Мар’янка жила в дитячому будинку з п’яти років. Вона не знала точно, чому потрапила туди — пам’ятала лише, як бабуся одного разу не прокинулася, а мама так і не повернулася.
Потім були чужі руки, пофарбовані стіни й запах тушкованої капусти, який здавався вічним.
Спочатку вона плакала ночами, потім — перестала. Просто жила і вчилася: тихо, старанно, ніби сподівалася, що за старанність їй дадуть щось справжнє.
З усіх приміщень дитячого будинку їй найбільше подобався спортзал.
Він був великий, зі скрипучими дошками та запиленими вікнами під стелею, але шалено вабив до себе.
Після її тісної кімнати номер вісім із чотирма ліжками, де проходило її життя, він здавався казковим палацом.
А коли туго накачаний помаранчевий м’яч починав відстукувати розмірений ритм по дерев’яній підлозі — забувалися всі негаразди.
А якщо вдавалося послати його точно в кільце, Мар’янка відчувала себе майже щасливою.
Чому майже? Повне щастя могло бути тільки в родині, у це вірили всі діти і залишали в душі куточок за завісою, розсунувши яку можна буде радіти і сміятися на повний голос.
Мар’янка швидко бігала, високо стрибала, м’яч її слухався. Вихователька — Наталія Андріївна — одного разу сказала:
— У тебе спортивний характер, Мар’яно. Подзвоню сьогодні знайомому тренеру, може, вдасться влаштувати тебе в справжню баскетбольну секцію.
Вдалося.
З дванадцяти років вона почала регулярно ходити на тренування.
Спочатку увійшла до збірної закладу, потім і міста. А у фіналі обласної спартакіади взагалі стала найкращою гравчинею матчу, принісши своїй команді 32 очки.
Вручаючи медаль, керівник спорткомітету сказав Мар’яні:
— Вітаю, у тебе велике майбутнє, донечко.
Від цих слів у дівчинки мало не вирвалися сльози, але функціонер списав ці емоції на дитячу радість.
А коли побачив її через годину, як вона самотньо виходила в ніч зі спортзалу, — зупинив.
— Мар’яно, а тебе чому ніхто не зустрічає, ти де живеш?
— Я живу в дитячому будинку номер три, звідси чотири зупинки на трамваї.
— Вибач, Мар’яно, не знав. Мене звати Ігор Олегович, сідай у машину, відвезу тебе.
Чотирнадцятирічна Мар’янка вперше в житті їхала на машині й почувалася незвично добре.
— А хто там у вас за тебе відповідає? Познайомиш мене з нею?
— Так, добре, тільки її зараз немає, вона прийде тільки завтра вранці.
— Добре, значить завтра поговорю з нею.
Мар’янці було дуже цікаво, про що такого хотів поговорити цей представницький чоловік з вихователькою, але запитати вона соромилася.
Наступного дня після уроків Наталія Андріївна покликала дівчинку до себе у кабінет.
З розповіді виховательки дівчинка дізналася, що Ігор Олегович запитав, чого найбільше потребує Мар’яна Галушкіна.
Та й сказала, що нічого такого Мар’янка не потребує, хіба що нового пальто.
— Так і сказала йому, що ти ростеш дуже швидко і всі дитячі розміри вже малі. Для твоєї фігури вже треба звертатися до дорослого магазину одягу.
Він запитав твій розмір і ось, — Наталія Андріївна поставила на стіл паперовий згорток, перетягнутий шпагатною мотузкою, — давай, будемо міряти.
Перед очима Мар’янки, яка заніміла від несподіванки, вихователька дістала зі згортка білосніжне пальто з вузьким поясом і бурштиновими ґудзиками.
Воно було настільки гарним і несхожим на все те, що вона носила раніше, що дівчинка не могла вимовити ні слова.
А ще дуже важливо, що воно було новим, без прізвищ на підкладці, які виводила хімічним олівцем завідувачка складом.
— Боже, Мар’янко, таке пальто я бачила лише у фільмах на актрисах! Оце подарунок, так-так, справжній подарунок! А давай, одягни його й покружляй!
Немов у тумані вона відчула прохолоду підкладки, яка одразу ж змінилася приємним теплом. Її ніби хтось обійняв і закружляв.
Поглянувши на себе у дзеркало, Мар’янка побачила розчервонілу й незвично усміхнену себе в модному пальто, яке чудово сиділо на її спортивній фігурі.
Щоправда, старенька спідниця і червона футболка зовсім не поєднувалися з цією розкішшю, але це були дрібниці, які зовсім не псували відчуття свята.
— І це ще не все! — сказала Наталія Андріївна, яка, здавалося, теж була щаслива разом зі своєю вихованкою, — ось, тримай!
З цими словами вона простягнула Мар’янці згорнутий удвічі листочок із намальованим на ньому лісом та горами.
— Що це, тітко Наталю?
— Путівка до табору! Поїдеш влітку в Карпати, на перший сезон, там така краса! Це теж Ігор Олегович привіз, дай Боже йому здоров’я.
Вночі Мар’янка довго не могла заснути, в її голові, як у кольоровому телевізорі, миготіли події останніх днів.
Перемога у фіналі, медаль, поїздка на машині з Ігорем Олеговичем, путівка до табору і, звичайно, прекрасне новеньке пальто, яке зараз чекало на неї в шафі.
Вона тихо вибралася з ліжка, м’яко ступаючи, підійшла до відчинених дверцят і вкотре накинула на плечі «пальтошу» — так вона назвала свою новинку.
Вийшовши в коридор, дівчинка підійшла до вікна, за яким мрячив перший весняний дощ.
Вперше в житті вона не раділа відходу зими. Їй хотілося довше походити ошатною.
— Взуття — змінне і спортивне, — перелічувала написане в путівці Наталія Андріївна напередодні поїздки, — головний убір обов’язковий.
І пальто… демісезонне, Мар’яно, дивись, так і написано. Не сперечайся, раз написано в путівці — значить, має бути.
Мар’янка кивнула, хоча не розуміла, яке може бути пальто влітку. Але з іншого боку, вечорами було ще прохолодно, та й залишати свою найціннішу річ у загальній шафі не хотілося.
У корпусі першого загону табору на неї відразу витріщилися, наче на щось не з цього світу.
Решта дівчат були в легких вітровках, куртках та модних джинсових жилетках. Вона — у пальто.
Скласти його в рюкзак не вийшло, там майже все місце займав баскетбольний м’яч, довелося надіти на себе.
— У тебе бабусин стиль? — посміхнулася худорлява Олена з сусіднього ліжка.
— Дідусів! — підхопив ще хтось.
— Зима давно скінчилася, — підтакнула дівчинка біля вікна.
— Вона, мабуть, з півночі на оленях приїхала!
— Не ваша справа, — відповіла Мар’янка не голосно, але стиснула кулаки й оглянула всіх так, що більше ніхто нічого не питав.
Пальто вона повісила на спинку ліжка й вийшла з кімнати.
— Якась божевільна, — прошепотіла одна з сусідок, коли двері за Мар’янкою зачинилися.
Мар’янка тим часом пройшла по табору, оглянулася, побачила їдальню, естраду, футбольне поле, волейбольний майданчик.
А ось баскетбольний майданчик густо заріс травою, і з двох щитів кільцем був оснащений тільки один.
«Навіщо я сюди приїхала?», — подумала вона, притулившись до високої берези, але вирішила, що 21 день якось перетерпить.
Пальто і м’яч з нею, а ці дівчата… та хай їм чорт. Вона знову, як колись, відчула себе самотньою…
Наступного дня було відкриття сезону. Танцювати вона не вміла, тому сиділа на лавочці осторонь, прислухаючись до музики.
Перед сном дівчата розповідали історії про іноземні фільми, у багатьох вдома вже були відеомагнітофони. Мар’янка слухала із заплющеними очима, вдаючи, що спить.
Чим вона могла здивувати цих щасливих красунь? Розповіддю про нічні схлипування новачків?
Про хлібні скоринки під подушкою? Про те, як дивляться на кожного стороннього дорослого — чи не за мною?
Коли набирали волейбольну збірну табору, вожата сказала:
— Мар’яно, ти ж займаєшся спортом, іди, спробуй.
Вона пішла, хоча ніколи не грала у волейбол. Капітаном була Даша — бойова, красива, з довгою косою.
— Ну що ж ти знову його ловиш? Це не баскетбол, пасуй м’якше! — кричала вона.
Але м’яч не слухався, він був незвично легким.
— Ех, довгонога, звалилася ти на мою голову, — журилася Даша, — йди під сітку, будеш блокуючою!
Розчарована Мар’янка пішла з майданчика. Сходила за помаранчевим м’ячем, вирвала бур’ян на баскетбольному полі й почала раз по раз відправляти м’яч у кошик.
Найбільше Мар’янці подобалися дні, коли показували кіно. Вона завжди сідала на останній ряд і зачаровано дивилася на великий екран.
Весь інший час вона кидала м’яч у кільце, навіть пізно ввечері.
І тільки пальто, як солдат на варті, завжди було поруч, біліючи в темряві. На дискотеки вона, як і раніше, не ходила.
В один із таких вечорів вона почула шепіт — за кущами були Даша і хлопчина з першого загону.
Раптом з-за клубу вийшли троє місцевих — напідпитку. Кавалер Даші одразу втік, і дівчинка залишилася сама.
— Ох, яка красуня! Міська, у міні-спідниці! Ходімо, прогуляємося! — базікали вони, обходячи дівчинку.
Не роздумуючи, Мар’янка вискочила з тіні:
— Відваліть, — просичала вона, — приб’ю!
Хлопці спочатку остовпіли, побачивши білу постать, але потім осміліли:
— О, а ось і тобі подружка, Колян! Модна!
Найвищий спробував схопити її. Але не встиг. Мар’янка луснула першою — невміло, але від щирого серця.
Даша вчепилася в волосся другого і закричала. На крик збіглися вожаті.
Двох скрутили, а третій спробував втекти. Мар’янка схопила свій м’яч і влучно послала його в потилицю втікачеві. Той впав.
— Чудовий кидок, сестричко, — сказала Даша, вперше дивлячись на Мар’янку без глузування. — Дякую тобі.
— Будь ласка.
Наступного ранку Даша крикнула:
— Сестричко, стань у пару зі мною! Буду вчити подачам! У тебе все вийде, ручаюся!
З того часу багато чого змінилося.
А в День батьків несподівано випав сніг. Ближче до обіду почали приїжджати батьки.
Гучномовець раз у раз оживав: «Копилова Олена, Сомова Анна… до вас приїхали батьки». Діти мчали до воріт.
— Ой, дівчата, який холод, я замерзну в кофті, — сказала Олена.
І тут пролунав голос:
— Одягни моє пальто, Олено, воно тепле.
Пальто мандрувало туди-сюди, побувало в десятці обіймів, просочилося чужими парфумами, запахом яблук і цукерок.
Кожна дівчинка щось приносила Мар’янці — шоколадку, сік, горішки. До вечора на її тумбочці утворився справжній бенкет.
Остання втекла Даша, накинувши пальто. Мар’янка подумала, що віддала б усе, щоб і до неї хтось приїхав. Вона лягла на ліжко і накрилася з головою.
Прокинулася вона від того, що хтось гладив її по плечу.
— Мамо? — раптом запитала Мар’янка, не розплющуючи очей.
— Так, — відповіла жінка, — дозволь мені бути твоєю мамою.
— А мені сестрою, — це був голос Даші.
Жінка була такою ж красивою, як донька.
— Даша мені стільки про тебе розповіла. А ще вона каже, що без тебе звідси не поїде.
— А твій тато? — запитала Мар’янка.
— Він уже не проти. Пам’ятаєш Ігоря Олеговича? Це він! Побачив мене у твоєму пальті й одразу запитав, де я його взяла.
— Я згодна, — сказала Мар’янка і, заплакавши, впала в обійми мами та сестри.
Ігор Олегович чекав у машині. Він був щасливий стати батьком ще однієї доньки.
З цієї години Мар’янка стала іншою. Вона немов прочинила ті самі дверцята до щастя.
Дівчата полюбили її, вона влаштувала для них нічний пікнік із солодощами.
А ще через тиждень табірний гучномовець повідомив: «До Даші та Мар’яни приїхали батьки».
Взявшись за руки, дівчата помчали назустріч тим, хто чекав на них біля воріт.
І вони розуміли, що переживають зараз найщасливіші моменти у своєму житті.
