— Ти неправильно його виховуєш, Катю, — ліниво промовив брат чоловіка, не відриваючись від телевізора. — Хлопчик у п’ять років не повинен постійно вередувати. Ти його розбалувала!
— Денисе, може, ти помовчиш?
Катя ледве стримувала гнів, витираючи мокрі тарілки на крихітній кухні однокімнатної квартири.
— Я з роботи прибігла, забрала сина із садочка, приготувала вечерю, а ти весь день просидів на дивані й ще смієш давати мені поради?
— А що такого я сказав? — Денис позіхнув, почухавши потилицю. — Я ж тобі добра бажаю. І взагалі, Вітю, скажи їй, щоб вона не нервувала без причини. Від цього всі хвороби.
Вітя, який закручував розхитану ніжку стільця в коридорі, зітхнув і зайшов до кімнати:
— Катю, ну справді, чого ти так розпалюєшся? Денис просто висловив свою думку.
— Свою думку? — Катя кинула рушник на стіл. — Твій брат живе у нас уже третій місяць! В однокімнатній квартирі, Вітю!
Ми спимо за ширмою, наш син — на розкладачці, а твій брат зайняв єдиний диван, не працює, не платить ні копійки за комунальні послуги й ще вчить мене жити?
— Я шукаю себе, — ображено буркнув Денис, перемикаючи канали. — Робота кур’єром чи вантажником — це не моє. Я вартий більшого.
Мама теж так вважає. Вона буквально вчора телефонувала й казала, щоб я не погоджувався на рабські умови.
— Твоя мама надсилає тобі гроші на табак, але годуємо тебе ми з Вітею! — підвищила голос Катя. — Моя зарплата йде на продукти, які ти знищуєш зі швидкістю звуку, поки ми на роботі!
— Катю, перестань рахувати кожен шматок, це некрасиво, — скривився Вітя. — Він мій рідний брат. Батько дозволив йому пожити тут. Це ж квартира батька, забула?
— Квартира батька, так, — Катя відчула, як на очі навертаються сльози. — Але ми живемо тут десять років. Ми зробили тут ремонт, кожну копійку відкладали.
Я з декрету раніше часу вийшла, щоб на власне житло відкладати! А тепер відкладати нічого, бо твій брат приїхав на все готове й навіть чашку за собою помити не може?
— Денис приїхав у місто, щоб улаштувати своє життя, — спробував заступитися за брата Вітя. — Йому потрібен час.
— П’ять років тому він уже приїжджав «улаштовувати життя», — гірко посміхнулася Катя. — І чим це закінчилося?
Твоя мама виплатила його борги за мікропозиками, а він благополучно сів їй назад на шию. Тепер історія повторюється.
— Ти до мене завжди ставилася упереджено, Катю, — ліниво відгукнувся Денис з дивана. — Я, до речі, вчора посуд помив.
— Одну свою тарілку?!
— І взагалі, чому ви так мало відкладаєте? З твоєю новою роботою ви могли б уже давно зробити перший внесок за іпотеку й виїхати звідси. А то тут у вас трохи тісно.
Катя на мить втратила дар мови від такої нахабності.
— Трохи тісно? — прошепотіла вона. — Тобі трохи тісно в нашій квартирі?!
— Квартира татова, — знову озвався Денис, карбуючи кожне слово. — Дід залишив її татові. Тож я маю тут точно такі ж права, як і ви з Вітею. А може, навіть більше, бо мама благословила мене переїхати сюди.
— Вітю, ти це чуєш? — Катя повернулася до чоловіка. — Твій брат прямо-таки виганяє нас із дому. Скажи хоч щось!
Вітя відвів погляд, розглядаючи мостини.
— Денис просто жартує. Давайте жити дружно. Він влаштується на роботу, і все налагодиться.
— Він не шукає роботу! — закричала Катя. — Вранці він проводжає нас до дверей, засинаючи на ходу.
А коли ми повертаємося ввечері, сидить у тій самій позі перед телевізором! Увесь його день складається з перегляду серіалів і поїдання наших запасів!
Наступного дня, коли Катя була на роботі, їй на мобільний зателефонувала свекруха, Віра Петрівна:
— Катенько, привіт.
— Доброго дня, Віро Петрівно, — відповіла Катя.
— Дитинко, мені вчора дзвонив Денис. Скаржився, що ти його за кожен шматок дорікаєш. Ну хіба так можна? Він же вразливий, творчий хлопчик. Йому зараз і так важко адаптуватися у великому місті.
— Віро Петрівно, вашому «хлопчику» тридцять років! — не витримала Катя. — Він живе у нас в однокімнатній квартирі вже три місяці.
У нас дитина росте, місця зовсім немає. Денис не працює, не прибирає і тільки рахує наші гроші.
— Ой, та які там гроші, — відмахнулася свекруха. — Вітенька добре заробляє, та й ти на роботу вискочила рано. Могли б і допомогти молодшому братові.
Денису просто не щастить із вакансіями. Я йому вчора переказала трохи на особисті витрати, тож він у вас на шиї не сидить.
— На особисті витрати? А на їжу ви йому переказали? — запитала Катя. — Бо їсть він із нашого холодильника. І за воду, яку він ллє годинами у ванній, платимо теж ми.
— Катю, ти стаєш дріб’язковою, — суворо промовила Віра Петрівна. — Сім’я має допомагати одне одному.
Ця квартира належить моєму чоловікові, батькові Віті та Дениса. Тож Денис має повне право там перебувати. Не змушуй мене сердитися, Катю. Будь розсудливішою.
Увечері Катя прала речі й знайшла в кишені штанів Віті чек — переказ на картку Дениса.
— Вітю, що це таке? — Катя увійшла до кімнати з чеком у руці. — Ти переказав Денису п’ять тисяч гривень? З наших сімейних заощаджень?
Вітя почервонів і спробував забрати чек:
— Катю, ну йому треба було купити пальто нормальне на осінь для співбесід! Йому нема в чому ходити!
— На які співбесіди? — закричала Катя. — Він жодного разу нікуди не ходив! Він дурить тебе!
А ти віддаєш йому гроші, які я заробляю, позбавляючи себе відпочинку, щоб у нашого сина була своя кімната!
— Припини кричати, дитина спить! — шикнув на неї Вітя. — Я чоловік, я заробляю і маю право допомогти братові!
— Ти маєш право допомагати братові тоді, коли задоволені базові потреби твоєї власної родини! — парирувала Катя. — Ми тулимося в одній кімнаті вчотирьох! Це нестерпно.
Денис, який сидів поруч на дивані зі смартфоном, втрутився:
— Взагалі-то, пальто справді тепле. Дякую, брате. А ти, Катю, занадто меркантильна. Через таких жінок чоловіки втрачають віру в себе.
— Замовкни! — повернулася до нього Катя, ледь стримуючи сльози. — Негайно збери свої речі й забирайся звідси!
— Я нікуди не піду, — посміхнувся Денис. — Квартира не твоя. Подзвони татові, він підтвердить, що я можу тут жити скільки захочу.
— Вітю, скажи йому! — благально поглянула Катя на чоловіка. — Зроби хоч щось як чоловік!
— Катя, заспокойся, — тихо сказав Вітя, дивлячись убік. — Ми не можемо вигнати його на вулицю. Він мій брат.
— Значить так. Раз ти обираєш брата, я обираю нашого сина. Я більше не збираюся терпіти цей абсурд.
Наступного дня, поки чоловік і його брат були зайняті своїми справами, Катя зібрала речі сина, свої документи й пішла.
Вона з вечора відшукала і винайняла невеличку затишну квартиру неподалік від роботи.
Уже за годину відсутності Вітя прибіг до неї:
— Катю, ти з глузду з’їхала? — вигукнув він, щойно вона відчинила двері. — Навіщо ти пішла? Навіщо забрала дитину? Що скажуть мої батьки?
— Мені байдуже, що скажуть твої батьки, Вітю, — спокійно відповіла Катя. — Я десять років намагалася бути хорошою дружиною.
Терпіла твою безхребетність, працювала нарівні з тобою, економила на собі. Але терпіти твого ледачого брата в нашій єдиній кімнаті я більше не буду.
— Але ж ми могли домовитися! — вигукнув Вітя. — Денис скоро знайде роботу, мама обіцяла влаштувати його через знайомих.
— Цю казку я чую вже п’ять років, — похитала головою Катя. — Твоя мама ніколи не дасть йому подорослішати.
А ти допомагаєш їй руйнувати і його життя, і свою власну сім’ю. Ти обрав його комфорт замість комфорту свого сина.
— Квартира належить не мені, я не міг його вигнати! — захищався Вітя.
— Ти міг винайняти для нього кімнату. Міг сказати батькові, що нам тісно. Але ти злякався маминого гніву.
Ти залишився маленьким хлопчиком, Вітю, який боїться засмутити батьків, навіть якщо через це страждає його власна дитина.
— Ти руйнуєш нашу сім’ю через дурниці! — злісно кинув він. — Подумаєш, родич пожив пару місяців!
— Для тебе це дурниці, а для мене — втрата поваги до тебе як до чоловіка. Я подаю на розлучення. Гроші, які ми заощадили, я поділю навпіл, хоч і працювала майже без декрету.
— Моя родина тобі цього не пробачить.
— Ваша родина вже давно нічого для мене не означає, — відповіла Катя. — Тобі час іти.
Через кілька днів Віті зателефонувала мати:
— Вітенько, ну як там справи? — стурбовано запитала вона. — Катя не повернулася?
— Ні, мамо. Вона винайняла квартиру й подала на розлучення.
— Отака невдячна! — вигукнула Віра Петрівна. — Ми їй квартиру надали, у сім’ю прийняли. А вона через Дениса скандал роздула. Та хто вона така, щоб диктувати умови в чужому домі?
— Мамо, може, нам дійсно не варто було Дениса сюди поселяти? — тихо запитав Вітя. — Нам і справді було дуже тісно. Син на розкладачці спав…
— Вітю, не говори дурниць! — перебила його мати. — Денис — твій брат. Де йому ще жити? А твоя Катя — просто егоїстка. Знайшла привід втекти. Нехай біжить, ще лікті кусатиме!
Денис підвівся з дивана й додав:
— Та облиш, Вітька, не переймайся. Жінок багато, а брат один. Знайдеш собі нормальну, яка поважатиме твою сім’ю, а не тільки гроші рахуватиме.
Вітя подивився на задоволене обличчя брата, потім на порожню розкладачку в кутку кімнати, і вперше в житті йому захотілося розплакатися.
Через місяць відбувся шлюборозлучний процес. Катя й Вітя зустрілися біля будівлі суду.
— Ти справді цього хочеш? — тихо запитав Вітя.
— Так, Вітю. Я хочу жити спокійно й виховувати сина в нормальних умовах. Без цього паразита! Я переказала тобі твою половину спільних заощаджень. Отримав?
— Денис учора поїхав назад до батьків…
— Шкода, що ти зрозумів це занадто пізно, — сумно посміхнулася Катя. — Удачі тобі, Вітю.
Віктор нічого не відповів.
Катя через кілька років знову вийшла заміж. А Вітя так і залишився жити в батьковій квартирі.
Він більше не одружився, із сином майже не спілкується, а всі його сили та гроші йдуть на безробітного молодшого брата, який так і не знайшов себе в житті.
