Через 10 років моя цивільна дружина (59 років) вирішила: якщо мої діти живуть добре, то й вона має жити так само. Але чомусь моїм коштом…
Мені п’ятдесят дев’ять років. З першою дружиною ми розлучилися понад двадцять років тому — набридло щодня сваритися. Діти тоді вже були дорослі.
На гроші, що залишилися після розлучення, я купив ділянку й власними руками збудував невеликий цегляний будинок.
У житті своїх дітей я завжди брав участь. Син закінчив технікум, зараз працює налагоджувальником обладнання на заводі. Одружився, купив двокімнатну квартиру на вторинному ринку.
Дочка вивчилася на медсестру, вийшла заміж за хорошого хлопця.
Я допоміг їм здобути професію, дав початковий старт, а далі вони йшли самі. Грошей у мене не просять, живуть за статками.
Живучи сам, я почав заощаджувати. Відкрив рахунок у банку й щомісяця відкладав туди частину зарплати.
Плюс брав підробітки: комусь проводку в гаражі замінити, комусь лічильник поставити. Усі ці заробітки теж йшли у скарбничку.
Я заощаджував не через скупість — просто хотів мати надійний запас на старість. Щоб вийшовши на пенсію, не стояти з простягнутою рукою біля каси в аптеці.
Щоб знати: якщо підкосить важка хвороба чи трапиться біда, у мене є кошти на лікарів, доглядальницю й на шматок хліба з маслом.
За двадцять років суворої дисципліни там накопичилася чимала сума. Це була моя особиста гарантія того, що я не стану тягарем для власних дітей.
Коли мені було сорок дев’ять, я зустрів Галину. Ми перетнулися в черзі в нашій поліклініці — розговорилися, поки чекали на прийом.
Вона моя ровесниця. Звичайна, охайна жінка з дуже м’яким голосом. Галя працювала в реєстратурі, жила скромно.
Ми почали спілкуватися, гуляли вечорами. Через пів року вона переїхала до мене. І ці десять років були найспокійнішим періодом у моєму житті.
Галина виявилася чудовою господинею, ми розуміли одне одного з пів слова.
Вечорами поралися на городі, дивилися телевізор, пили чай на веранді. Мені було дуже затишно й тепло поруч із нею.
У Галини були діти від попереднього шлюбу: син Павло та донька Світлана. Коли ми почали жити разом, вони вже теж були дорослими.
Я бачився з ними переважно на день народження Галини та на новорічні свята, коли вони приїжджали в гості.
І щоразу я дивувався, дивлячись на них. Ми ніби жили на різних планетах.
Павлу зараз за тридцять. Працює звичайним менеджером із продажу в якійсь конторі. Одружився з дівчиною з величезними запитами, яка принципово не хоче працювати.
Паша вліз у шалену іпотеку, купив величезну трикімнатну квартиру в престижному районі без ремонту.
Щоб зробити там оздоблення, взяв споживчий кредит. А потім ще й авто оформив у кредит, бо статус дружини не дозволяє їй їздити в автобусі.
На сімейних застіллях він тільки те й робив, що скиглив. Скаржився на начальника, на високі ціни в магазинах, на те, як важко платити банкам.
При цьому сидів, наливав собі хороше шотландський, яке привіз із собою, і колупався в новому айфоні.
Світлані двадцять вісім років. У неї взагалі вітер у голові.
Вона постійно змінювала роботи, брала мікрозайми на нові телефони, на нарощування волосся, на поїздки до Туреччини з подружками.
А потім ховалася від колекторів, змінювала сім-карти й плакала в матері на кухні.
Я слухав це постійне ниття, кивав із ввічливості, але ніколи не ліз із порадами. Це не мої діти. У них є рідна мати, нехай вона з ними й розбирається.
Мої діти живуть скромно, за власними статками, ні в кого нічого не просять.
Я був свято впевнений, що фінансові проблеми пасинків мене ніяк не торкнуться.
Але десь пів року тому атмосфера в нашому домі почала стрімко псуватися. Галина стала задумливою, довго розмовляла по телефону в спальні.
Я чув крізь двері уривки фраз: «Та ти що», «Який жах», «Де ж нам грошей узяти».
Після цих розмов вона виходила з червоними очима, усім своїм виглядом показуючи, як їй важко. Потім почалися натяки за вечерею.
— Колю, як же зараз важко молоді, — зітхала вона, підпираючи щоку рукою. — Пашка зовсім схуд, геть змарнів. Іпотека їх із дружиною просто в могилу зводить.
Вони кінці з кінцями звести не можуть. А Світланці знову дзвонили з банку, лякали судом та описом майна.
— Ну а що поробиш, Галю, — спокійно відповідав я. — Дорослі люди. Треба було думати головою, перш ніж такі хомути на шию вішати.
Паші треба дружину на роботу відправляти, а Світці — перестати в борг на курорти їздити. Жити треба за своїми доходами.
Після таких моїх слів Галина замовкала на весь вечір. Я бачив, що моя відповідь її дратує, але тему не розвивав. Вважав, що кожна людина має сама відповідати за свої вчинки.
Але вона не вгамовувалася. Ці розмови почали повторюватися щотижня.
Вона м’яко, але дуже наполегливо просувала думку про те, що в справжній родині не буває чужого горя й чужих боргів.
Усе розкрилося минулої п’ятниці ввечері. Галина приготувала вечерю: запекла м’ясо з грибами, дістала пляшку наливки, накрила стіл у вітальні.
Вона була підозріло ласкавою, метушилася навколо мене, заглядала в очі. Я одразу відчув підступ.
Ми поїли. Я відкинувся на спинку дивана, витягнув ноги. І тут вона сіла впритул, взяла мене за руку й подивилася так жалісливо, що в мене все всередині стиснулося.
— Коленько, нам треба серйозно поговорити, — почала вона тремтячим голосом. — Ми з тобою десять років разом живемо. Ми ж сім’я. Найближчі люди на всьому білому світі. Правда ж?
— Правда, Галю. А навіщо такий довгий вступ? — я напружився, розуміючи, куди дме вітер.
— Розумієш… Я більше не можу дивитися, як мої діти мучаться. Паша на межі розлучення з дружиною через брак грошей.
Світлана плаче щодня, перестала спати. А в нас із тобою… тобто в тебе на рахунку лежать великі суми.
Вона замовкла. Я вже все зрозумів, і всередині в мене аж закипіло від такої нахабності.
— Колю, давай допоможемо нашим молодим, — швидко затараторила Галина. — Давай знімемо частину твоїх заощаджень і покриємо Паші хоча б половину боргу за квартиру.
І Світланці ці прокляті кредити погасимо. Для тебе це просто цифри, а для них — реальний шанс вибратися зі скрути і жити спокійніше!
— Галю, ти зараз це серйозно кажеш? — мій голос став суворим. — Ти пропонуєш мені віддати мої заощадження на погашення боргів чужих людей?
— Чому чужих?! — її очі миттєво наповнилися сльозами. — Це мої рідні діти! Значить, вони й твої діти, хоча б частково!
— Вони мені не діти, Галю, — я намагався говорити рівно, щоб не зірватися на лайку. — Я їх не виховував.
Твоєму синові тридцять років. Він здоровий чоловік, який сам вліз у кабалу заради гарного життя, щоб перед друзями похизуватися.
Я ці гроші двадцять років збирав! У багнюці копався, у всьому собі відмовляв! Що ми робитимемо, якщо я завтра зляжу з інсультом?
Хто мені доглядальницю й ліки оплатить? Твій Паша? Та він мені на свято навіть повідомлення не напише, якщо ти йому не нагадаєш!
Галина різко відсмикнула руку, її обличчя спотворилося. Вона миттєво розлютилася, почала кричати й сипати звинуваченнями.
— Ах, ось як ми заспівали! — закричала вона, підхоплюючись із дивана. — Значить, коли спати зі мною десять років, то ми — сім’я!
Коли жерти мої борщі, то ми — найближчі люди! А як допомогти в біді дітям, так одразу «чужі люди»!
— Галю, не змішуй усе в одну купу, — я теж підвівся. — До чого тут твої борщі? Я тебе повністю забезпечував усі ці роки. За світло, за газ платив, продукти купував. Я для тебе грошей не шкодував.
Але мій рахунок — це недоторканний запас. Я не буду спонсорувати чужу дурість. Мої рідні діти з мене ні гривні не беруть!
— Твої діти просто добре влаштовані! — огризнулася вона. — Їм легко бути гордими! А ти просто жадібний одинак!
Ти тремтиш над своїми папірцями й взагалі не цінуєш наші стосунки! Ти ділиш людей на своїх і чужих. Я думала, у нас одна душа на двох, а ти виявився звичайним скнарою!
Вона закрила обличчя руками, голосно розплакалася й втекла до спальні.
З того п’ятничного вечора мій дім перетворився на справжню комуналку з ворогом.
Ми майже не розмовляємо. Галина ходить із ображеним виглядом, смачні вечері зникли, розмови припинилися. У повітрі витає така напруга, від якої в мене до вечора розколюється голова.
Вона більше не влаштовує гучних скандалів, а діє хитріше — тисне на моє почуття провини. Дивиться на мене довгим, розчарованим поглядом.
Увімкнула режим великої мучениці, яка змушена жити під одним дахом із жорстоким скнарою.
А я опинився в пастці, з якої немає хорошого виходу. Якщо я зараз піддамся і погоджуся віддати гроші, я сам собі не пробачу.
Віддам дорослим неробам те, що накопичував кров’ю та потом. Залишуся на старості років із порожніми кишенями.
Я чудово розумію, що Паша та Світлана ці гроші мені ніколи не повернуть — у них завжди будуть нові проблеми та бажання. Я для них просто старий дурень, якого обдурила їхня хитра мати.
Але якщо я відмовлю остаточно, моє життя з Галиною перетвориться на суцільне пекло.
Десять років нашого тихого спокою будуть перекреслені одним словом «скнара». Вона ніколи мені цієї відмови не пробачить.
Цей конфлікт повільно, але впевнено зруйнує наші стосунки. І, думаю, на порозі шістдесятиріччя я знову залишуся один.
