Чоловік не дав дриль моєму батькові. У відповідь я вигнала його сестру з речами на вулицю…
…— Ще раз повторюю: нехай твій батько навіть не наближається до мого інструменту!
Дмитро стояв посеред кухні, агресивно розмахуючи пластиковим кейсом від дорогого дриля. На щоках проступили червоні плями.
— Ти поглянь на це! — він тицьнув пальцем у ледь помітну цятку будівельного пилу на корпусі. — Я за нього величезні гроші віддав! А він бере й бруднить!
Валя перекрила воду в раковині, прополоскала пальці й витерла долоні об кухонний рушник.
— Діма, тато візьме дриль всього на дві години. Він на дачі хвіртку полагодити хоче, щоб вона не скрипіла на всю округу.
— Треба було спочатку подумати чим працювати, перш ніж братися щось лагодити!
Чоловік не вгамовувався, з любов’ю протираючи рукавом пластиковий бік кейса.
— Нехай своїм мотлохом працює! Моє — це моє! Я не наймався працювати на чужі забаганки.
Він поклав дриль у шухляду столу й засунув її з такою силою, що забряжчали виделки.
— І щоб більше жодна жива душа до моїх речей не лізла. Зрозуміла?
Валя притулилася спиною до кухонного гарнітура.
— Навіть так. Твоє — це твоє.
— Саме так! — Діма нервово смикнув плечем. — Речі коштують грошей. За ними треба ретельно доглядати.
А твій батько звик сокирою та кувалдою орудувати. Він же тонкої техніки не відчуває. Ще мотор мені спалить. Хто новий тоді купуватиме?
— Зате коли тато нам картоплю мішками возить, ти про тонку техніку не згадуєш…
Валя дивилася на чоловіка без злості, лише з легкою втомою.
— І коли ти береш його машину на вихідні, щоб з хлопцями на риболовлю з’їздити по бездоріжжю, теж не думаєш, за чий це кошт.
— Знову те саме! — Діма відмахнувся. — Ти теж порівняла. Картопля — це їжа. А машина залізна, що з нею станеться? Я ж обережно їжджу. Не так, як деякі з чужим майном обходяться.
Сперечатися не було сенсу. Дмитро завжди дбав про свої речі так, ніби вони були музейними експонатами.
При цьому сам охоче користувався чужою працею. І залюбки брав овочі з городу тестя й ніколи не відмовлявся від його допомоги.
Але варто було комусь доторкнутися до його інструментів — починався скандал вселенського масштабу.
Валя не стала продовжувати суперечку…
Ближче до обіду вона сиділа за ноутбуком, складаючи квартальні звіти. Діма вмостився на дивані з телефоном.
Ідилія вихідного дня перервалася гучним рингтоном. Чоловік відповів, і з динаміка одразу полилася плутана мова Оксани, його молодшої сестри.
— Дмитро, виручай! — голос зовиці звучав так, ніби вона щонайменше рятувалася від пожежі. — У мене тут справжне жахіття коїться! Ці будівельники, хай їм грець!
— Що сталося? — Діма одразу ж зробив співчутливий вигляд.
— Та цей ремонт же! — Оксана обурювалася на високих тонах. — Я найняла бригаду в двокімнатну квартиру.
Так ці розумники заявили, що всі меблі треба терміново вивозити. Інакше, кажуть, засиплють усе пилом. А куди я їх подіну? На вулицю виставлю?
— Ну, зніми склад на кілька тижнів, — слушно запропонував брат.
— Я почала дзвонити по складах! — зовиця ледь не закричала. — Оренда коштує як космічний корабель!
Вони там зовсім з глузду з’їхали з такими цінами. Я їм що, мільйонерка? У мене кожна гривня розписана на будматеріали.
Дмитро хмикнув, потираючи підборіддя.
— Слухай, ну не панікуй. Вирішимо це питання. У Вальки ж дідів гараж порожній стоїть.
Валя відірвала погляд від монітора. Пальці зависли над клавіатурою.
— Той, що цегляний, у кооперативі, — продовжував чоловік, не помічаючи погляду дружини. — Туди влізе половина твоєї квартири.
Завезеш туди дивани, шафи й коробки. Місяця на три можна, не більше. Ну, може, на чотири. Зручно ж!
— Братику, ти геній! — Оксана помітно пожвавішала. — Я тоді сьогодні ввечері заскочу. Ви мені покажете, як там із заїздом, щоб вантажники завтра зранку все затягли.
— Давай, чекаємо.
Дмитро завершив дзвінок і відклав телефон. У кімнаті стало дуже тихо. Валя повільно закрила кришку ноутбука.
— Ти нічого не хочеш мені сказати? — запитала вона, дивлячись прямо на чоловіка.
— А що такого? — Діма щиро не розумів суті претензій. — Оксанці треба допомогти. У людини безвихідна ситуація.
Будівельні матеріали на підході, робітники простоюють. Ти ж чула, які ціни за ці склади здирають.
— Я чула, — рівно відповіла Валя. — Я не чула лише одного: щоб ти запитав мене, чи можна розпоряджатися моєю власністю.
— Ой, та годі тобі починати! — Діма закотив очі. — Це ж просто коробка з бетону. Гараж у тебе два роки порожній стоїть, припадає пилом.
Яка різниця, постоять там меблі пару місяців чи ні? Ми ж не комусь, а Оксані! А своїм треба допомагати.
— Він не просто так стоїть, — Валя підвелася з-за столу. — Я збиралася його здавати. Там новий дах, електрику підключено. За нього пропонують хороші гроші.
— Ну ти й даєш! — обурився чоловік, підхопившись із дивана. — Це ж Оксанка! Моя рідна сестра! Які ще орендарі? Ти для моєї сестри шматок бетону пошкодувала?
Вона ж не назавжди забирає! Меблі перенесуть на пару місяців, і все. Що з твоїм гаражем станеться? Він цегляний! Нічого з ним не буде!
— Не вийде, — Валя розвернулася й пішла на кухню. — Я вже домовилася з людиною. Завтра він заїде.
Дмитро пішов слідом, на ходу намагаючись підібрати аргументи:
— Валя, ти перегинаєш палицю! Подзвони й скасуй. Скажи, що обставини змінилися. Оксанці це потрібніше.
— Ні, — коротко відповіла вона, вмикаючи воду.
До самого вечора Діма ходив по квартирі похмуріший за хмару.
Він демонстративно голосно зітхав, перекладав речі з місця на місце і кілька разів намагався знову завести розмову про сімейні цінності та взаємодопомогу. Валя мовчала.
О сьомій годині вечора в коридорі пролунав дзвінок. Оксана з’явилася в квартирі, наче ураган — і не сама, а з першою партією цінних речей та величезними сумками.
— Валька, привіт! — зовиця скинула кросівки й одразу поставила засмальцьовані коробки на паркет у передпокої. — Перевозити буду все завтра, але я найважливіше й тендітне вирішила вже зараз до вас закинути.
Нехай постоїть у коридорі до ранку, а то в мене там вже пилюка! І давайте ключ від гаража, щоб я вас завтра зранку не турбувала.
Валя вийшла в коридор і глянула на захаращений прохід. Всередині не було ані образи, ані здивування. Лише чіткий розрахунок.
— Ключ я не дам, — спокійно промовила вона. — І речі свої забирай.
Оксана завмерла на пів слові:
— Тобто як це? Ми ж домовилися! Діма сказав, що питання вирішено!
— Діма може вирішувати питання зі своїм майном, — Валя сперлася на одвірок. — А гараж мій. І зберігати там чужі речі я не буду. Я здаю його в оренду.
— Тобі шкода чи що? — Оксана розвела руками, але замовкла під суворим поглядом невістки. — Валь, ну справді! Я ж акуратно складу все й накрию.
Нічого твоєму гаражу не станеться. Я ж не ламатиму його. А так мені доведеться платити чужим людям чималі гроші!
— Моє — це моє, — чітко, карбуючи кожне слово, промовила Валя.
Дмитро, що вибіг на шум, миттєво почервонів:
— Валя, ти що верзеш?
— Я кажу: моє — це моє, — повторила вона, повертаючи чоловікові його ж ранкову фразу. — Я не наймалася працювати на чужі забаганки.
І безкоштовним складом — ані гаражем, ані моїм передпокоєм — забезпечувати не буду. Треба було раніше думати, куди меблі подіти, перш ніж ремонт починати. Забирай свої коробки й виходь.
— Дмитре, вона знущається? — процідила Оксана крізь зуби.
— Валя, припини цей цирк! — підвищив голос чоловік. — У Оксани ситуація критична!
— А в мого батька хвіртка відвалювалася! — відрізала Валя. — Але ти через пилинку на дрилі влаштував скандал на весь будинок. Інструмент — це святе, так? «Моє — це моє»? Ще й двигун згорить!
А мій гараж і квартира, виходить, безкоштовний сарай для твоєї родини? Якщо вантажники обб’ють стіни або погнуть ворота, хто ремонтуватиме?
— Це інше! — випалив Дмитро. — Інструмент коштує купу грошей! За ним потрібен догляд! А гараж — це просто стіни!
— Стіни, які приносять кругленьку суму, — докинула Валя. — У нас же в родині правило: ніхто нічиїх речей не чіпає. Я просто дотримуюсь твоїх інструкцій, коханий. А тепер, Оксано, бери свої клунки й іди. На вулицю.
Оксана підхопила свої сумки та коробки, розворушивши весь коридор.
— Та подавись ти своїм гаражем! — випалила вона на одному диханні. — Та ще й родичка! Діма, я пішла! Сама розберуся! Обійдуся без ваших подачок!
Зовиця вискочила на сходову клітку, гучно гримнувши дверима. Дмитро залишився стояти посеред коридору.
— Клас, як ти все гарно переграла, — отруйно кинув він. — Вигнала мою сестру з речами просто на вулицю! Влаштувала показовий виступ через якусь коробку. Задоволена собою?
— Так. Чудово почуваюся, — безтурботно відповіла Валя й дістала телефон із кишені.
— Ти кому дзвониш? — підозріло запитав чоловік.
— Орендарю. Він просив завтра підписати договір. Ось, порадую людину, що місце точно за ним.
Дмитро махнув рукой і пішов у кімнату. Сперечатися з власними ж правилами виявилося надто складно.
Через тиждень у дідовому гаражі вже стояла чужа машина й лежали човнові мотори. Гроші за оренду Валя перераховувала на свій окремий рахунок, ні з ким не радячись.
Дмитро спочатку дувся, зате свої інструменти замкнув у нижній шухляді столу на ключ.
А Микола Анатолійович приїхав на вихідних і сам полагодив їм сифон під раковиною, що протікав. Своїм старим, безвідмовним розвідним ключем.
