Замість того, щоб досолити салат для гостей, Ірина дістала телефон і вирішила діяти по-своєму…
…Щонеділі все відбувалося за одним сценарієм. Ірина вставала ранесенько, замішувала опару й складала в сумку контейнери — ніби збиралася не до свекрухи, а на чергування.
Лідія Тимофіївна зустрічала її на порозі у повній парадній готовності. Цілувала в щоку й одразу ж зазирала в сумку:
— Ну, нарешті! Дівчата до обіду прийдуть, ти вже постарайся.
«Дівчата» були ровесницями Лідії Тимофіївни. За давньою традицією недільні вечори вони проводили у неї. Ну а готувала для всіх, звісно ж, Ірина.
Такий сценарій повторювався багато разів і, зрештою, невістці це набридло.
І наступної суботи вона зателефонувала й повідомила, що завтра не приїде, бо просто втомилася й хоче відпочити.
У слухавці запала тиша.
— Ну, як знаєш, — сухо відповіла Лідія Тимофіївна. — А я ж думала, ти мені як рідна…
За годину зателефонував чоловік.
— Іро, ти що там матері наговорила? — схвильовано запитав Борис.
— Нічого я їй такого не казала… — відповіла Ірина.
— Як це не казала? — заперечив він. — Вона вся в сльозах, тиск підскочив, плаче, каже, що всі її покинули. Може, все-таки з’їздиш до неї?
— Боря…
— Ну що тобі складно? — наполягав чоловік.
«Мені не складнт, просто не хочеться» — ось що хотілося сказати Ірині. Але вголос вона мовила інше:
— Гаразд, — зітхнула вона. — Поїду.
І поїхала. І знову стояла біля плити, і знову гості хвалили її кулінарні здібності. Свекруха ж метушилася й виглядала цілком здоровою.
Лише під вечір, знімаючи фартух, Ірина мовила:
— Лідіє Тимофіївно, я сьогодні приїхала тільки тому, що ви через Борю на мене натиснули. А зовсім не з власної волі. Відчуваєте різницю?
Свекруха у відповідь лише міцно стиснула губи.
Дорогою додому Ірина міркувала про те, що щойно вона приїхала, свекруха одразу перестала вдавати «вмираючого лебедя».
«Дива, та й годі», — усміхнулася вона про себе.
За тиждень усе повторилося… У п’ятницю Лідія Тимофіївна оголосила, що запрошує не лише «дівчат», а й сестру з чоловіком, тож їй потрібен фірмовий рибний пиріг Ірини.
— У мене робота, — обережно зауважила Ірина. — Я не встигну. Давайте замовимо готове, поруч із вами є чудова кулінарія…
— Готове?! — перебила свекруха. — З кулінарії?! Ти хочеш мене зганьбити перед сестрою?
— Та чому ж зганьбити?
— Та тому що будь-хто відрізнить домашнє від купленого! — заявила Лідія Тимофіївна. — Будь-хто, Ірино! Так і скажи, що тобі просто ліньки пекти пиріг!
— Мені не ліньки, — заперечила Ірина (хоча свекруха була не така вже й неправа), — просто я справді не встигну…
— Зрозуміло, — сухо кинула родичка й поклала слухавку.
«Зрозуміло… Отже, скоро подзвонить Борис», — подумала Ірина. І не помилилася.
Голос чоловіка звучав втомлено й роздратовано:
— Мамі там зовсім зле, — почав він, — а ти у нас вередуєш?
— Я вередую?! — обурилася Ірина.
— Так, ти! — Борис підвищив голос. — Вона плаче, каже, що всі від неї відвернулися… Іро, ну скільки можна її нервувати? Тобі що, важко пиріг спекти?
Ірина різко видихнула. Поступитися було простіше.
— Гаразд, — погодилася вона. — Спечу.
І спекла. Пиріг вдався на славу. Гості їли й захоплювалися. Коли Ірина мила посуд, до кухні зазирала Анна Іванівна, одна з «дівчат».
— Ой, яка ж ти майстриня! — усміхнулася вона.
— Дякую.
— А наша Ліда — молодець, — весело продовжила гостя. — Дай Боже кожному таке здоров’я! Ми ж із нею вчора пів дня на танцях у клубі відтанцьовували. Міцна жінка, кров із молоком!
«Ось як, — подумала Ірина. — Ось тобі й погано, ось і тиск».
— Міцна, — погодилася невістка. — Це точно…
Свою річницю вони з Борисом збиралися відсвяткувати в неділю в ресторані. Ірина заздалегідь чесно попередила свекруху: цієї неділі не приїде, бо у них із чоловіком власні плани.
Вранці задзвонив телефон. Ірина вже знала, хто це й з якого приводу.
— Іринко, — слабким голосом застогнала Лідія Тимофіївна. — Мені зле… Дуже зле… Серце калатає, тиск такий, що в очах темніє.
А до мене ж дівчата йдуть, я обіцяла, а сама й встати не можу. Скажи Борі, нехай привезе тебе до мене. Врятуйте мене, а то я тут сама ледь тримаюсь!
— Але… У нас же річниця… — наважилася нагадати Ірина.
— Яка ще річниця?! — обурилася свекруха. — Тобі кажуть, що матері зле, а вона про річницю… Тобі не соромно?!
І, звісно, святкування скасували.
Коли вони приїхали, у вітальні вже сиділи дві гості. Свекруха напівлежала в кріслі, закинувши голову.
Побачивши Ірину, вона з важким диханням промовила:
— Іриночко, ой… дякую, що приїхала… Там… салат недосолений, додай… ой, мені зле… і хліб поріж, хліб не забудь…
Ірина вже йшла на кухню, але зупинилася на пів дорозі. «Не буду, — вирішила вона. — Не буду я нічого робити».
Вона дістала телефон і повернулася до вітальні.
— Раз усе так серйозно, Лідіє Тимофіївно, я, мабуть, викличу вам швидку, — мовила вона.
Ірина почала набирати номер, дивлячись свекрусі просто в очі. Лідія Тимофіївна випросталася в кріслі так стрімко, що гості аж відсахнулися.
— Не треба швидкої! — дзвінко заперечила вона. — Не треба! Мені… Мені вже краще.
— А тиск? А серце? — Ірина не опускала телефон. — Ви ж щойно ледь не лежали. Ось у лікаря й розберемося, що у вас і де болить.
Свекруха подивилась на притихлих подруг, подивилася на сина, на невістку й важко зітхнула.
— Та не хвора я, — пробурмотіла вона. — Чого ви всі на мене витріщилися? Я хотіла до вас достукатися, ось що! Знаєте, як страшно самій у порожній квартирі? Ось я й хотіла, щоб ви… ну, не кидали мене.
Ірина подивилася на чоловіка. Борис ошелешено переводив погляд з матері на дружину.
— Мамо… — спантеличено мовив він. — Ти що ж… Вдавала весь цей час, чи що?
Лідія Тимофіївна промовчала.
— Я не розумію… — продовжив Борис. — Справді не розумію, мамо, навіщо? Ну навіщо тобі це? Хіба ми тебе покинули?
Я ж продукти тобі привожу кожні два тижні… У санаторій тебе відправляв… А ти в порядку, виходить?
— А ти ніби й не радий цьому? — огризнулася Лідія Тимофіївна.
Борис замовк. Ірина сховала телефон у кишеню.
— Ну, загалом, стіл, думаю, накриєте самі, — тихо сказала вона. — Якщо що, дівчата вам допоможуть. А ми з Борею поїдемо, у нас сьогодні річниця.
Вона одяглася й спустилася у двір. Слідом вийшов Борис, і подружжя все-таки поїхали святкувати. Не в ресторан, щоправда, а в затишне невеличке кафе.
Згодом Борис відвіз матір до лікаря. Серце та судини, як і очікувалося, виявилися в нормі. Відтоді він більше не змушує дружину їхати до матері за першим дзвінком.
Лідія Тимофіївна тепер приймає гостей сама: пече пироги й накриває стіл. Сили в неї, як виявилося, є, і чималі.
Коли їй справді щось потрібно, вона дзвонить Ірині й каже прямо: «Приїдь, будь ласка, допоможи, гостей багато, самій важко».
Наступної неділі Ірина не вставала о шостій ранку, а поспала до дев’ятої. Вона повільно попивала каву на балконі, спостерігаючи, як Борис нервово перебирає ключі біля дверей.
— Іро, ти точно не хочеш їхати? — запитав він, уникаючи її погляду. — Мама казала, що спекла якийсь пиріг… сама.
— Точно, любий. Передавай їй вітання, — спокійно усміхнулася вона.
Борис поїхав один. Повернувся увечері — втомлений, але з дивно розгруженим виразом обличчя.
Мати, звісно, спробувала побідкатися, що невістка «не шанує родину й не допомагає», але Борис уперше в житті просто сказав: «Мамо, ти сама хотіла пекти пироги. Не накручуй». Це спрацювало краще за будь-які аргументи.
А ще через тиждень задзвонив телефон. Ірина підняла слухавку й почула не звичний стогін «помираючого лебедя», а цілком бадьорий, хоч і трохи ніяковий голос Лідії Тимофіївни.
— Ірино… Слухай, тут така справа. До мене в суботу приїде сестра із чоловіком. Ті самі. Я… я спробувала спекти той рибний пиріг за твоїм рецептом, але тісто не піднімається, хоч плач.
І спина трохи ниє. Якщо ти не зайнята… може, приїдеш на годину? Допоможеш тільки з тістом? А я сама все інше зроблю.
У голосі свекрухи вперше за роки звучала не маніпуляція чи вимога, а звичайне людське прохання. Без погроз, награних сліз і залучення Бориса як важкої артилерії.
— Добре, Лідіє Тимофіївно, — відповіла Ірина, зазираючи у свій планер. — Приїду в суботу о дванадцятій. Але о другій у мене власні справи, тож зробимо все швидко.
Коли Ірина зайшла до квартири свекрухи, її чекала несподівана картина: на кухні стояв розкладний стілець, на якому свекруха розклала інгредієнти, а на столі чекала чашка свіжого чаю. Без докорів, без демонстративного тримання за серце.
Вони замісили тісто разом. Лідія Тимофіївна навіть декілька разів щиро подякувала і, розливаючи чай, тихо мовила:
— Дякую, що приїхала. Я тепер розумію, що краще так, по-людськи.
Ірина посміхнулася, відпиваючи чай. Межі було розставлено, і виявилося, що по той бік паркану теж можна цілком нормально жити.
