Настя не просто йшла, а бігла додому. Щастя переповнювало її. Адже її взяли на роботу в банк, у кредитний відділ.
Не в якусь там філію, а в центральний офіс їхнього міста. Сама не очікувала, що її візьмуть, адже щойно закінчила інститут.
Вдома нікого. Батьки ще на роботі, а так хочеться поділитися з кимось радістю:
«Дзвонити все одно не буду. Приготую їм щось смачне, разом пообідаємо і поговоримо».
***
Витримати вона змогла лише до їхнього повернення. Вибігла у передпокій:
— Тату, мамо, мене взяли на роботу в банк! Я вже й медичну комісію пройшла. Завтра на роботу виходжу.
— Ой, донечко, як ми раді! — обійняла її мати.
— Молодець, Настя! — посміхнувся батько.
— Ходіть, я борщ приготувала.
Цілі пів години батьки слухали захоплену розповідь доньки. Наприкінці мати сказала:
— Тепер можна й заміж виходити.
І тут же обидві почули важке зітхання глави сім’ї.
— Боря, ти хоч сьогодні не починай! — буркнула дружина.
— Не буду, не буду.
І всі зайнялися чаєм із цукерками.
Причину невдоволення батька можна було зрозуміти. Дочка єдина, більше у них дітей не могло бути. Ось батько постійно й зітхав:
«Закінчується мій рід Кузнєцових, у дочки ж інше прізвище буде».
— Тату, припини! Я подарую тобі хлопчиків, ти будеш їх виховувати?
— Звичайно, буду! — на обличчі батька промайнула сумна посмішка.
Весь вечір Настя думала про майбутню роботу і, звичайно, про обіцянку батькові народити онуків:
«У мене досі немає не тільки нареченого, але й хлопця. У найближчий рік-другий про це й думати не варто. Спочатку на роботі себе показати треба, а не в декрет йти».
Так із думками й мріями й заснула.
***
Як це приємно, коли у тебе є своє робоче місце, стіл з ноутбуком.
Відділ невеликий — їх троє і старша. Розмов, звичайно, спочатку було багато, все-таки нові знайомі.
Потім почали приходити клієнти. Настя швидко вникла в роботу і почала самостійно працювати з клієнтами, тим більше, що нові подруги у всьому допомагали.
В обід пили чай і ділилися офісними плітками, з яких головне, що Настя зрозуміла, що знайти в офісі нормального нареченого нереально.
Наступного ранку Настя вже відчувала себе повноправним членом їхнього маленького колективу, тим більше, що принесла цукерки і тортик.
Адже привернути до себе увагу новачкові — традиція в будь-якому колективі.
Все це було перенесено за ширму, де у них був куточок відпочинку, стояв стіл і холодильник.
До чаювання ще далеко. Поки що обговорювали новини.
Тут відчинилися двері і увійшов молодий чоловік. На вигляд років тридцять, в окулярах, трохи безглуздий.
— Доброго дня! — промовив він.
— Доброго дня, Денисе! Заходь!
Другою це було сказано з деякою зверхністю.
— У вас новачок? — запитав гість.
І тут усі звернули увагу, що він не відриває очей від Насті.
— Познайомся! — з часткою іронії промовила одна з колег.
Той підійшов, вклонився:
— Денис!
— Настя! — представилася дівчина.
З посмішок подруг вона зрозуміла, що цей хлопець трохи дивний. До того ж він так загадково дивився на неї, але нічого не міг сказати.
Зайшла старша і сказала:
— Привіт, Денисе! — і лише потім. — Привіт, дівчата!
— Я піду, — сказав хлопець і вийшов.
— Навіщо він приходив? — запитала старша.
— На Настю подивитися, — і запитала у новенької. — Ти з ним знайома?
— Ні, вперше бачу. А хто він такий?
— Начальник нашого аналітичного відділу, — подруги почали пояснювати. — Розуміється лише на комп’ютерах і своїй аналітиці. Крок убік, і він — нерозумне дитя. Двадцять дев’ять років, а досі неодружений.
— Настя, а що він на тебе так дивився?
— Не знаю.
— Я, здається, здогадалася, — вигукнула одна з подруг. — Так він же Кузнєцов, і Настя Кузнєцова. Ось і прийшов подивитися, хто це там з його прізвищем з’явився.
— Все, дівчата! — пролунав голос старшої. — Давайте за роботу!
Усі розсілися по місцях і зайнялися роботою, а Настя замислилася:
«Нормальний хлопець, серйозний. Чому над ним сміються? Цікаво, що в нього таке саме прізвище, як у мене, але він точно не родич.
Своїх родичів у місті я знаю всіх до одного. Та їх і не так багато. Просто наше прізвище достатньо популярне по всьому світі.
Ковальови, Сміти і Шміти — теж наші тезки. Так що з Денисом ми стовідсотково не родичі».
Після роботи вона вийшла з офісу і попрямувала додому. І раптом почула за собою поспішні кроки. Обернулася. Це був Денис.
— Настя, я проведу тебе?
— Проводжай!
Пару хвилин йшли мовчки. Після довгих роздумів він нарешті вимовив:
— У нас з тобою однакові прізвища.
— Я знаю.
Минуло ще пару хвилин. Настя вкотре глянула на свого супровідника:
«Приємно, звичайно, коли тебе проводжає хлопець. Але що ми так і будемо мовчати?»
Рішуче взяла його під руку:
— Не заперечуєш?
— Ні, — а на обличчі радість.
— Денисе, до мого дому далеко, сім зупинок.
— Пішли пішки.
— Пішли. Як я зрозуміла, — Настя посміхнулася, — ти про мене вже все знаєш.
— Ну, не все, лише те, що було в базі даних.
— У мене доступу до бази даних немає, розкажи про себе.
— Як усі, навчався в університеті, був членом збірної області з програмування, ось мене й запросили працювати в банк, потім призначили начальником відділу.
Він знову замовк. Як то кажуть, щоб сподобатися дівчині, треба просто вміти розмовляти.
Ставало зрозуміло, чому він до двадцяти дев’яти років ще не одружився. І зараз Денис напружено думав, як їй сподобатися. Побачив кафе:
— Настя, підемо вип’ємо кави з тістечком?
— Пішли, — а про себе подумала: «Чому це питання, а не запрошення? Його треба терміново виправляти».
Каву він замовив найдорожчу, а тістечко найсмачніше.
Було приємно, Настя мимоволі посміхнулася, а в голову прийшла цікава думка:
«Я аналізую його поведінку, хочу йому сподобатися і водночас його виправити, але ж він аналітик, значить, і він хоче мені сподобатися і щось у мені виправити».
І тут їй у голову прийшла ще цікавіша думка. Йому двадцять дев’ять років. За цей час він без зусиль міг би знайти собі дівчину.
Настя, звичайно, молодша за нього, їй всього двадцять три. Цілком красива та розумна дівчина, і теж без проблем могла б знайти собі хлопця.
Але чомусь же їй сподобався саме він. Може, це доля? І він зараз думає про те саме.
— Денисе, скажи, про що я зараз думаю?
Він розгубився, потім уважно подивився їй в очі з хитринкою і все зрозумів:
— Ти думаєш, що доля будь-що-будь вирішила звести нас з тобою. У неї довго це не виходило, але все ж ми зустрілися, — і посміхнувшись запитав. — Ти думаєш про те саме?
— Так.
— Настя, тут ще є якась загадка.
— У якому сенсі? — очі дівчини здивовано розширилися.
— Не знаю, як це сказати…
— Говори, як думаєш! Я не ображуся.
— Ти красива дівчина і давно могла б знайти хлопця та вийти заміж, — схоже, він скинув із себе оболонку сором’язливості. — Не будемо брати до уваги стандартну відмовку: спочатку треба закінчити інститут.
Тобі, начебто, хтось забороняв закохуватися і виходити заміж, а зараз ця заборона, чомусь, зникла сама собою.
— Денисе, це вже не логіка, а містика. Такого не могло бути.
— Може, ця заборона була у тебе в голові, — він знизав плечима. — А може, я помиляюся.
— Ти дуже цікава людина!
Цілу годину вони йшли до її дому. Розмовляли. Сперечалися.
Денис був зовсім не схожий на того безглуздого хлопця, яким його представили подруги по роботі.
Підійшли до її під’їзду. Відчувалося, що розлучатися не хотілося, але водночас хотілося побути наодинці, все осмислити. Адже стільки наговорили одне одному.
— Настя, давай обміняємося номерами телефонів. І я завтра за тобою заїду.
— У якому сенсі?
— На машині.
— У тебе машина є?
— Так, тільки я живу поруч із нашим банком і ходжу пішки. Але тепер буду їздити.
— Денисе, я пішла.
— До побачення, Настя.
— А поцілунок?
Поцілував боязко і невміло.
Прийшла додому. А на обличчі матері загадкова посмішка:
— З ким це була?
— Колега.
— Ага, колега! — розсміялася мати. — Я що, ніколи не була молодою? Сідай вечеряти!
За стіл сів і батько, засунув у рот шматок ковбаси й одразу запитав:
— Чому ви такі загадкові?
— У нашої доньки з’явився хлопець, — повідомила дружина.
— То що, просто знайомий чи надовго?
— Судячи з її, як ти сказав, загадкового обличчя, у неї серйозно. Народять тобі онука, хоч і з іншим прізвищем.
І тут Настя закашлялася, мати кілька разів вдарила її по спині. Начебто все минуло, але сльози і… захват залишилися на її обличчі.
Вона зрозуміла, про яку заборону говорив її друг, але найнеймовірніше, як він зміг додуматися до цього.
— Що з тобою? — мати з тривогою поглянула на дочку.
— Все гаразд, — повернулася до батька. — Я народжу тобі, тату, онука з твоїм прізвищем.
— Як це?
— Побачиш.
***
Минув місяць.
— Боря, вставай! — почала трусити його дружина.
— Валя, дай хоч у суботу виспатися!
— Забув, що Настя зараз приведе свого нареченого знайомитися з нами. Вона вже пішла за ним.
— Місяць минув, а вже наречений, — буркнув Борис Григорович, але все ж підвівся з ліжка і попрямував до ванної кімнати.
— І ще особисто тобі сюрприз обіцяла, — крикнула вслід дружина.
Після завершення всіх ранкових процедур він зайшов на кухню:
— Валя, треба б збігати, купити про всяк випадок пляшечку.
— Настя сказала, що не треба, вони самі принесуть. Та й не п’є твій майбутній зять.
— Уже зять.
— Боря, ну, що ти бурчиш з самого ранку. Сідай, випий чаю й одягайся!
***
Стіл накритий, курка в духовці. Обоє в парадному вбранні. Валентина Леонідівна раз у раз підбігає до вікна.
Глянувши вкотре, закричала:
— Приїхали, на машині! Так він досить високий, мало не на голову вищий за нашу дочку.
Кинулася до передпокою, відчинила двері, ніби у доньки немає своїх ключів. І ось вони зайшли.
«Непогано виглядають», — зазначила майбутня свекруха.
— Мамо, тату, знайомтеся! Ваш зять!
Гість одразу вручив матері нареченої гарний букет квітів, обійняв, поцілував у щоку. Батькові нареченої простягнув пакет із дорогим напоєм.
Господиня поставила квіти у вазу й запросила всіх за стіл.
Відразу посипалися запитання до нареченого, на які він з гідністю відповідав, а Настя дивилася на нього і з задоволенням зауважувала:
«Як він змінився за місяць, навіть в офісі це помітили. І зараз на запитання впевнено відповідає. Головне запитання йому ще не поставили».
І майже відразу батько запитав:
— Денисе, а яке в тебе прізвище?
— Кузнєцов.
— Що?! — в один голос вигукнули батьки.
— Отож, тату, — розсміялася Настя. — У тебе буде прямий спадкоємець, продовжувач роду, з твоїм прізвищем.
— Ну, це залежить від того, з якого боку подивитися.
— Тату, дивись з будь-якого боку! Він буде продовжувачем твого роду.
***
Минув рік.
Денис і тесть зранку поїхали до пологового будинку. Батько Дениса на машині за своєю мамою. Їй хоч уже й вісімдесят, але теж хочеться побачити правнука.
Жінки залишилися в новій трикімнатній квартирі молодих, готуватися до зустрічі з онуком.
Добрих пів години стояли біля пологового будинку.
Ось вийшла Настя і медсестра з малятком у конвертику з синьою стрічкою, передала його щасливому татусеві.
— Денисе, дай, я його потримаю! — попросив тесть.
Борис Григорович обережно взяв конвертик, трохи відкрив личко:
— Здрастуй, мій онуку, продовжувачу мого роду!
