– Аню, я дуже сподіваюся, що твій батько принаймні компенсує нам витрати на бензин?
Ці слова, вимовлені абсолютно буденним, рівним тоном, пролунали в затишній тиші вітальні, немов постріл у скляну вазу.
Анна завмерла, так і не донісши чашку з чаєм до губ. У неї перехопило подих, а серце на мить спіткнулося, щоб наступної секунди забитись у шаленому, хворобливому ритмі.
Кімната раптом здалася тісною, а повітря — густим і несмачним.
– Бензин? – її голос зрадливо здригнувся, переходячи на приглушений шепіт. – Ти зараз серйозно?
Ти хочеш, щоб я вимагала гроші за літр пального з рідного батька, якому щойно було зле? З людини, яка, між іншим, купила і подарувала мені цю саму машину?!
Вона дивилася в очі Марка — чоловіка, якого ще донедавна вважала своєю фортецею, — і раптом чітко усвідомила: перед нею стоїть абсолютно чужа людина.
Як вони до цього дійшли? Коли її коханий встиг перетворитися на бездушного бухгалтера, що вираховує вартість кожного її подиху?
А починалося все непомітно, дрібними кроками. Ще кілька місяців тому Анна, стоячи навколішки, старанно відтирала пляму під ванною.
«Треба б уже змінити цю ганчірку», – мирно бурмотіла вона собі під ніс, намагаючись впоратися з втомою після робочої зміни.
З коридору несподівано різко пролунав голос Марка:
– Аню! Ти там що, з аквалангом на дно пірнаєш? Чим так довго можна займатися в тому кутку?
– Вже йду, Марку! Дай мені хвилину! – вона слухняно стягнула з рук вологі гумові рукавички і, тихо хруснувши втомленими колінами, підвелася.
Підлога могла почекати, а от Марк останнім часом був наче оголений дріт під напругою.
Щойно вона вийшла в коридор, витираючи долоні об домашні штани, чоловік буквально тицьнув їй в обличчя якимось зім’ятим клаптем паперу.
– Ось! Поясни мені, що це за атракціон небаченої щедрості? – його очі палали щирим обуренням.
Анна здивовано насупилась, розправляючи знахідку.
– Що це? Це звичайний чек, Марку. Чому ти так кричиш?
– Чому я кричу?! Півтори тисячі гривень! Один чек на півтори тисячі! – він мало не зривався на фальцет.
Анна опустила очі на рядки: «Паста з морепродуктами, капучино, салат…».
– Це ми вчора з дівчатами заскочили в кафе після роботи. Що тут такого надзвичайного?
– «Заскочили»?! І ти вважаєш нормальним спускати такі суми на порожні балачки?
– Стоп, – Анна раптом усвідомила неприємну деталь. – Ти що… копався в моїй сумці?
Але Марка це не збентежило. Напад він вважав найкращим захистом.
– Не переводь стрілки на мене! Не має значення, де я його знайшов. Ти краще поясни, чому я взагалі не в курсі, як «витікають» наші кошти?
Анна стояла і не могла збагнути головного: чому вона, доросла жінка, зараз почувається поганою школяркою?
– Марку, ти перевтомився? Я не зобов’язана звітувати за кожну зароблену гривню, яку витрачаю на свій відпочинок.
Мені двадцять п’ять років! Я сама важко працюю і маю право вирішувати, як розпоряджатися своєю зарплатою.
– Твоєю, кажеш? – він злісно примружився. – Ми живемо разом, Аню! Тож гроші в нас спільні, і всі фінансові рішення мають бути узгоджені!
– Вони спільні, коли ми купуємо меблі або відкладаємо на відпустку, – твердо відповіла вона, зім’яла чек і кинула його на тумбочку. – А коли я п’ю каву з подругами, це стосується лише мене. Чи ти вже підозрюєш мене в чомусь іншому?
Марк нервово схопив папірець і почав його розгладжувати тремтячими пальцями.
– Та мені все одно, з ким ти там була! – процідив він крізь зуби. – Мене бісить, що це коштувало родині півтори тисячі гривень!
Поїсти можна й удома, а в кафе – просто замовити склянку води, якщо вже так кортить вийти в люди.
Анна відчула, як усередині закипає гнів. Вона пів року повністю утримувала їх обох, поки він шукав «своє покликання», і жодного разу не нагадала йому навіть про ціну хліба.
– Тобто я тепер маю просити дозволу на життя? – пішла вона в наступ. – Давай тоді взагалі перейдемо на сухий пайок. Купимо мішок крупи на місяць і будемо економити.
Але ж тобі чомусь щодня хочеться і м’яса, і якісних делікатесів! А я захотіла пасту – і я її з’їла. Крапка.
Марк зневажливо відкинув чек.
– Яке ж це споживче, дитяче ставлення до бюджету! Не можна так бездумно розкидатися ресурсами! Ти повинна погоджувати зі мною такі речі!
– Тобто, – Анна знову почала натягувати рукавички, дивлячись на нього з відвертим сумом, – якщо я завтра захочу купити макарони, мені потрібно скликати сімейну раду?
Узгоджувати марку, вагу, ціну? Чи, може, ми проведемо тендер серед всіх місцевих крамниць?
Він закотив очі так сильно, що це виглядало майже комічно.
– Ти знову все доводиш до абсурду! Я кажу про контроль над бюджетом, щоб гроші не зникали в нікуди.
Анна тоді промовчала. З подвійною силою вона почала відтирати кахель, сподіваючись, що фізичний біль у руках заглушить образу в серці.
Але «економія» лише набирала обертів. Ці тривожні дзвіночки перетворилися на справжній набат ще тоді, коли Марко жив у її квартирі, подарованій батьком, не вкладаючи ні копійки.
Спочатку це були «дружні» поради про те, що вона занадто довго тримає ноутбук у розетці.
Потім він почав ходити за нею тінню, вимикаючи світло, варто було їй вийти з кімнати хоча б на хвилину.
Анна списувала це на його психологічний дискомфорт через безробіття. Мовляв, чоловік нервує, ось і намагається хоч щось контролювати.
Але Марк знайшов роботу, отримав першу солідну зарплату, а параноя ощадливості лише переросла у справжній побутовий терор.
Справжній вибух стався в суботу. Анна вирішила влаштувати собі день відновлення.
Вона накупила запашної піни, морської солі, принесла у ванну підставку для ноутбука, увімкнула фільм і запалила свічки. Це мав бути її заслужений острівець спокою.
Але не минуло й двадцяти хвилин, як під дверима почулося знайоме дратівливе шурхотіння, а потім — різкий, наполегливий стукіт.
– Аню, ти там заснула? – голос Марка просочився крізь щілину під дверима, руйнуючи магію вечора. – Ти хоч уявляєш, скільки води вже вилила? У нас лічильник крутиться, як скажений!
Анна заплющила очі, намагаючись втримати залишки спокою. Гаряча вода, що пахла лавандою, раптом здалася їй крижаною.
– Марку, я приймаю ванну раз на тиждень, – відказала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно. – Будь ласка, дай мені ще десять хвилин.
– Десять хвилин? – він не відступав. – Це ж цілий куб гарячої води! А рушник? Ти знову візьмеш чистий?
Це ж робота пральної машина, порошок, електрика… Можна ж просто під душем швиденько обполоснутися!
Анна різко підвелася, розплескуючи воду. Піна, якою вона так насолоджувалася, тепер здавалася брудним шумовинням.
Вона витерлася тим самим «дорогим» рушником, одягла халат і відчинила двері.
Марк стояв прямо перед нею з секундоміром у телефоні.
– Сімнадцять хвилин сорок секунд, – констатував він, тицяючи екраном їй в обличчя. – І це не рахуючи часу на підігрів бойлера.
Вона мовчки пройшла повз нього, але він рушив слідом, немов тінь.
– І до речі, – продовжував він, – я бачив, ти купила ті палички, що пахнуть. Вони ж коштують як дві пачки крупи! І навіщо вони? Щоб просто випустити дим у повітря? Аню, ми так ніколи не назбираємо на…
– На що, Марку? – вона різко розвернулася, зупинившись посеред коридору. – На що ми збираємо?
На спільне майбутнє, де я буду боятися зайвий раз натиснути на злив унітазу? Чи на старість, де ти будеш рахувати кількість сірників у коробці?
– Я просто намагаюся бути раціональним! – вигукнув він, щиро ображений її тоном. – Світ зараз нестабільний, треба мати фінансову подушку!
– Фінансова подушка не повинна душити тих, хто на ній спить, – відрізала вона.
Та суботня сварка закінчилася холодним мовчанням, яке тривало три дні.
Анна сподівалася, що він схаменеться, побачивши її відстороненість.
Але Марко сприйняв це як «економію емоцій» — менше розмов, менше витраченої енергії.
І ось тепер — бензин.
Батько, який завжди допомагав їм, який ніколи не рахував, скільки грошей він вкладає в «молоду сім’ю», став для Марка просто статтею витрат у колонці «Логістика».
– Знаєш, – тихо промовила Анна, дивлячись, як Марк спокійно допиває свій чай, – мій тато подарував нам машину не для того, щоб ти вираховував амортизацію його серцевого нападу.
Марк відставив чашку і зітхнув, немов звертався до нерозумної дитини.
– Аню, ну до чого тут серцевий напад? Ми ж не благодійна організація. Ми витратили свій час, свій ресурс. До того ж, ціни на пальне знову піднялися…
Вона не дослухала. Повільно підійшла до тумбочки, де лежала її сумка, дістала гаманець і витягла кілька купюр.
– Ось, – вона кинула гроші на стіл поруч із його недопитим чаєм. – Тут вистачить і на бензин, і на амортизацію твоїх нервів. А тепер збери свої речі.
Марк розгублено кліпнув очима, дивлячись то на гроші, то на дружину.
– Ти що, через дрібницю влаштовуєш таку сцену? Куди я піду?
– Не знаю, Марку. Можливо, знайдеш собі когось, хто погодиться жити за твоїм прейскурантом.
Але я більше не хочу бути частиною твого кошторису. У моєму житті забагато світла для людини, яка постійно намагається його вимкнути.
Вона розвернулася і вийшла на балкон, вперше за довгий час не думаючи про те, скільки тепла «витікає» крізь відчинені двері.
