Дружина приїхала до гіпермаркету замість чоловіка й дала прочухана його колишній…
…Суботній ранок розпочався з винуватих дзенькотів ключів у передпокої.
Аліса вийшла зі спальні. Чоловік старанно вдавав, що просто перевіряє кишені куртки.
Тимофій сутулився більше, ніж зазвичай. Кожен рух давався йому з явним трудом. Він раз у раз хапався за поперек.
— Куди зібрався? — прямо запитала Аліса.
Тимофій миттєво знітився.
— Та я всього на пару годин, — пробурмотів він.
— У свій єдиний вихідний? — уточнила дружина.
— Алісочко, ну Анфіса дзвонила.
— І що цього разу у нашої безпорадної сталося?
— У неї там коту корм потрібен. Овочі на тиждень закупити. Земля для квітів приїхала в магазин.
— Каже, пакети непідйомні. Сама ніяк не дотягне.
— А доставка у нас у місті вимерла як клас? — поцікавилася Аліса.
— Ну, шкода ж, — заспівав звичну пісню чоловік. — Їй одній важко. Я швидко. Туди й назад. Тільки завантажу й на поверх підніму.
Аліса мовчки дивилася на цього дорослого чоловіка. Він ніяк не міг позбутися комплексу провини перед колишньою дружиною.
Розлучилися вони п’ять років тому. Причина була до смішного банальна.
Анфіса вирішила, що гідна більшого. Полетіла будувати нове, яскраве життя з якимось бізнесменом.
Життя якось не склалося. Черговий залицяльник зник у тумані, залишивши після себе лише спогади.
А колишній чоловік на той час уже одружився з Алісою.
Але звичка користуватися безвідмовним Тимофієм нікуди не поділася.
Спочатку це були рідкісні прохання. То кран на кухні потече. То полицю в коридорі треба прибити. То на дачу маму відвезти.
Потім вони стали регулярними. Ритуал затягнувся і плавно перетік у обов’язок.
Аліса терпіла. Спочатку з тактовності. Не хотіла виглядати ревнивою істеричкою в нових стосунках.
Потім із банальної жалості до чоловіка. Він просто фізично не вмів говорити тверде «ні».
Йому простіше було зробити, ніж вислуховувати багатогодинні істерики по телефону.
Але сьогодні вранці її терпець урвався остаточно.
— Роздягайся, — наказала Аліса.
— У якому сенсі? — не зрозумів чоловік.
— У прямому. Ти вчора на дачі мішки з цементом тягав.
— І що?
— Те, що ти сьогодні зранку за поперек тримався, коли з ліжка вставав. Я бачила, як ти знеболювальне ковтав.
Тимофій винувато відвів погляд.
— Та вже відпустило. Я обережно.
— Сиди вдома. Я сама поїду.
— Куди? До Анфіси? — злякався чоловік. — Вона ж скандал влаштує. Ти ж її знаєш.
— Не влаштує. Ми ж інтелігентні люди. Розберемося якось.
— Аліса, не треба. Я сам швидко впораюсь. Вона терпіти не може, коли в її справи лізуть.
— А я терпіти не можу, коли на моєму хворому чоловікові їздять верхи, — відрізала дружина.
Вона зробила крок уперед. Спокійно забрала ключі з рук здивованого чоловіка.
— Постав чайник. Я скоро буду. І відпочивай.
Аліса пішла одягатися. Тимофій так і залишився стояти в передпокої з розстебнутою курткою, не знаючи, що робити.
Анфіса викотилася зі скляних дверей будівельного гіпермаркету рівно опівдні.
Вона з трудом штовхала перед собою величезний металевий візок. Набитий він був так, ніби очікувалася сувора зима і довга облога.
Два величезні мішки наповнювача для котячого туалету. Сітки з картоплею та цибулею. Громіздкі картонні коробки.
Три здоровенні пакети з ґрунтом для кімнатних рослин. Зверху лежав ще якийсь довгий рулон, схожий на лінолеум.
Нафарбовані губи Анфіси незадоволено кривилися.
Вона явно злилася. Колишній чоловік не зустрів її біля самого виходу, як робив це зазвичай. Їй довелося самій штовхати неповороткий візок по нерівній плитці.
Аліса плавно під’їхала до тротуару. Коротко посигналила.
Анфіса підкотила важкий візок. Впевнено смикнула до себе ручку пасажирських дверей і завмерла на місці.
— А де Тимофій? — обурилася колишня дружина.
— Тимофій відпочиває, — Аліса привітно посміхнулася крізь опущене скло.
— Сідай, Анфіса. Поїхали.
Колишня дружина обурено випрямилася. У її плани абсолютно не входило їхати з новою дружиною свого особистого носія. Це руйнувало всю звичну картину світу.
— Я не зрозуміла приколу, — процідила вона.
— А тут немає ніякого приколу. Чоловік захворів. Прислав заміну. Я взагалі-то важке не ношу. Мені не можна підіймати важкі речі.
— І я не збираюся все це сама завантажувати!
— Так і я не вантажник, — Аліса байдуже знизала плечима. — Багажник відкритий. Закидай свої покупки.
— Ти знущаєшся? — голос колишньої зірвався на вереск.
— Анітрохи. Або можеш сама завантажувати, або я можу поїхати. Викличеш таксі.
В копієчку влетить, тариф вихідного дня. Плюс за багаж накинуть. Та й із землею в салон не пустять, салон забрудниться.
Згадка про гроші подіяла миттєво. Анфіса була економною дамою. Особливо якщо це стосувалося її особистого гаманця.
Вона сердито крутнула носом. Схопила перший мішок із сирою землею. Потягла до машини.
Аліса спокійно спостерігала за цим дійством у дзеркало заднього виду. Жодних докорів сумління вона не відчувала.
Колишня дружина пихкала й віддувалася. Вона незграбно перекидала мішки через борт, замазуючи своє ошатне світле пальто об брудний бампер автомобіля.
— Обережніше, фарбу мені не подряпай, — миролюбно порадила Аліса з салону.
— Та пішла ти! — мимоволі огризнулася вантажниця.
Коли остання сітка з брудною картоплею глухо впала в багажник, Анфіса плюхнулася на сусіднє сидіння.
— Тимофій би так ніколи не вчинив! — заявила пасажирка.
Вона агресивно обтрушувала поділ світлого пальто від сірого пилу.
— Він у нас взагалі золота людина.
— Цим і користуються всякі хитрі дамочки, — погодилася Аліса, вмикаючи передачу.
Автомобіль плавно рушив з місця. За вікном замиготіли сірі панельні будинки спального району.
Анфіса демонстративно відвернулася до вікна. Усім своїм виглядом вона показувала ображену гідність королеви, яку змусили мити підлоги.
Але довго мовчати вона фізично не змогла.
— Я взагалі-то маю повне право на його допомогу, — раптом озвалася вона.
— З чого б це?
— Ми п’ятнадцять років разом прожили. Він мені не чужа людина. Я йому найкращі роки віддала.
— П’ятнадцять років — це пристойний термін, — кивнула водійка. — Тільки ви вже цілих п’ять років у розлученні.
— І що?! — обурилася колишня дружина.
— У нас спільна дитина! Тимофій зобов’язаний нам допомагати. Це його прямий обов’язок.
— Дитині, на хвилинку, дев’ятнадцять років. Захар навчається на другому курсі інституту.
Здоровий хлопець, вищий за батька. Міг би матері картоплю й наповнювач принести. Чому ти його не покликала?
— Захарчик зайнятий! — відрізала Анфіса. — У нього складне навчання. І особисте життя. Йому не до моїх пакетів.
— Зате у мого чоловіка, мабуть, ні того, ні іншого бути не повинно за визначенням. Він повинен у вихідні обслуговувати котячі лотки і тобі мішки тягати.
— Це не твоя собача справа! — Анфіса стиснула кулаки. — Він сам погодився приїхати. Я його силою не тягнула. Він слова проти не сказав!
— Ось саме. Бо він занадто м’який і вихований. Не вміє відправляти нахаб за відомою адресою. Тому я сьогодні й приїхала замість нього. Виключно з жіночої солідарності.
Колишня дружина підозріло поглянула на Алісу. У безкорисливу жіночу солідарність від нової дружини вона не вірила анітрохи.
— І що, прямо до квартири мої покупки донесеш? — єхидно поцікавилася вона.
— Ображаєш. Ми ж не чужі люди, давай я допоможу донести пакети. Обов’язково допоможу. У біді не кину.
Решту шляху їхали мовчки. Анфіса явно намагалася розгадати підступ у словах суперниці.
Але в її картині світу люди або голосно скандалили, або мовчки підкорялися. Абсолютний спокій Аліси збивав її з пантелику.
Машина загальмувала біля старої цегляної п’ятиповерхівки. Ліфта в будинку ніколи не було. Анфіса жила на найвищому, п’ятому поверсі.
Аліса заглушила двигун. Не поспішаючи вийшла з машини. Натиснула кнопку, відкриваючи багажник.
Колишня дружина стала поруч. Вона показово склала руки на грудях в очікуванні звичного безкоштовного сервісу.
— Ну, бери наповнювач для котячого туалету, — скомандувала Анфіса. — Він найважчий. Там по десять кілограмів кожен мішок.
А я візьму цей пакет з хлібом. І туалетний папір. У мене спина болить. Мені категорично не можна піднімати важке.
Аліса окинула поглядом забитий вщерть багажник.
Потім вона спокійно поставила три важкі пакети з ґрунтом на запилений асфальт.
Слідом туди ж потрапили два величезні мішки з наповнювачем для лотка. Потім вилетіли сітки з цибулею та картоплею.
Наостанок вона порилася в одному з шурхотливих пакетів із продуктами. Урочисто витягла звідти легку упаковку паперових серветок.
Кришка багажника зачинилася.
— Гей! — обурилася колишня дружина.
— Ти чого їх на землю ставиш?! Тут же брудно! Собаки бігають!
— Допомагаю, — лагідно відповіла Аліса.
— Як і обіцяла. Тримаю твої серветки. Решта — все твоє. Можеш забирати.
— Ти в своєму розумі?! — Анфіса вибухнула.
— Тимофій завжди пакети до самих дверей тягав! Прямо в коридор ставив! Біля порога!
— Тимофій надірвав спину, тепер підвестись нормально не може. Через твої нескінченні примхи, між іншим.
Лікар категорично заборонив йому піднімати важке. Більше трьох кілограмів у руки брати не можна.
— Це його особисті проблеми! — гримнула жінка. — Він чоловік! Він зобов’язаний мені допомагати, коли я прошу!
— Кому зобов’язаний? Колишній? — Аліса притулилася до дверцят машини. — Ти з ним розлучилася п’ять років тому. Сама речі зібрала й пішла в захід сонця.
Заведи собі свого власного чоловіка. І на ньому катайся скільки завгодно. Хоч за картоплею його посилай, хоч за фікусами, хоч за місяцем на небо.
А мій чоловік тобі більше нічого не винен. Безкоштовна служба доставки закрилася назавжди. Вантажники звільнилися.
— Я йому влаштую солодке життя! — почервоніла Анфіса. — Я йому такий скандал влаштую по телефону прямо зараз. Він у мене завиє!
— Дзвони, — Аліса байдуже знизала плечима. — Прямо зараз діставай телефон і дзвони.
Вона зробила крок до розлюченої жінки.
— Тільки врахуй один крихітний момент. Якщо ти йому хоч слово скажеш наперекір. Або влаштуєш істерику. Або якщо я дізнаюся, що ти знову дратуєш його своїми побутовими дрібницями.
— Що тоді? — з викликом кинула Анфіса, але трохи відступила назад.
— Тоді всі твої мішки так і залишаться жити біля цього під’їзду. Безкоштовне таксі закінчилося. Хочеш закуповуватися на місяць уперед — наймай платну доставку з магазину.
Хочеш полагодити кран, що протікає — викликай сантехніка. Номери телефонів є в інтернеті.
Ще раз потягнеш мого чоловіка — я приїду знову. І наступного разу навіть серветки потримати не запропоную. Просто вивалю все з багажника в калюжу.
Аліса акуратно поклала упаковку паперових серветок прямо поверх брудної сітки з цибулею.
— Щасливо залишатися. Гарних вихідних. І передавай привіт коту.
Вона сіла за кермо. Плавко виїхала з двору старої п’ятиповерхівки.
У дзеркало заднього виду було чудово видно вельми кумедну картину.
Колишня дружина, червона від злості й абсолютного безсилля, намагалася відірвати від асфальту величезний мішок із землею.
Ошатне світле пальто було остаточно зіпсоване брудними плямами…
А вдома на Алісу чекав стурбований Тимофій.
Він тупцював біля порога кухні. Явно чекав грандіозного скандального дзвінка від колишньої дружини.
— Ну як з’їздила? — обережно поцікавився він, коли Аліса скинула куртку. — Сильно лаялася?
— Та ні, — дружина м’яко посміхнулася.
Вона пішла до плити ставити чайник.
— Ми чудово поспілкувалися. Я їй навіть допомогла донести покупки. Трошки. Надірватися не дала.
Обіцяного скандального дзвінка того дня так і не було. І наступних вихідних телефон Тимофія підозріло мовчав.
Зате в сімейному графіку раптово з’явився вільний час. А в бюджеті — зайві гроші, які раніше непомітно витікали на бензин і допомогу колишній родичці.
Людина, може, й не змінюється кардинально за один день. Але їздити на собі дозволяє рівно доти, доки хтось рішучіший не виставить важкі пакети прямо на запилений асфальт.
