я можу посидіти.
Залишити дочку з чужим чоловіком – така собі ідея. Але Вовка вселяв довіру.
Юля запропонувала відвести дівчинку в ігрову кімнату – і йому простіше, і не так страшно, що дочка одна з чужою людиною.
Вечеря вийшла кумедною. Віталій був балакучий і самозакоханий, але не позбавлений чарівності.
А Юля так давно не відчувала себе жінкою! Тому, коли він запропонував сходити наступного тижня на виставку, вона погодилася.
Іринка була в захваті і від дитячої кімнати, і від Вовки. Коли він приніс пакет з продуктами, Юля вирішила, що це вже занадто, але Вовка сказав:
– Це від Віталія Львовича.
Пакети стали з’являтися раз на три дні, і Юля не знала, як правильно: дякувати Віталію за це чи якось вже відмовитися від такої допомоги.
Все ж, вона працює і нормально заробляє, на хліб з маслом вистачає, як то кажуть. Але відповідних слів не знаходила.
Тим більше, Віталій став нібито залицятися до неї: водив по ресторанах і культурних заходах, нечасто, правда, роботи у нього було багато, але це було схоже на побачення.
Вовка за замовчуванням став нянькою, і всі були задоволені ситуацією.
Одного разу Вовка проговорився:
– Так Віталій Львович ніби закохався в тебе. Навіть думає покликати заміж. Дитина тільки його лякає. Чужа, все-таки.
Юлю це зачепило. Закохався? А сам за руку навіть не взяв. Ще й дитина чужа…
– Мені не потрібно виходити заміж, – кинула Юля.
– А що, ти не погодишся? – раптом пожвавішав Вовка. – Він же багатий, будеш як за кам’яною стіною.
– Та не потрібен мені багатий…
– А який потрібен?
Юля знизала плечима. Згадала колишнього чоловіка – ні, такий тютя точно не потрібен.
– Не знаю, – чесно відповіла вона.
Вовка раптом зробив крок, притягнув її до себе і поцілував. Юля злякалася, відсахнулася. А Вовка і сам злякався, почервонів.
– Вибач, я не знаю… Вибач…
І втік. А Юля й не встигла зрозуміти, приємно їй це було чи ні. Несподівано просто. І як тепер з ним після цього спілкуватися?
А наступного дня Іринка захворіла. Температура була висока, просто жах!
Довелося терміново брати лікарняний, чого в санаторії, звичайно, не любили. Віталій засмутився: вони якраз до театру збиралися.
– Може, Вовка з нею посидить?
– А раптом заразиться, – нерішуче промовила Юля.
– Та ну, що з ним буде! Ходімо, сама ж хотіла на цю виставу!
Чому Юля в результаті на це погодилася, складно сказати. Незручно було, що такі дорогі квитки пропадуть, або справді хотіла на виставу. Та й до вечора доньці стало краще… Загалом, якось погодилася.
Вовка приїхав і не дивився на неї, відчувалася незручність. Вона ще сукню нову купила, відкриту, самій соромно стало.
У театрі місця собі не знаходила, все думала про доньку, а коли Віталій заговорив про поїздку на гірськолижний курорт, Юля його зупинила:
– Послухай, добре, ти мені продукти купуєш і квитки в театр. Але це вже занадто. Я за твій рахунок на курорт не поїду.
– Які продукти? – здивувався Віталій.
– Ну ті, що Вовка привозить.
– Щось я не зрозумів. Ніяких продуктів… Він сам, напевно, Вовка у нас добра душа.
А про курорт не сперечайся: мамка моя любила на лижах їздити, от би її хто на курорт покликав!
І тут на Юлю немов осяяння спало. Вона взяла Віталія за руки і сказала:
– Слухай, твоя мама тобою точно пишалася, я впевнена! І вона бачить звідти, який ти хороший і як стараєшся. Але не треба ось так.
Знайди ту, яку полюбиш. Із свого кола. Ну що ми будемо разом робити? Як мене не вдягай, я завжди буду собою. Як твоя мама. І потім… Мені здається, я іншого кохаю…
Віталій, звичайно, образився. Навіть сльозу пустив. Поскаржився, що не розуміє цих жінок. Але додому довіз.
І назад сказав, що сам поїде, Вовка цей нехай як хоче. Зрозумів, значить…
Іринка спала в обіймах з ведмедиком, якого їй подарував Вовка. Сам Вовка теж задрімав у кріслі.
Юля навшпиньки підійшла до нього, нахилилася і поцілувала легенько в губи. Він прокинувся, спочатку нічого не зрозумів. А потім сказала:
– Ти вчора занадто швидко втік. А я просто не очікувала. Злякалася, розумієш?
І поцілувала його ще раз. І цього разу ніхто нічого не боявся…
