– Хто не працює, той і не їсть, – сказала Тамара. – Відтепер у моєму домі буде так.
Чоловік щедро накривав стіл для своїх гостей, але дружина перервала це посиденьки…
…– А ти губу прикуси, – почула Тамара, відчинивши двері власної квартири.
Її чоловік, Тимофій, з кимось голосно розмовляв. У передпокої стояло кілька пар взуття.
– Такі дружини, як моя Тамарка, на дорозі не валяються, – гордо басив він, – тож тобі такого щастя не бачити.
Тома мимоволі всміхнулася, хоча ще вранці була така зла на чоловіка, що збиралася взагалі з ним не розмовляти. А він, дивись-но, як її хвалить!
– Давай, ще по маленькій, – сказав гість, у якому Тома за голосом упізнала Микиту, друга дитинства Тимофія. – Нехай Томці твоїй буде щастя!
– Та вона вже щаслива, – розреготався Тимофій, – що їй такий чоловік дістався!
Пролунав смішок, а потім господар увімкнув телевізор.
– Бачили, телевізор новий? Тамарка нещодавно купила на преміальні.
Тамара потихеньку присіла на пуф у передпокої й замислилася.
Може, вона й справді не права? Невже не можна просто прийти додому, подивитися з чоловіком фільм?
Натомість вона з порога щоразу на нього нарікає: то вуличне взуття не прибрав, то посуд не помив, то знову розкидав шкарпетки по всій квартирі.
Ну хіба складно їй прибрати самій, помити кілька тарілок і поговорити по-людськи?
Адже він не просто так сидить удома. На співбесіди їздить ледь не щодня, а це теж свого роду праця.
Тамара чудово пам’ятала, як сама бігала від офісу до офісу в пошуках пристойної вакансії, і як тисне в грудях після кожної відмови.
Тоді Тимофій працював і на її похмурий настрій завжди махав рукою: мовляв, прорвемося, не переймайся.
Зараз усе вийшло навпаки. І Томі треба бути м’якшою, адже сама знає, що моральний тиск набагато гірший за фізичну втому.
– Давайте, хлопці, не соромтеся, – проявляв гостинність Тимоха. – Ось спробуйте ікру з баклажанів, улюблену страву Томки. Пальчики оближете!
– Угу, — прицмокнув хтось із гостей. — Я такої смакоти ніколи в житті не їв! Та й взагалі баклажани не поважав. Тепер ясно, що моя їх просто готувати не вміє.
Тамара гордо підняла підборіддя — так, її закрутки завжди хвалили. Подруги навіть просили закатати для них по кілька банок, бодай до Нового року.
І вона робила — приємно, коли люди згадували її добрим словом. Ось і зараз чоловік хвалив її, і на душі ставало тепліше.
– А ти сам ще довго збираєшся вдома сидіти? – спитав Микита, голосно стукнувши виделкою по тарілці, мабуть, шукав, за що б зачепитися.
— А куди мені поспішати? — Тимофій зареготав, і в душі Томи несподівано промайнуло щось колюче. — Томка працює, я відпочиваю!
Ось якщо опиниться при надії, тоді вже хочеш не хочеш, доведеться напружуватися, поки вона сидітиме в декреті. А зараз — мій час насолоджуватися життям!
Що? Він що, жартує так перед друзями? Адже щодня ходить на співбесіди — Тома йому й на проїзд гроші залишає, і на обіди. Навіщо він так?
— Ну дивись, — знову заговорив Микита. — Я потім уже за тебе ні словечка не зможу замовити. Один раз підвів — більше слухати не будуть.
– А що це за робота? – втрутився в розмову незнайомий голос. – Може, мене візьмуть?
– Може й візьмуть, – не надто задоволено відповів Микита, – але я більше ні за кого не домовлятимуся.
Сам підійди до начальника. А то он, за Тимоху попросив, а він навіть не приїхав вчасно.
– Та я ж тобі відразу нічого конкретного не обіцяв, – заперечив Тимофій. – Потім подумав і вирішив: ні, ще як слід не відпочив.
Та й Тамарці ж оклад підвищили, і премії в неї зараз хороші, можу собі дозволити! – гордо заявив він і додав: – Наливай!
За Тамарку! Я зараз ще м’ясний рулет принесу, теж моя господиня сама готувала — шедевр!
Тамара стиснула руки в кулаки й, важко зітхнувши, рішуче встала з пуфика.
Премії, значить, хороші?! А те, що вона вже казна-коли собі нові речі купувала, це нормально?!
Усе в дім: заплати за комунальні, закупися продуктами, дай чоловікові на кишенькові витрати…
Ще й кредит його ж, Тимофія, який він брав для матері, оплачували разом.
Тома вдихнула на повні груди й зробила крок уперед.
Тимофій так поспішав із кімнати до кухні по м’ясний рулет, що навіть не помітив її в напівтемряві коридору.
Він пробіг повз, забрязкав на кухні посудом і за мить вилетів назад, тримаючи в руках велике деко, щедро наповнене апетитними скибочками.
— А ось і рулетик! — самовдоволено примовляв він на ходу. — Тамарка старалася, пальчики…
Тут він її й побачив. Застиг на місці, роззявивши рота, і деко ледь не вислизнуло з рук.
Тамара стогла прямо перед ним, схрестивши руки на грудях. Погляд у неї був такий, що Тимофій одразу згадав усі свої гріхи.
– Тома… а ти чого?.. Ти ж… я думав, ти на роботі… – пробурмотів він, задкуючи до стіни.
– Додому раніше прийшла, – спокійно сказала Тамара. – Чую, у нас веселощі. Дорогі гості прийшли. – вона зробила крок до нього, і він буквально втиснувся в одвірок. – Дай-но сюди.
Вона швидко вихопила важке деко з рулетом з його рук і, навіть не глянувши на ошелешеного чоловіка, пройшла до кімнати.
У вітальні за столом сиділи Микита й ще один чоловік — незнайомий, із рідкими вусиками та плямистим обличчям.
На столі стояли залишки баклажанної ікри, оселедець, картопля в мундирах і почата пляшка.
Тамара мовчки підійшла до столу, поставила деко з рулетом перед собою й почала різко прибирати все інше.
– Ти що, Томко? – Микита підскочив, не вірячи власним очам. Зазвичай гостинна Тамара зараз була зовсім на себе не схожа. — Ти що, з дуба впала?
— Ану всі встали! — голосно наказала Тамара. — І слухайте сюди.
Чоловіки завмерли. Тимофій підскочив до Томи — блідий як полотно.
– Хто не працює, той і не їсть, – продовжила Тамара, не підвищуючи голосу, але кожне її слово різало, наче ніж. – Відтепер у моєму домі буде так.
І зараз усі чесні люди, разом із Тимофієм, швидко йдуть геть з моєї квартири. Їжу я готувала не для тих, хто сидить на шиї та ще й хвалиться цим.
Вона впевнено вказала рукою на двері.
— Тамарко, ти що?! — вискнув Тимофій. — Це ж мої друзі!
— Отож і пригощай їх за свій рахунок, коли заробиш. А тепер — усі геть, я сказала! — прикрикнула Тамара.
Гості не чекали продовження. Микита, який сам щойно дорікав Тимофію за провалену співбесіду, схопив куртку й вилетів у коридор, ледь не збивши з ніг приятеля.
Незнайомий чолов’яга побіг слідом, бурмочучи: «Та ну… буває».
За хвилину грюкнули вхідні двері, і в квартирі запала тиша, яку порушував лише ввімкнений телевізор.
Тимофій стояв посеред кімнати, розгублений, і кліпав очима. Потім почав виправдовуватися, але плутався, бо не знав, що саме дружина встигла почути.
– Томо… Томочко… ну ти чого, ну я пожартував. З дурості, перед хлопцями ж… Розумієш…
Хтілося собі статусу додати… – бурмотів він, затинаючись. – А на роботу я ходжу, ти ж знаєш, щодня шукаю…
– Куди ти ходиш? – холодно перебила Тамара. – Я щойно чула, як ти сам зізнався, що не поїхав на співбесіду, бо не захотів.
«Ще як слід не відпочив», так? «Премії в Тамарки хороші»? Та ти сидів на моїй шиї стільки часу! Брехав мені в очі щодня!
Ти навіть не планував шукати роботу, сподіваючись і далі байдикувати у своє задоволення!
Її голос затремтів від образи, але вона вчасно взяла себе в руки.
– А я весь цей час гарувала як проклята! Ти взагалі хоч розумієш, що я не жила, а просто виживала?!
– Томо, ну я ж хотів як краще… – Тимофій спробував підійти й обійняти її, але вона відсахнулася.
– Не підходь! Як краще, кажеш? Те, що я світу білого не бачу — це «як краще» для тебе? – примружилася Тамара. – Слухай сюди, мій милий.
Ти зараз збираєш речі й вирушаєш до мами. Посидь тепер на її шиї. І сам сплачуй кредит, який брав для неї. Я в нього більше жодної копійки не вкладу.
Тимофій зблід ще дужче.
– Томо, ти що, куди я піду? Це ж і мій дім також…
– Ні, – відрізала Тамара. – Це моя квартира. Вона була моєю ще до тебе. Ти тут навіть не прописаний. Тож у тебе рівно година.
Я йду, а коли повернуся — щоб твого духу тут не було. Якщо не зникнеш — викличу поліцію. Я не жартую, Тимофію.
Вона підійшла до комода, взяла сумочку й, навіть не глянувши на чоловіка, вийшла з квартири, голосно грюкнувши дверима.
Лише на сходах вона відчула, як тремтять коліна. Попри неймовірну втому, залишатися вдома не хотілося — цю годину треба було десь перечекати.
Тамара вийшла з під’їзду, глибоко вдихнула прохолодне повітря й пішла в бік центральної вулиці.
Там вона зайшла в затишне, напівпорожнє кафе, де пахло випічкою та свіжою кавою. Сіла за столик біля вікна, замовила гарячий шоколад і заварне тістечко.
Перший ковток здався їй справді райським.
Як же, виявляється, чудово — просто сидіти й не думати про те, що приготувати на вечерю, де ще заробити грошей і як розтягнути зарплату до авансу.
Ніякого Тимофія, який зателефонує й запитає, що йому поїсти. Відчути цю свободу було неймовірно приємно.
Тамара відкусила тістечко й замислилася. Адже вона добровільно загнала себе в ці рамки.
Дозволила йому сісти собі на шию, дозволила брехати, дозволила не працювати й розтрачувати її гроші.
А все чому? Бо кохала. Бо боялася залишитися сама. Бо пам’ятала, як він підтримував її, коли вона місяць сиділа без роботи, і думала, що тепер її черга.
Але ж вона тоді не сиділа склавши руки! Ходила на співбесіди, дзвонила, не брехала й усе одно почувалася винною.
А він… він просто нахабно користувався її добротою.
Як же добре, що все з’ясувалося. Не через рік, не через п’ять.
Вона допила шоколад, доїла тістечко й важко зітхнула.
Звісно, свого чоловіка вона кохала. І була готова навіть усе пробачити, якби він змінився.
Але нехай спершу доведе, що все усвідомив і більше ніколи не повторить такої помилки. Словами ситий не будеш. Занадто багато він говорив… занадто солодко…
Тамара розрахувалася, вийшла з кафе й повільно попрямувала додому. Година минула.
Вона відчинила двері своїм ключем. У передпокої було порожньо, кросівок Тимофія не було.
Вона зайшла до кімнати — нікого. Лише брудний посуд на столі й купа перевернутих речей на дивані.
Тамара видихнула — чи то з полегшенням, чи то з гіркотою.
Вона підійшла до шафи в спальні, відкрила шухляду, де зберігала невеликі заощадження. Конверта не було.
Вона зазирнула під стопку білизни, потім в іншу шухляду, але грошей не знайшла.
Серце стиснулося. Тамара опустилася на ліжко, потім підхопилася, почала метушитися по кімнаті — раптом сама кудись переклала?
Але ні. Конверт лежав саме тут. Не великі гроші, звісно, але й не копійки.
Вона відкладала пів року, потроху, буквально відриваючи від себе.
Разом із чоловіком з дому зникли її заощадження.
Тома схопила телефон, щоб зателефонувати Тимофію й вивести його на чисту воду, але завмерла з піднятою рукою.
А що вона скаже? «Ти взяв мої гроші?» А він: «Які гроші? Не бачив, ти сама загубила».
І буде брехати, брехати, брехати, дивлячись чесними очима. А вона, навіть знаючи правду, довести нічого не зможе.
Тамара опустила руку. Нехай іде геть… разом із цими грошима. Такого вона точно не пробачить.
Мало того, що брехав і використовував, так ще й наважився вкрасти… у власної дружини, яка його годувала, напувала, одягала й кредити його матері сплачувала!
— Ну що ж, милий, — сказала вона в порожнечу кімнати. — Ти сам зробив свій вибір…
Вона зібрала речі чоловіка, що залишилися, склала в пакет, винесла до сміттєвих баків і поставила поруч. Нехай забирає, якщо треба.
Перші кілька днів Тимофій не дзвонив. Тамара знала, що він демонструє образу — мовляв, це вона його скривдила, вона вигнала, а він хороший, він потерпілий.
Але вона теж мовчала. Жила в тиші, ходила на роботу, поверталася в порожню квартиру, готувала їжу лише для себе. І відчувала, як з кожним днем стає легше дихати.
На четвертий день Тимофій зателефонував. Тамара відхилила дзвінок. Тоді він написав: «Томо, привіт. Як ти?»
Вона не відповіла. Через годину надійшло ще одне повідомлення: «Я сумую. Треба поговорити, серйозно. Я шукаю роботу, але не можу ні про що думати без твого прощення».
Тамара посміхнулася. Вона чудово розуміла, що насправді відбувається.
Його мати, сувора й ощадлива жінка, напевно, не збиралася його утримувати — не той характер. А гроші, які він украв, вочевидь, уже закінчилися.
Того ж вечора Тимофій подзвонив у двері. Тома відчинила. Чоловік стояв у передпокої з винуватим виглядом професійного шахрая.
– Томо, я все зрозумів, – почав він, щойно переступивши поріг. – Я дурень, негідник, ти маєш рацію. Я знайду роботу, хоч завтра. Тільки дай мені шанс. Я виправлюся.
Тамара дивилася на нього й не вірила жодному слову. Бо він не сказав головного: не згадав про те, що прихопив її гроші.
Не зізнався, що вкрав, не перепросив за крадіжку.
Він мимрив щось про роботу, про кохання, про те, що не може без неї дихати. Але жодного слова про те, що обікрав власну дружину.
– Повертатися нікуди, – спокійно сказала Тамара. – І не малюй ілюзій.
– Томо…
– Я подала на розлучення, – перебила вона. – Усе вирішено.
Тимофій зблід, потім почервонів, відкрив рота, закрив і, більше не зронивши ні слова, розвернувся й пішов.
Тамара зачинила двері на засув, притулилася спиною до стіни й глибоко видихнула.
Вона була впевнена, що все зробила правильно. Вчасно скинула баласт, який тягнув її на дно.
Тепер, уперше за довгий час, вона почувалася живою й вільною. І це було варте будь-яких грошей, які вона втратила.
А може, й не втратила. А просто заплатила за своє прозріння.
