— Чому ти так довго відчиняєш? Я вже замерз, — невдоволено кинув Артем, щойно двері відчинилися.
Ірина навіть не відразу відповіла.
Вона кілька секунд просто дивилася на колишнього чоловіка, намагаючись зрозуміти, що саме бачить перед собою.
Той стояв із пакетом із супермаркету, у розстебнутій куртці й із тим самим виразом обличчя, який роками виводив її з себе.
Ніби весь світ існує виключно для його зручності.
— Чого мовчиш? — нахмурився він і, не чекаючи запрошення, увійшов до квартири.
Ірина машинально відступила вбік.
Артем пройшов повз неї так впевнено, ніби повернувся додому після роботи, а не з’явився у квартирі колишньої дружини через місяць після розлучення.
Він скинув взуття, повісив куртку на гачок у передпокої й одразу попрямував на кухню.
— Ну хоч капці на місці, — посміхнувся він. — А то в тебе вічно все закінчувалося перестановками.
Ірина повільно зачинила вхідні двері.
Ключі він їй віддав ще після суду. Усі. Вона особисто перевіряла зв’язку.
Тому зараз у голові крутилася лише одна думка: якого біса він взагалі приплентався?
Артем тим часом уже відкрив холодильник.
— О, котлети? Нормально. А гарнір є?
Він говорив це так спокійно, що Ірина мимоволі стиснула пальцями край стільниці.
Місяць. Минув усього місяць після розлучення. І цей чоловік досі не зрозумів, що більше тут не живе.
Артем зазирнув у каструлю, потім відкрив шафку з тарілками, дістав одну і поклав на стіл.
— Чого ти стоїш? — запитав він через плече. — То розігрій, я голодний як собака.
Жінка мовчки дивилася на нього.
Високий. Усе та ж звичка командувати, навіть не підвищуючи голосу. Все той самий вираз обличчя людини, впевненої, що їй усі зобов’язані.
Колись саме ця впевненість здавалася їй надійністю. Тепер — нахабством.
— Артеме, — промовила вона тихо. — Ти нічого не переплутав?
Він обернувся.
— У якому сенсі?
— У прямому.
Він здивовано хмикнув і сів за стіл.
— Іро, давай без цих сцен. Я сьогодні весь день бігав. Втомився як чорт. Можна спокійно поїсти?
Вона навіть не відразу знайшла, що відповісти.
Не тому, що розгубилася. Тому що всередині все буквально застигло від абсурдності того, що відбувається.
— Ти прийшов до мене додому. Без дзвінка. Без запрошення. Заліз у холодильник. І зараз сидиш і вимагаєш вечерю?
— Не вимагаю, — спокійно виправив він. — Просто кажу як є. Я звик нормально харчуватися.
Ірина коротко усміхнулася. Усміхнулася так різко, що сама це відчула.
Артем відкинувся на спинку стільця і промовив тим самим буденним тоном:
— Ну розлучилися — і що з того? Вечерю мені все одно готуй, я звик нормально харчуватися.
Фраза зависла в кухні. За вікном проїхала машина. Десь зверху грюкнули двері. А Ірина повільно закрила холодильник.
На її обличчі з’явилася холодна усмішка.
І саме в цей момент вона раптом чітко зрозуміла: Артем взагалі не усвідомив, що сталося.
Для нього розлучення виявилося чимось на зразок тимчасової сварки.
Він щиро вважав, що штамп у паспорті зник, а обслуговування залишилося.
— Тобто ти зараз серйозно? — запитала вона.
— А чого ти так розхвилювалася? — скривився Артем. — Я ж тобі не чужа людина.
Кров прилила Ірині до обличчя. Вона підійшла до столу й повільно поклала перед ним зв’язку ключів. Тих самих.
— Бачиш це?
— Бачу. І що?
— Це ключі, які ти мені повернув після розлучення. Пам’ятаєш?
— Ну.
— Значить, ти знаєш, що тут більше не живеш.
Артем важко видихнув, ніби розмовляв із примхливою дитиною.
— Іро, ну не починай. Ми з тобою десять років прожили. Що тепер, ворогами бути?
— А між «бути ворогами» і «годуй мене після розлучення» у тебе варіантів немає?
Він нахмурився.
— Ти зараз спеціально все перекручуєш.
— Я?!
Ірина навіть засміялася. Нервово. Голосно. Потім різко перестала.
— Ти припхався до мене, наче до себе додому!
— Бо раніше це був і мій дім теж!
— Був! — відрізала вона. — Ключове слово — був!
Артем роздратовано провів долонею по столу.
— Господи, чого ти одразу кричиш? Я просто прийшов нормально поїсти.
— Тоді йди в кафе!
— Ще й гроші на це витрачати.
Вона втупилася в нього.
Кілька секунд жінка просто кліпала очима, не вірячи, що дорослий чоловік щойно справді це сказав.
— Тобто ти вирішив економити моїм коштом?
— Та не починай ти знову зі своїми драмами! Я, взагалі-то, продукти приніс.
Він кивнув на пакет.
Ірина підійшла, відкрила його і мовчки дістала: батон, дешеві сосиски, майонез, банку консервів.
Вона повільно підняла погляд.
— Це ти називаєш продуктами?
— А що не так?
— Ти серйозно прийшов з батоном і чекаєш на повноцінну вечерю?
— Ну а що? У тебе все інше є.
Ірина заплющила очі. Лише на секунду. Бо ще трохи — і вона або розрегочеться, або ж жбурне в нього цією банкою.
За десять років шлюбу Артем так і не зрозумів найпростішої речі.
Їжа не з’являється сама. Рушники не стають чистими самі. Підлога не миється сама.
І жінка не перетворюється автоматично на обслуговчий персонал тільки тому, що вийшла заміж.
Перші роки Ірина намагалася пояснювати. Потім просити. Потім сваритися. Потім замовкла.
Артем був із тих чоловіків, які щиро вважають: якщо дружина вдома раніше за тебе — значить, зобов’язана.
Він ніколи не казав «дякую». Ніколи не помічав, скільки всього Ірина тягне на собі.
Зате миттєво помічав, якщо вдома не приготована вечеря.
— І що в нас є? — продовжував він, ніби нічого не відбувалося. — Макарони? Картопля?
— У нас? — перепитала Ірина.
— Боже, знову починається.
— Ні, Артеме. Це в мене є картопля. У мене холодильник. У мене квартира. У мене кухня.
Він усміхнувся.
— Ну, почалося…
— Ні. Почалося тоді, коли ти після розлучення вирішив приходити сюди жерти!
Артем різко підвівся.
— Стеж за словами.
— А що?
Він зробив крок ближче. Колись Ірина в такі моменти відразу замовкала. Але зараз щось всередині ніби клацнуло.
Вона більше не боялася. Взагалі.
— Ти мені погрожувати прийшов? — спокійно запитала вона.
— Не перегинай.
— Тоді відійди від мене.
Він гучно видихнув і знову сів.
— Ми ж нормально спілкувалися…
— Ми не спілкувалися. Ти користувався тим, що я все терпіла.
— Та що ти терпіла? Жила як людина.
Ірина коротко кивнула.
Ось. Ось вона — справжня причина.
Артем справді вважав, що дав їй прекрасне життя. Тому що поруч був він.
— Слухай уважно, — промовила вона. — Ти більше сюди не приходиш без запрошення. Ніколи.
— Іро…
— Ніколи. Ні поїсти. Ні полежати. Ні «просто поговорити».
Він скривився.
— Ну звісно. Вже знайшла собі когось?
Вона аж відсахнулася від несподіванки.
— Що?
— А що? Ти стала дуже сміливою.
Ірина повільно опустила долоні на стіл.
— Тобто якщо жінка не хоче обслуговувати колишнього чоловіка — значить, у неї обов’язково хтось з’явився?
— Зазвичай так і буває.
— Ні, Артеме. Зазвичай буває інакше. Просто одного разу жінка втомлюється.
Він пирхнув.
— Від чого ти втомилася? Жити в нормальній квартирі?
— Від тебе.
У кухні запала тиша. Артем дивився на неї так, ніби вперше побачив.
Ірина теж дивилася уважно. І раптом зрозуміла страшну річ.
Він же справді нічого не зрозумів після розлучення. Взагалі нічого.
Для нього винною залишилася вона. Не він, який роками жив як постоялець.
Не він, який вважав нормою приходити додому і відразу питати, що на вечерю.
Не він, який навіть чай собі налити лінувався.
А вона… Тому що перестала терпіти.
— Ти зараз серйозно вважаєш себе правим? — запитала Ірина.
— Я вважаю, що ти занадто різко все обірвала.
Вона усміхнулася.
— Різко?
Перед очима спливли нескінченні вечори.
Артем на дивані. Телефон у руках. І його звичне: «Є що поїсти?» Без «привіт». Без «як ти». Без «втомилася?». Тільки обслуговування.
— Я два роки просила тебе хоча б тарілку за собою мити, — тихо сказала Ірина. — Два роки.
— Ось знову…
— Ні. Ти послухаєш. Сьогодні — послухаєш.
Він закотив оці. І саме це остаточно її добило. Не слова. Не нахабство. А цей вічний вираз обличчя людини, якій усі заважають жити.
Ірина різко взяла пакет з його «продуктами» і сунула йому в руки.
— Забирай.
— Ти що робиш?
— А ти що робиш у моїй квартирі?
— Я нормально ж прийшов!
— Нормально?! Ти після розлучення з’явився, щоб наїстися до мене додому!
— Не кричи!
— А ти вийди звідси!
Він підхопився.
— Та і будь ласка! Істеричка!
— Ключі на стіл!
Артем завмер.
— Які ще ключі?
— Запасні. Ті, що ти зробив без мого відома.
На його обличчі щось здригнулося. Ірина примружилася. Влучила.
— Я чекаю.
— Та я нічого не робив…
— Артеме.
Він відвів погляд. Ірина взяла куртку в передпокої, витягла зв’язку і кинула перед ним.
— Тоді ці звідки?!
Він мовчав.
— Ти зробив дублікати?!
— Про всяк випадок.
— На який ще випадок?!
— Хтозна, що може статися.
Ірина нервово розсміялася.
Ось чому він увійшов так впевнено. Ось чому навіть не зателефонував заздалегідь.
Він увесь цей час вважав, що має право сюди заходити.
— Ти взагалі при своєму розумі?! — голос у неї зірвався. — Ми розлучені!
— І що тепер? Чужими стали?
— Так! Саме так! Після розлучення колишнє подружжя не ходить одне до одного за котлетами!
Він схопив ключі зі столу.
— Та подавись ти своєю їжею!
— Ще б ти не подавився! Ти навіть макарони сам зварити не здатний!
Артем відсунув стілець так, що він вдарився об стінку.
— Звичайно! Тепер я в усьому винен!
— Так! Уяви собі!
Він вийшов у коридор. Ірина пішла слідом.
Серце билося так сильно, що вона чула власний пульс. Але відступати більше не збиралася.
— І більше сюди не приходь, — суворо сказала вона.
— Дуже треба.
— Я серйозно. Ще раз без запрошення з’явишся — викличу поліцію.
— Зовсім уже…
— Зовсім — це таємно робити дублікат ключів від квартири колишньої дружини!
Він одягнув куртку.
— Ти ненормальна.
— Зате більше тут не безкоштовна їдальня!
Артем зло подивився на неї. Потім відчинив двері і вже на порозі кинув:
— Та кому ти взагалі потрібна з таким характером?
Ірина повільно схрестила руки на грудях.
— Людині, яка хоча б вміє готувати собі вечерю сама.
Двері грюкнули так, що затремтіло дзеркало у передпокої.
Кілька секунд Ірина стояла нерухомо.
Потім підійшла до дверей і повернула замок. Двічі. Після чого дістала телефон.
— Алло, Сергію Петровичу? Це Ірина зі сто двадцять шостої квартири. Дайте, будь ласка, номер слюсаря. Мені потрібно терміново змінити замки.
І тільки після цього вона повернулася на кухню.
Подивилася на кинуту Артемом банку консервів. На відчинений холодильник. На зім’ятий пакет.
І раптом голосно засмічлася. Так, що аж сльози навернулися на очі.
Тому що тільки зараз до неї остаточно дійшло: вона більше нікому нічого не винна.
