— Мамо, якщо Ніна раптом запитає, скажи, що минулих вихідних ми з тобою їздили на дачу лагодити насос. Ну, ти ж пам’ятаєш, — буденно кинув син.
Він навіть не підвів голови. Великим пальцем прокручував стрічку в телефоні, з динаміка лунав уривчастий сміх з якогось відео.
Ігор дожував, відсунув від себе порожню чашку ближче до центра столу й потягнувся за зубочисткою.
За майже сорок п’ять років він звик, що я завжди прала його сорочки, сплачувала борги, якщо він марнував гроші.
А одного разу навіть продала мамину квартиру, щоб купити йому першу машину.
У листопаді на нашій дачі в Катеринівці перекривають і повністю зливають воду з системи, щоб мороз не розірвав труби аж до травневих свят. І Ігор чудово знав про це.
Ніна, його дружина і моя невістка, жила в квартирі на Жовтневій двадцять чотири роки.
Я пам’ятаю, як вона прийшла до нас уперше — у безглуздій в’язаній кофті, постійно підтягуючи поділ.
Зараз вона працювала в районній бібліотеці, отримувала небагато, але саме вона щоосені заклеювала вікна, варила Ігорю його улюблений холодець, годинами вичищаючи свинячі ніжки.
І беззаперечно прала вже вночі його робочі комбінезони, коли він тільки відкривав свій автосервіс.
Я звикла до її тихої присутності.
Звикла до того, що на сімейних святах вона завжди сидить скраю, щоб зручніше було бігати на кухню по чисті тарілки.
— Яка дача, Ігорю? — я закрутила кран. — Насос ми зняли двадцять п’ятого жовтня. А минулих вихідних ти був у м’ясному ресторані на набережній.
Я знайшла зім’ятий чек, який випав із кишені твоєї куртки. Там було два стейки й недешевий напій. Чек на шість тисяч.
Ігор скривився. Зубочистка хруснула в його пальцях, і син кинув її в порожню чашку.
— Мамо, ну не починай, добре? — він засунув телефон у кишеню. — Зустрівся з людиною по роботі. Ніні про це знати не треба.
Ти ж знаєш, як вона вміє: тиск підскочить, за серце схопиться, Катька прибіжить із валеріаною. Одна фраза: «Так, Ігор возився з насосом». Тобі важко сказати?
Я дивилася на його гладко поголене обличчя й мовчала. Потім витерла мокрі руки рушником і поправила сільничку на столі.
…Через місяць ми пішли на ювілей до родички, тітки Полі. Замовили столик у грузинському ресторані.
Ніна сиділа поруч з Ігорем. На ній була шовкова блузка, трохи замала в плечах. Вона майже не торкалася їжі, лише підкладала чоловікові шашлик і підсувала серветницю.
За сусіднім столиком вечеряла інша родина: літня жінка в окулярах, її син і невістка.
Молода жінка щось зі сміхом розповідала, розмахуючи виделкою, а свекруха поправляла палантин, що зісковзнув з її плеча. Син у цей час доливав дружині мінералку.
Я опустила погляд на нашу скатертину. Ігор сидів, відкинувшись на спинку стільця, і швидко набирав щось двома пальцями на телефоні, який тримав під столом.
Ніна підсунулася ближче.
— Ігоре, тобі покласти баклажани? — тихо запитала вона, торкаючись його ліктя.
Ігор різко смикнув рукою й зачепив келих.
— Припини лізти під руку, — кинув він, не піднімаючи очей від екрана. — Сиди спокійно. Дзижчиш під вухом увесь вечір. Як муха, їй-богу!
Ніна повільно опустила руку на коліна, поглянула на тітку Полю й напружено всміхнулася.
Потім почала ретельно розгладжувати паперову серветку, згинаючи її куточок до куточка.
Я поклала долоні на край столу й стиснула пальці.
– Ігорю, – сказала я різкіше, ніж планувала. — Візьми тканинну серветку й витри калюжу. І вибачся перед дружиною.
Він відірвався від екрана й зсунув брови.
— Мамо, ти що? Перебрала? — він криво всміхнувся. — Самі розберемося.
— Витри стіл, — повторила я, дивлячись йому просто в перенісся. – І прибери телефон.
Ніна перелякано похитала головою:
– Зоє Сергіївно, не треба, я сама витру, нічого страшного.
Але Ігор телефон прибрав. До кінця вечора він відповідав односкладово і демонстративно відвертався, коли я подавала йому хліб.
…День народження Ігоря святкували в них. Сорок п’ять років.
Ніна провела на кухні два дні. Вона метушилася між їдальнею та кухнею: приносила чисті виделки, забирала порожні салатниці, міняла попільнички на балконі.
На її чорній святковій сукні біля стегна біліла пляма борошна.
Гості виголошували тости, дзвенів кришталь. Сестра хвалила Ігоря, називаючи його справжнім господарем дому.
Ігор усміхався, почервонівши від випитого, і по-господарськи поплескував Ніну по спині, коли вона вкотре пробігала повз його стілець.
У кімнаті стало душно, скроні почали нити.
Я вийшла в передпокій і трохи відчинила двері. З кишені куртки Ігоря, що висіла на вішалці, долинула наполеглива вібрація.
Я зазирнула в кишеню — екран телефону світився в темряві. Побачила частину фотографії: засмагле плече, бретелька купальника. Ім’я контакту: «Валечка Зайка».
Двері з кімнати заскрипіли, і я чомусь шугнула на сходи, прикривши за собою двері.
Вийшов син. Він не помітив мене, дістав телефон, провів пальцем по екрану.
– Так, зайчику, вже скоро, – відповів він напівголосом, розтягуючи останнє слово. З Ніною він так не розмовляв. – Родичі роз’їдуться, Ніна відрубиться.
Вона сьогодні напрацювалася біля плити, ледве ноги тягне. Скажу їй, що завтра зранку на об’єкт у Франківськ їду. А мати прикриє, вона в мене дресирована, слова зайвого не скаже. Чекай.
Екран згас. Ігор засунув телефон у кишеню штанів і повернувся до кімнати.
Я знову вслизнула до квартири. Дресирована… Ось як… Я дорахувала до десяти, поправила палантин і пішла назад.
Ніна якраз заносила торт. Дві великі свічки, «чотири» і «п’ять», горіли, темні краплі воску повільно сповзали по пластиковій підставці просто до її пальців, але вона лише ширше усміхалася.
— За Ігоря! — моя сестра підняла келих. — І за Ніночку! Золота в тебе дружина, племінничку.
Ігор обійняв Ніну за талію, притискаючи до себе:
– Так, Нінулька в мене молодець. Без неї я б пропав. Правда, мамо?
Він подивився на мене, чекаючи звичного кивка. Я ж відсунула стілець і встала.
– Так, Ніна молодець, – сказала я трохи хрипко. – А от ти, Ігорю, виявився нікчемою.
Сестра повільно опустила руку з келихом, а тітка Поля потягнулася, щоб вимкнути музику на телефоні, і промахнулася повз кнопку.
— Мамо, ти що? — Ігор перестав усміхатися й поставив келих на стіл повз підставку.
— Місяць тому ти просив мене збрехати Ніні про дачу, хоча був у ресторані, — я дивилася не на нього, а на Ніну. — З ким ти тоді вечеряв, я не бачила.
Але п’ять хвилин тому в коридорі ти побіг до «Валечки Зайки», щоб вона приїхала, щойно твоя «втомлена дружина» засне. І сказав, що я, твоя дресирована мати, тебе прикрию.
За столом одразу заговорили кілька людей, а потім знову замовкли.
Сестра смикнула комір кофти й поглянула на двері, ніби прикидала, чи можна непомітно піти.
– Зоє Сергіївно… – Ніна різко зблідла.
– Постав торт на стіл, Ніно, – тихо сказала я.
Ігор відштовхнув свій стілець:
– Ти зовсім з глузду з’їхала?! – закричав він. У мене заклало вуха. – У мій день народження! Забирайся геть звідси!
Я взяла зі спинки стільця свій палантин.
– Це не тільки твій дім, Ігорю. Квартиру ви купували в шлюбі. А на мою двокімнатну можеш більше не розраховувати. У понеділок я оформлюю дарчу на онуку Катрусю. А ти живи як хочеш.
Я підійшла до вішалки й одягла куртку. Ніна стояла у дверях кімнати, притискаючи до грудей кухонний рушник.
– Збирай речі, Ніно, – сказала я, застібаючи блискавку. – Чекаю на тебе завтра вранці…
Протягом наступних восьми місяців Ігор жодного разу не зателефонував мені.
У квітні він прислав свого шкільного друга, щоб той забрав з мого балкона комплект зимових шин. Друг м’явся у дверях і бурмотів, що я «зруйнувала хлопцеві життя на порожньому місці».
Моя сестра не розмовляла зі мною перші пів року, вважаючи, що я винесла сміття з хати й зганьбила родину.
Ніна зараз живе в сусідньому районі. Вони розлучилися. Довго ходили по судах, ділили майно.
Зараз ми бачимося щовихідних. Минулої суботи пекли пироги: Ніна сама замішувала тісто, сперечалася зі мною щодо кількості начинки й залишила перший рум’яний пиріг собі, а не Ігорю.
Вона коротко постриглася й купила яскравий теракотовий светр. За столом вона тепер сідає там, де їй зручно, а не ближче до кухні.
А Ігор орендує «однокімнатку» у спальному районі. Від Ніни я дізналася, що з Валею він розійшовся ще в грудні, коли почалися судові процеси й довелося ділити бізнес.
Минулого тижня я натрапила на нього біля станції метро. Він стояв біля газетного кіоску в куртці, кишеню якої я колись зашивала.
Побачив мене, зробив крок уперед і трохи розтулив рота, але не заговорив. У прозорому пакеті лежали кефір, батон і пачка макаронів.
Я подивилася на його брудні черевики, на змарніле обличчя. Розвернулася й спустилася в підземний перехід.
Побачивши його я подумала про папку, у якій лежали договір дарування та виписка з реєстру, де власницею квартири була вказана Катруся.
