Щоб врятувати фірму від боргів, чоловік згадав про дружину, але прорахувався…
…— Давай тільки факти. Рахунки виставлені, склади опечатані?
Марина мовчки спостерігала, як чоловік метушиться від вікна до дверей. Простора вітальня їхньої квартири здавалася йому зараз надто тісною.
Він раз у раз потирав шию, ніби на нього тиснув невидимий комір.
— Мариночко, це справжня катастрофа! — Олег різко зупинився й розтріпав волосся. — Цей хитрий Вадим усе під себе підібрав!
Він же постачальникам розіслав фальшиві листи від мого імені! Завтра ми залишимося з голим задом! Розумієш?
Він важко опустився на край дивана. Масивний швейцарський годинник блиснув на зап’ясті.
Ще тиждень тому цей чоловік ходив як павич, купував путівки на Мальдіви й поблажливо поплескував законну дружину по плечу, заявляючи, що їм потрібно пожити окремо.
— Ми? — Марина ледь підняла брову. Вона підійшла до столу й неквапливо склала порожні чашки на піднос. — Мені здавалося, ми вже давно не «ми».
Олег здригнувся й розвів руками:
— Марино, ну не починай! Зараз не час рахунки зводити! У мене справа всього життя руйнується! Двадцять років коту під хвіст!
Марина промовчала. Історія їхнього шлюбу дала тріщину близько року тому.
В офісі їхньої спільної будівельної фірми з’явилася Яна — класична модниця з великими претензіями.
Довге нарощене волосся, пухкі губи й амбіції розміром з елітну новобудову в центрі.
Олег, якому нещодавно виповнилося п’ятдесят чотири, раптово повірив у диво.
Він вирішив, що ця двадцятичотирирічна красуня дісталася йому завдяки неймовірній чоловічій харизмі.
А зовсім не через крісло генерального директора та безлімітний доступ до корпоративних рахунків.
Останні пів року він навіть не намагався ховатися — жив на два будинки.
У їхній спільній квартирі з’являвся лише для того, щоб переодягнутися, взяти чисті сорочки та пробурмотіти дружині щось про те, що вони стали чужими людьми.
Марина не влаштовувала істерик. Вона просто спостерігала, як чоловік власноруч копає собі яму.
І тут пролунав грім.
Колишній партнер Вадим провернув хитру схему, скориставшись тим, що генеральний директор місяцями не з’являвся на важливих зустрічах.
Фірма опинилася на межі банкрутства за лічені дні.
— А де твоя Яна? — Марина пішла на кухню й увімкнула чайник.
Вода зашуміла, заповнюючи паузу.
— Нехай втішить, борщу наллє. «У горі й у радості», так би мовити.
Олег пішов слідом за нею. Його обличчя вкрилося червоними плямами.
— Яка Яна?! — він у розпачі махнув рукою, ледь не зачепивши сушарку для посуду. — Вона не бере слухавку від учорашнього дня!
Злиняла, щойно запахло смаженим! Сказала, що чужі проблеми їй не до душі, та й взагалі у неї манікюр!
— Логічно, — Марина дістала з шафки чашку. — Нехай тепер інші спонсори задовольняють її примхи. Дівчинка звикла до елітних ресторанів, а не до судів із податковою.
— Та плювати на неї!
Олег підійшов зовсім близько. Зазирнув дружині в очі з відчайдушною, майже жалюгідною надією. Кудись поділася вся його вальяжність.
— Марино… Ти ж із Леонідом в інституті вчилася. Він зараз у відомствах не остання людина. У нього зв’язки.
— І що?
— Подзвони йому! — Олег благально склав руки на грудях. — Нехай Вадима притиснуть! Нехай перевірку зупинять!
Марино, якщо фірму відберуть, я ж по світу піду. Іпотеку за ту нову квартиру не витягну, машини заберуть. Я все втрачу!
Він дивився на неї знизу вгору. За ці кілька днів Олег сильно змарнів.
— Леонід не вирішує такі питання заради старої дружби.
— Марино, я благаю! — слова застрягли у нього в горлі. — Благаю тебе! Ми ж стільки років разом! Ми ж рідні люди! Згадай, як ми починали! На ринку пуховиками торгували!
Марина довго вивчала його обличчя. Згадала, як рівно місяць тому він стояв у цьому ж передпокої, одягав дороге пальто й казав, що його душа прагне молодості, а з Мариною він просто доживає свій вік.
— Гаразд, — вона коротко кивнула, відвернувшись до вікна. — Я поговорю з Леонідом. Але нічого не обіцяю.
Олег різко видихнув, ніби в нього підкосилися ноги:
— Дякую, Мариночко! Я знав, що ти в мене чудова жінка! Ти не кинеш у біді!
— Охолонь, — вона взяла зі столу телефон. — Іди в спальню, зачини двері. Мені потрібно спокійно зателефонувати.
Наступного дня Марина сиділа в невеликому кафе на околиці міста.
Навпроти неї влаштувався Леонід — сивий, огрядний чоловік у строгому костюмі. Він уважно вивчав якісь роздруківки, помішуючи каву.
— У твого чоловіка справи йдуть кепсько, Марино, — Леонід відклав папери вбік. — Вадим там таке накрутив, що розхльобувати доведеться роками. Але найцікавіше не це.
— А що? — Марина втомлено потерла скроні. Нічні роздуми давалися взнаки.
— Вадим сам боїться того, що накоїв, — Леонід посміхнувся. — Він думав швидко вивести активи, поки Олег по курортах із своєю пасією гасає.
А коли зрозумів, що там уже криміналом пахне, злякався. Зараз він спить і бачить, як би свою частку комусь збути й з міста виїхати.
— Збути? — Марина випрямилася. Сонливість ніби рукою зняло. — За скільки?
— За копійки. Аби тільки не посадили. — Леонід уважно подивився на давню подругу. — А твій Олег…
Він же за останній рік із корпоративних рахунків стільки на особисті потреби вивів, що там тавро ніде ставити.
Договори позик сам із собою підписував. На ці гроші він своїй молодиці машину й купив.
— Значить, фірма майже банкрут, — вона задумливо обвела пальцем край чашки.
— Фірма — ні, — Леонід похитав головою. — Там склади, техніка, старі контракти. Міцна база.
Якщо вигнати звідти дурнів і навести лад, через рік вона знову вийде в плюс. Питання в тому, хто буде цим займатися.
Марина довго дивилася у вікно на сірий осінній проспект.
У пам’яті спливла стара бабусина «хрущовка» — та сама, яку вони продали двадцять років тому, щоб купити перші вантажівки для фірми.
За документами все завжди значилося на Олега. Адже він чоловік, він директор.
А вона просто була поруч: вела бухгалтерію в перші роки, ночами не спала, коли приходила податкова.
— Льоню, — вона перевела погляд на друга. — У мене є заощадження. Особисті. Від продажу маминої дачі та ще дещо. Вистачить, щоб викупити частку Вадима?
Леонід здивовано підняв брови, а потім повільно розплився в широкій посмішці:
— Ти мене ображаєш. З моїм умінням торгуватися — ще й на новий ремонт залишиться.
Наступний місяць перетворився для Олега на болісне очікування. А ось його поведінка змінилася кардинально.
Він жив удома. Ідеально заправляв ліжко. Вранці сам варив каву й смажив сирники, підлесливо заглядаючи дружині в очі.
Сміття виносилося ще до того, як пакет встигав наповнитися.
— Мариночко, сметанку покласти? — метушився він на кухні недільного ранку, викладаючи гарячі сирники на тарілку.
— Поклади, — Марина читала новини в телефоні, не піднімаючи голови.
— Я тут подумав… — Олег присів навпроти, віддано дивлячись їй в обличчя. — Як розберемося з Вадимом, поїдемо в санаторій. Нерви підлікуємо. А то ми зовсім себе загнали.
— У санаторій? — вона нарешті подивилася на нього. — А як же Дубай, Мальдіви? Ти, здається, останнім часом захоплювався теплими морями.
Олег знітився. Опустив очі й почав колупати виделкою край скатертини.
— Та ну його все… Я помилився, Марино. Сивина в бороду, біс у ребро. Якийсь туман на мене навалився.
Ця вертихвістка тільки гроші з мене тягнула. Ти в мене єдина справжня. Стільки років разом…
— Та вже ж. Стільки років, — Марина сухо посміхнулася й встала з-за столу. — Дякую за сніданок. Я йду у справах.
Вона цілими днями пропадала в місті: зустрічалася з юристами, сиділа в нотаріальних конторах.
Вадим виявився напрочуд поступливим. Відчувши реальну загрозу, він із радістю підписав усі документи про продаж своєї частки. Угода пройшла тихо й швидко.
На початку листопада рахунки фірми нарешті розблокували.
Податкова зняла претензії, задовольнившись наданими поясненнями та гарантіями нового співзасновника.
Увечері того ж дня Олег повернувся додому сяючий. У руках він стискав величезний букет бордових троянд.
— Маринко! — він урочисто зайшов до передпокою, ледь не спіткнувшись об килимок біля порога. — Ми перемогли! Вадим здався! Рахунки відкрили!
Марина вийшла з кухні, струшуючи воду з пальців. Уважно подивилася на пишні бутони.
— Постав у вазу.
Вона не зробила ні кроку назустріч.
— Марино! — Олег кинув квіти на тумбу й розкинув руки для обіймів. — Я був таким дурнем! Сліпий, старий кретин! Жодна жінка так не заступилася б за чоловіка!
Він спробував притиснути її до себе, але Марина обережно, без різких рухів, відсторонилася.
— Я все зрозумів! — продовжував Олег, не помічаючи її холодності. — Тепер я носитиму тебе на руках! Завтра ж куплю квитки, полетимо відпочивати! Фірма знову моя!
— Рада, що ти все зрозумів, Олегу. — Марина відступила на крок. — Проходь на кухню. Потрібно поговорити.
Олег радісно кивнув. Він скинув куртку й швидким кроком попрямував до столу, явно очікуючи на святкову вечерю та бурхливе примирення.
Марина сіла навпроти. Вона не стала діставати жодних ефектних документів, а просто поклала перед ним звичайний білий аркуш із печаткою.
— Що це? — посмішка Олега трохи потьмяніла. Він поглянув на папір.
— Виписка, Олегу. З реєстру, — вона говорила рівно, без надриву. — Вадим продав свою частку. Але не фірмі й не тобі. Він продав її мені.
Олег роззявив рота. Очі бігали по рядках.
— Марино… як це? — слова давалися йому з трудом. — Зачекай. Ми ж врятували мою фірму!
— Ми врятували нашу фірму, — вона дивилася на нього не кліпаючи. — Ту саму, яку двадцять років тому відкривали разом.
У яку я вклала гроші від продажу бабусиної квартири.
Моя половина там завжди була за совістю, а тепер вона там і за документами. Плюс частка Вадима. У мене контрольний пакет.
— Але ж я директор! — Олег підхопився. — Я все тягнув усі ці роки! Я налагоджував контакти!
— Ти витягував гроші з каси на молоду коханку, — слова Марини падали, наче каміння. — Розбазарював те, що ми будували.
Пам’ятаєш договори про корпоративні позики на своє ім’я? Ті самі, завдяки яким із салону виїхала «Ауді».
Якби Вадим тебе не підставив, ти б сам усе розтратив на її забаганки за пару років.
Олег надувся, обличчя знову вкрилося червоними плямами.
— То ти це все… — Він запнувся, підбираючи слова. — Ти Леоніда попросила не заради мене? Не заради нашої родини?
Марина скупо посміхнулася:
— А ти справді думав, що я заради твоїх красивих очей побігла вирішувати проблеми?
Вона трохи нахилилася вперед.
— Думав, я рятуватиму бізнес, щоб ти знову відчув себе королем і знайшов нову Яну? Ні, Олеже. Я рятувала свої гроші. Свою спокійну старість.
— Я твій чоловік! — гаркнув він, із силою вдаривши долонею по столу. — Ти не маєш права мене виганяти! Я подам до суду! Я половину відсуджу!
— Подавай, — вона спокійно знизала плечима. — Заодно в суді обговоримо ті самі позики. Розтрата корпоративних коштів в особливо великих розмірах.
Юристи вже всі виписки підготували. Як думаєш, що суд вирішить? Твоя частка, що залишилася, навіть половину цих боргів не покриє.
Олег дивився на дружину. Його руки опустилися.
Він повільно розстебнув ремінець того самого дорогого годинника, зняв його з зап’ястя й поклав на стіл.
— Ти мене на вулицю виганяєш… — голос у нього зривався. — А мені що тепер робити? На вулицю йти? Ця квартира ж спільна!
— Ця квартира куплена до шлюбу, — нагадала Марина. — На вулиці не залишишся. Посаду рядового менеджера у відділі продажів я тобі виділю, так і буде.
Зарплата середня, але стабільна. На оренду якоїсь однокімнатної квартири вистачить.
А іпотеку за ту елітну квартиру, де ти з Яною мешкав, банк забере. Платити ж тобі нічим. З посади директора тебе звільнено відсьогодні.
Вона підвелася з-за столу й відсунула стілець:
— Ключі від цієї квартири на тумбочці залиш, коли йтимеш. Твої речі я вже в коробки спакувала. Вони в передпокої.
До літа пристрасті повністю вщухли.
Олег сумлінно ходив на роботу, сидів у загальному кабінеті з рядовими співробітниками й більше не заїкався про Мальдіви.
Їздив на автобусі до своєї орендованої студії, бо машину довелося продати, щоб погасити борги перед компанією.
З Яною він більше не бачився. Знайомі казали, що вона швидко знайшла собі нового спонсора — такого, у якого поки що не було владної дружини.
А Марина найняла нового тямущого директора для фірми, залишивши за собою лише контроль.
І іноді вона вечорами пила каву з Леонідом. Жила собі спокійно й чужих проблем більше не вирішувала.
