— Дзвонила твоя коханка, хвилюється, чому ти не прийшов, — сказала Інга. Чоловік навіть не здогадувався, що чекає на нього цього ранку… А почалося все з того, що Інга випадково знайшла телефон чоловіка на кухонному столі. Сергій забув його, поспішаючи на ранкову зміну. Екран блимнув — три пропущені дзвінки від контакту «Диспетчер Костя». Інга знала всіх його колег та знайомих — ніякого Кості-диспетчера ніколи не існувало…
— Дзвонила твоя коханка, хвилюється, чому ти не прийшов, — сказала Інга. Чоловік навіть не здогадувався, що чекає на нього цього ранку… А почалося все з того, що
— Так, це я, — сказала Віола у слухавку, і її голос зрадницьки затремтів від хвилювання. — Перепрошую, я слухаю. Аркадій нахмурився, поставив чашку на стіл і ступив ближче, явно намагаючись зрозуміти, що відбувається. А Віола дивилася на нього й думала: «Ось зараз, саме зараз вирішується все». Те життя, в якому вона була безголосою тінню біля плити, і те, в якому в неї, можливо, з’явиться право знову бути собою. Але щоб зрозуміти, як вони дійшли до цього дзвінка, треба повернутися на кілька місяців назад…
— Ти й у декреті могла б працювати, — дорікав мені чоловік і незабаром дуже про це пошкодував…   …Віола стояла посеред вітальні з телефоном у руці. Її
— Поліно, ну чому ти лосося так тонко нарізаєш? Ми ж не в ресторані. І принеси гаряче, бо воно охолоне на плиті. Людмила Борисівна сиділа на чолі мого столу, у моїй кухні, і розпоряджалася так, ніби це я прийшла до неї в гості й тепер обслуговую банкет. Неділя. Пів на третю. Я вже ледве трималася на ногах — другий місяць у вихідні я не жила, а годувала. — Зараз принесу, Людмило Борисівно. — І хліб поріж більшими шматочками. Віталік любить скибками. Віталік, чоловік зовиці, любив усе. Любив мовчки, ґрунтовно, накладаючи на тарілку двома шарами. Вони з Оксаною приходили до нас щонеділі…
«Купи лосося та червону ікру на стіл», — заявила свекруха. Родина чоловіка щонеділі з’їдала всю нашу їжу, але я не стала цього більше терпіти…   …— Поліно, ну
Віра мовчки взяла губку й витерла липку калюжку зеленуватого живильного розчину з дерев’яної поверхні. Її пальці швидко почервоніли від крижаної води. Минулого тижня я перевів наш бойлер у суперекономічний режим, щоб компенсувати витрати на освітлення моєї “ферми”. Тепла вода для миття посуду здавалася мені недозволеною розкішшю, коли йшлося про майбутній урожай. — Постарайся не капати сюди, дерево сильно псується від реактивів, — рівно промовила вона, кладучи губку на батарею. Я лише поблажливо всміхнувся й продовжив налаштовувати датчики рівня кислотності…
Десять років я думав, що дружина нікуди не дінеться. Одна тиха розмова на кухні розтрощила моє звичне життя на друзки…   …Я якраз прикручував масивний пластиковий піддон до
Маргарита не збиралася заглядати туди. Але повідомлення було відкрите, написане великим шрифтом, і ім’я відправника — «Аліна» із сердечком — все само впало в око. Текст повідомлення був коротким: «Милий, я сумую. Мені вже краще. Коли приїдеш? Жанна питає, чи приведеш друга для неї». Маргарита не поворухнулася. Вона стояла з тацею, на якій лежали нарізаний лимон і серветки. Світ не перевернувся. Він просто став різкішим, чіткішим, наче фотографія після наведення фокуса. Антон увійшов до кімнати й одразу потягнувся до телефону. — А, ось він. А я там шукав…
— Я йду в аптеку. Твоїй коханці щось потрібно? Вона, здається, хворіла. Може, тест взяти? — поцікавилася Маргарита…   …Маргарита випадково знайшла чек у кишені зимової куртки. Ресторан
Мені було тридцять чотири, і я вже знала одне напевно: межі треба встановлювати самій, бо ніхто їх за тебе не встановить. Моя мати цього не вміла. Коли до неї приїжджала свекруха — моя бабуся по батькові — мати опускала голову, усміхалася й розставляла чашки. Казала «звичайно», «як скажете», «вам видніше». А ввечері плакала у ванній. Я чула крізь стіну й обіцяла собі — ніколи. Жодного «як скажете» крізь стиснуті зуби. Якщо ні — то ні, і крапка. Дзвінок у двері пролунав о десятій…
У нашій двокімнатній квартирі жило троє людей — і малюнок на холодильнику це підтверджував. Поліна намалювала його в четвер: дві високі фігурки, одна маленька, перед будинком з вікнами
— Ти спеціально це зробила, — мати нареченого ходила кімнатою, стискаючи руки в кулаки. — Думаєш, я не розумію? Залетіла — і ось тобі квартира, ось тобі мій син. Майя підняла голову й подивилася на Мирона. Той відкрив рота, ніби хотів щось сказати, але замість слів видавив лише невпевнене зітхання. — Мамо, ну що ти кажеш, — Мирон потер долонями коліна. — Ми ж не планували, просто так склалося. — Просто так, — Ніна Ростиславівна передражнила сина й зупинилася перед парою. — Нічого не буває просто так. Дівчата зараз усі хитрі, знають, як чоловіка підчепити. Майя стиснула губи й відчула, як щоки починають палахкотіти. Вона хотіла встати й піти, але ноги наче налилися свинцем…
— Якщо це не його дитина — ти вилетиш із цієї квартири! — свекруха перейшла до погроз…   …Майя сиділа на дивані в квартирі Ніни Ростиславівни й дивилася
Єгор приїхав до батьків, щоб забрати заповітну зв’язку, бо формально договір пайової участі був оформлений на батька. Чому на батька? Все банально. Коли Єгор вносив початковий внесок — свої кровно зароблені півтора мільйони гривень, — він щойно відкрив ФОП. Банки ставилися до нього з підозрою й відмовляли в іпотеці. У батька ж була ідеальна кредитна історія, «біла» зарплата державного службовця та статус ветерана праці, що давало право на пільгову ставку. — Синку, та яка різниця, на кого папери? — казав тоді батько. — Ми ж сім’я! Виплатиш — переоформимо на тебе. І Єгор платив. Щомісяця, день у день, він переказував гроші на батьківський рахунок. — Тату, ну що, ключі в тебе?…
— Ключі від твоєї нової квартири я віддав Колі, він щойно одружився, а ти й в орендованій ще трохи поживеш, — добродушно повідомив батько…   …У батьківській квартирі
— Лізо? Ти рано. Я думав, ти… — Відповідай, хто живе в моїй квартирі? — промовила вона тихо, майже безбарвно. — Тільки не треба мені брехати, що ти не зміг знайти орендарів! Пауза затягнулася. Досить довго, щоб зрозуміти: він гарячково підбирає слова. Ліза кинула сумку на тумбочку, стягнула рукавички й жбурнула їх туди ж. Пройшла до кімнати, навіть не роззувшись, чого за нею ніколи не водилося. Сіла в крісло навпроти дивана й схрестила руки на грудях. — Я слухаю тебе. Вітя відклав телефон і протер долонею обличчя…
— Відповідай, хто живе в моїй квартирі? Тільки не бреши, що не можеш знайти мешканців! — чоловік удавав, ніби не розуміє, про що мова…   …Вона відчинила двері
Сама Жанна, одягнена в Оксанине пляжне парео, по-господарськи розставляла тарілки на великому дерев’яному столі. — А де племінники? Чоловікова сестра здригнулася всім тілом і впустила пластикову миску із зеленню. — Оксано? Ти чого так рано? Жанна округлила очі, явно не очікуючи такого повороту подій. — Питаю: де діти? Оксана піднялася на сходинку ґанку, навіть не думаючи вітатися з чужою компанією. — Заради здоров’я яких ти сюди приїхала, як я розумію? Жанна швидко опанувала себе, поправила парео й ефектно відмахнулася, вдаючи максимальну невимушеність: — Ой, та хлопці у бабусі залишилися. Їм тут нудно самим, зв’язку нормального немає, інтернету теж…
— Даю вашій компанії десять хвилин на збори, сміття заберіть із собою. — Ти геть совість утратила, ми ж родина!…   …Оксана зупинилася біля високих воріт із профнастилу.

You cannot copy content of this page