– А непогано ти влаштувалася, я дивлюся…
Голос Маргарити Степанівни пролунав як удар батога. Вона зло примружилася, обводячи поглядом стіл.
– Чоловік цілодобово на роботі згорає, а вона вдома засіла, тільки й знає, що чергових спиногризів плодити.
Гості за столом заціпеніли. Таку «виставу» навряд чи побачиш навіть у найдешевшому серіалі.
Я теж завмерла, не вірячи власним вухам: невже свекруха здатна на таку ницість прямо на власному ювілеї?
Коли Максим нагадав мені про день народження матері, я лише важко зітхнула. Наші стосунки з самого початку нагадували холодну війну.
Але варіант «забути й не прийти» навіть не розглядався — Маргарита Степанівна дзвонила щодня, з особливим натиском підкреслюючи: бути неодмінно обом!
Бачити її вічно незадоволене обличчя — сумнівне задоволення. Що їй не так?
З Максимом ми живемо душа в душу, діти ростуть здоровими, та й я не з тих, кого соромно людям показати.
Чим я не вгодила цій жінці? Питання було риторичним.
А починалося все як у казці: кохання з першого погляду, плани на велику родину, дім.
Я сміялася, коли Максим запевняв, що хоче п’ятьох дітей, аби вони виросли справжньою командою. Він уже тоді любив їх заочно.
— Ну, хоча б на двох зупинимося для початку? — жартувала я.
— Ні, чим більше, тим краще! — палко відповідав він.
Але мамі нареченого я не припала до душі. Дізнавшись, що я з багатодітної провінційної родини та ще й без «престижного» диплома, вона миттєво винесла вирок.
Навіть на весіллі вона сиділа з таким виразом обличчя, ніби замість ігристого їй налили оцту.
Коли я вперше виношувала дитину під серцем, радості Максима не було меж. А свекруха лише підібгала губи:
— Куди поспішаєте? Для себе треба жити. Самі ще діти, яких ви батьків зліпите?
Коли народилася Софійка, Максим не міг відійти від ліжечка:
— Копія ти, Аню, така ж красуня, — шепотів він.
Згодом народився син — Артем. Максим був на сьомому небі: спадкоємець!
Попри те, що з двома малюками було непросто, я встигала все: в домі чистота, на столі — свіжа вечеря, діти доглянуті.
Проте Маргарита Степанівна продовжувала ігнорувати онуків. Максим лише розводив руками:
— Не звертай уваги, такий у неї характер. Головне, що я вас обожнюю.
Одного вечора ми вирвалися в ресторан. Але замість насолоди вечором, мені раптом стало зле.
Запахи їжі, гамір, музика — все дратувало. За годину вдома я зрозуміла: це не отруєння.
— Аню! Це ж фантастично! Троє! — Максим підхопив мене на руки й закружляв по кімнаті.
— Максе, старші ще зовсім маленькі… — розгубилася я.
— Впораємося! І мама нарешті зрадіє. Оголосимо на її дні народження, це буде найкращий подарунок!
Я мала погане передчуття, але сперечатися не стала.
І ось — свято. Ми прийшли з квітами, подарунками та посмішками.
Після урочистого тосту Максим простягнув матері коробочку з дорогою прикрасою, а зверху поклав конверт з результатами УЗД.
Маргарита Степанівна відкрила коробку, мигцем глянула на ювелірний виріб і взялася за конверт.
Поки вона читала і розглядала, її обличчя ставало сірим від люті. Вона жбурнула папірець на підлогу, ніби це була отруйна змія, і вибухнула:
— Ти це навмисно зробила? На мій день народження? Розуму не вистачило на щось інше?!
Тільки й навчилася, що плодити! — вона перейшла на крик. — Сидить вдома, «клепає» одного за одним…
Ні професії, ні стажу! Сама не втомилася бути вічно з животом? Це ж просто жах!
Вона вказала на мене тремтячим пальцем:
— Сидить вона, дармоїдка, з цими спиногризами, а мій син цілодобово крутиться, як білка в колесі! Причепилася, як реп’ях, і не скинеш! Задоволена собою?
Настала лякаюча тиша. Гості, ховаючи очі, почали посилено стукати виделками по тарілках, намагаючись не дихати.
Я сиділа, не в змозі вимовити ні слова від приниження. Але тут підвівся Максим. Він був блідий, та в очах горів холодний вогонь…
Максим повільно підвівся, і в залі запала така тиша, що було чути лише нервове цокання годинника на стіні.
Його обличчя, зазвичай м’яке й усміхнене, зараз нагадувало висічену з каменю маску.
— Знаєш, мамо, — почав він тихим, але напрочуд чітким голосом, від якого в багатьох гостей по спині пробігли мурахи. — Я завжди знав, що в тебе непростий характер.
Я прощав тобі шпильки на адресу Анни, прощав твоє холодне ставлення до онуків. Думав — звикнеш, зрозумієш з часом, серце відтане.
Він зробив паузу, поглянувши на конверт, що валявся на підлозі.
Маргарита Степанівна хотіла щось вигукнути, відкрила рот, але Максим перервав її одним владним жестом.
— Але сьогодні ти перейшла межу. Ти назвала моїх дітей «спиногризами», а мою дружину — «дармоїдкою».
Жінку, яка подарувала мені сенс життя, поки я, як ти кажеш, «кручуся», щоб у нас було все найкраще.
Він нахилився, підняв з підлоги знімок УЗД і дбайливо поклав його до кишені піджака. Потім подивився прямо в очі матері.
— Ти хотіла свята? Ти його отримала. Тільки воно буде останнім, де ми присутні як сім’я. Більше ти не побачиш ні мене, ні Анни, ні наших дітей.
Бо я не дозволю тобі отруювати їхнє життя так само як ти все життя намагалася отруїти моє своєю вічною незадоволеністю.
Гості затамували подих. Маргарита Степанівна пополотніла, її губи затремтіли, але вона все ще намагалася тримати фасад:
— Ти… ти не смієш так зі мною розмовляти! Я твоя мати! Я дала тобі все!
— Ти дала мені життя, — спокійно відповів Максим, подаючи мені руку. — Але право на щастя в цьому житті я виборов сам. І я його захищу.
Він допоміг мені встати. Я відчувала, як у мене тремтять коліна, але його долоня була міцною і теплою.
Софійка й Артемко, відчуваючи напругу, мовчки притиснулися до моїх ніг. Ми розвернулися і рушили до виходу.
— Максиме! Повернись! — заверещала в спину свекруха, і в її голосі вже чулися не злість, а панічні нотки. — Це ж мій ювілей! Хто платитиме за ресторан? Максиме!
Ми вийшли на свіже вечірнє повітря. Максим глибоко вдихнув, заплющив очі на мить, а потім міцно обійняв мене за плечі.
— Пробач мені, Аню. Треба було зробити це набагато раніше.
— Ти впевнений? — прошепотіла я, озираючись на яскраві вікна ресторану, де щойно розвалилася ілюзія «великої щасливої родини».
— Як ніколи. У нас буде троє дітей, Аню. Троє щасливих дітей, які ніколи не почують від нас того, що ми почули сьогодні.
Ми сіли в машину. Софійка ззаду запитала:
— Мамо, а ми більше не поїдемо до тієї сердитої бабусі?
— Ні, сонечко, — відповів Максим, заводячи двигун. — Відсьогодні ми їздимо тільки туди, де нас люблять.
Автомобіль рушив з місця, залишаючи позаду і ресторан, і крики Маргарити Степанівни, і старі образи.
Попереду був вечір, наповнений тишею, і нове життя, яке ми тепер мали будувати без сторонньої тіні.
Наступний ранок для Маргарити Степанівни почався не з ароматної кави, а з гнітючої, липкої тиші порожньої квартири.
Сонце безжально висвітлювало те, що залишився після вчорашнього «свята»: прив’ялі квіти у вазах, недоїдений торт на столі та той самий пустий конверт.
Вона звикла, що її гнів завжди закінчувався вибаченнями сина. Вона була впевнена: Максим «попсихує» і прийде, бо ж вона — Мати.
Але цього разу щось було не так. Телефон, який зазвичай розривався від ранкових дзвінків сина, мовчав.
Маргарита Степанівна задумалась. Третя дитина. Її онук чи онучка.
Вперше за багато років їй стало не по собі — не від злості, а від холодного усвідомлення: вона справді може залишитися сама в цьому великому, ідеально прибраному домі.
Ближче до обіду вона не витримала. Гордість ще боролася з тривогою, але пальці вже набирали знайомий номер.
Перша спроба: дзвінок Максиму. Один гудок — і коротке «Абонент поза зоною досяжності».
Він заблокував її? Чи просто вимкнув телефон? Серце жінки тьохнуло.
Друга спроба: дзвінок Анні. Маргарита Степанівна підготувала цілу промову. Вона не збиралася вибачатися (це було вище її гідності), але хотіла «повчально пояснити», що Анна не мала права так накручувати її сина.
Проте в трубці почулися лише довгі, байдужі гудки. Анна просто не брала слухавку.
Зрозумівши, що прямою атакою нічого не добитися, Маргарита Степанівна вирішила діяти хитрістю.
Вона швидко вдяглася, накинула свій найкращий плащ і поїхала до кондитерської.
«Куплю дорогий набір тістечок, заїду до них нібито “забуту річ” віддати. Побачу дітей, вони розчуляться, Максим відтане. Він же не зможе виставити матір з порога», — переконувала вона себе.
Коли таксі зупинилося біля будинку сина, вона здивувалася: біля під’їзду стояла машина кур’єрської служби.
Маргарита Степанівна піднялася на поверх, готова до ефектної появи. Вона вже уявляла, як поблажливо посміхнеться Анні, мовляв: «Ну, годі вже ображатися, я ж прийшла».
Вона натиснула на дзвоник. Раз, другий, третій. За дверима почувся шурхіт. Але відкрив не Максим і не Анна. На порозі стояв незнайомий чоловік у комбінезоні.
— Ви до кого, пані? — запитав він, витираючи руки ганчіркою.
— Я до сина. Тут живуть Максим і Анна, — її голос здригнувся.
— А, вони сьогодні вранці ключі господарю віддали. Переїхали. Сказали, що за місто, на свіже повітря, — робітник знизав плечима. — А ми тут замок міняємо та стіни освіжити маємо.
Маргарита Степанівна відчула, як коробка з тістечками стає нестерпно важкою. Вони не просто пішли. Вони зникли, не залишивши їй навіть адреси.
Усвідомлення того, що її «влада» закінчилася там, у ресторані, вдарило сильніше за будь-які слова.
Вона не знала, що буде далі. Коли пройде образа сина і він їй подзвонить? А чи пройде ця образа взагалі?
Але жінка нарешті зрозуміла, що це була лише її провина. І тепер їй залишається збирати плоди своїх старань та просто чекати.
