— Я тебе не кидала! — заявила мати. — Ти ж не сама жила, а з рідною бабусею!
— Це нічого не змінює.
— Я тут прописана, — висунула Юлія Матвіївна найголовніший аргумент і, нахмуривши брови, сердито подивилася на дочку.
Аріна відвернулася, важко зітхнула і мовчки відступила від дверей, пропускаючи матір у квартиру.
— Ось бачиш, — буркнула Юлія Матвіївна, по-хазяйськи заходячи в коридор і знімаючи взуття…
…— Тобі не можна було її пускати! — обурювалася подруга Аріни, Соня.
— Вона погрожувала викликати поліцію. Мені це потрібно? — промовила Аріна. — Адже вона справді там прописана.
— І що ти тепер збираєшся робити?
— Я вже все придумала. Закон на моєму боці. Я не дозволю їй псувати мені життя, — мстиво промовила Аріна, дивлячись у одну точку.
Соня знизала плечима і нічого не сказала. Вона сподівалася, що вихід дійсно є і подруга говорить усе це не просто так.
Соні було дуже шкода Аріну, вона докладно знала всю її сумну історію.
Аріну мати народила, будучи незаміжньою, у двадцять п’ять років. Батька дівчинка ніколи не бачила, розмов про нього вдома не велося.
Мама й бабуся (вони жили втрьох у двокімнатній квартирі) навіть ніяких легенд не розповідали про льотчика чи капітана далекого плавання, а Аріні дуже хотілося, щоб це було так.
Будучи в дитячому садку, одного разу, напередодні Дня батька, коли всі діти робили листівки для своїх татусів, вона вперше замислилася над тим, хто її батько і де він взагалі знаходиться.
Ніяких чітких пояснень мати і бабуся їй не дали, і Аріна почала мріяти і сподіватися на те, що він є військовим, який виконує секретне завдання.
Тому про нього й не можна говорити, — так вирішила дівчинка.
Юлія Матвіївна, мама Аріни, активно намагалася влаштувати особисте життя.
Коли Аріні виповнилося сім років і вона пішла до школи, Юлія Матвіївна вийшла заміж за вдівця на ім’я Олександр.
Дружина у нього загинула, але залишилися діти: хлопчик Олег, на рік старший за Аріну, і дівчинка Віра, на рік молодша.
Жив вдівець у трикімнатній квартирі, куди Юлія Матвіївна й Аріна й переїхали після того, як стосунки були офіційно зареєстровані.
Тільки в перший же день усе пішло не так…
У досить просторій трикімнатній квартирі, з окремими кімнатами, місця для Аріни не знайшлося.
В одній кімнаті була батьківська спальня, в іншій жив син Олександра, Олег, а в третій — дочка Віра.
Спочатку було вирішено поселити дівчаток в одній кімнаті, але Віра влаштувала таку істерику, що довелося відступити.
— Тут все моє! Я не хочу, щоб ця чіпала мої речі! — кричала дівчинка. — Я все одно не дам їй гратися з моїми ляльками. І шафу свою не дам, і за стіл не пущу!
— У мене є свої ляльки, — безхитрісно промовила Аріна, здивовано кліпаючи очима.
Вона ще ніколи не бачила, щоб так істерили. Бабуся, та й мама, вже напевно дали б їй по м’якому місцю за таку поведінку. Та й не стала б вона так кричати. А тут…
Аріна подивилася на матір, але та відвела погляд. А вітчим, дядько Олександр, як його називала дівчинка, кинувся до Віри й почав її гладити по голові та втішати.
Він казав, що, звичайно ж, Аріна не буде її обмежувати! І якщо вона проти, то Аріна житиме в кімнаті Олега.
Тут уже закричав Олег:
— Та ще чого! Ні!!!
Олександр розгубився і незграбно спробував розрулити ситуацію:
— Ви ж усі приблизно одного віку, навіщо сваритися? Треба дружити, — посміхнувшись, заявив він.
Однак, дивлячись на сердиті обличчя Віри й Олега, які стояли в різних кутках кімнати й злобно дивилися на Аріну, він зрозумів, що його слова до них не доходять.
— Тоді Олег і Віра можуть спати в одній кімнаті, а Аріна в іншій, — видав Олександр ще більш сумнівне рішення.
— А ще чого?! — в один голос закричали його діти. — Ми в одній кімнаті будемо в тісноті жити, а ця буде одна, як королева?!
Юлія Матвіївна мовчки прикрила рукою очі. Вона не знала, що робити.
Вони з Олександром якось навіть не обговорювали це питання і не думали, що воно викличе таку бурхливу реакцію.
У підсумку, щоб нікому не було прикро, розкладне ліжко Аріни було вирішено поставити на кухні.
Цілий місяць Аріна спала там, та й вдень вона боялася відходити далеко від свого місця. Їй не було куди йти.
Мати зазвичай перебувала поруч з Олександром або готувала їжу, а діти — у своїх кімнатах, куди їй не було доступу. Ніхто не хотів з нею спілкуватися.
Сидячи на розкладачці, обличчям до стіни, Аріна читала, або гралася зі своїми ляльками, або робила уроки.
Її речі лежали у валізі, засунутій під розкладачку. У жодній шафі для них місця не знайшлося.
Аріна жила, немов на вокзалі, а Юлія Матвіївна мовчала й ніяк не захищаючи дочку.
Багато разів Аріна знаходила свою куртку, зім’яту і засунуту під розкладачку, хоча вона точно пам’ятала, що, прийшовши зі школи, повісила її на вішалку в коридорі.
І її чобітки завжди валялися в самому кутку коридору. Іноді на них стояли чиїсь інші брудні чоботи.
Одного разу, коли Аріна поскаржилася матері, та пояснила, що вони з нею тут прав не мають, їх пустили в цей будинок і вони тут не головні. І тому треба мовчати.
А потім, коли Аріна застудилася, її одразу відправили до бабусі, «щоб забезпечити їй належний догляд і лікування». Так, старанно відводячи погляд, пояснила мама.
Юлія Матвіївна, ледь перевівши через поріг дочку, що кашляла, і кинувши її речі на підлогу передпокою, одразу поїхала.
Роза Михайлівна, яка дуже скучила, обійняла Аріну.
Дівчинка почала розповідати про події останнього місяця, а потім розплакалася і ніяк не могла зупинитися.
— Я думала, що тільки в казках так буває, — повторювала вона, схлипуючи. — Про мачух і падчерку…
— Ну… ну… дитинко, не плач так гірко, — примовляла Роза Михайлівна, обіймаючи дівчинку, важко зітхаючи й витираючи власні сльози.
Вона навіть не думала, що до онуки так погано ставилися в новій родині дочки, і була вражена до глибини душі.
У бабусиній квартирі в Аріни знову з’явилася своя кімната, і їй не треба було побоюватися, що раптом зникнуть або будуть зіпсовані її речі.
А ще бабуся купила їй нову ляльку.
— Одного разу я цілий день пробула в школі в мокрих чоботях, бабусю, — розповідала одного разу Аріна, відкушуючи шматочок рум’яного млинця, який спекла для неї Роза Михайлівна. — Хтось налив води в моє взуття.
А моє змінне взуття кудись зникло. Я його так і не знайшла. А ще… моїй улюбленій ляльці хтось продірявив очі й забруднив волосся клеєм, а ще…
— Господи, які ж нелюди… — перервала онуку Роза Михайлівна. — Ти мамі розповідала про все це?
— Розповідала… Тільки вона веліла сидіти тихо і не псувати їм усім життя, — зітхнула Аріна й акуратно взяла другий млинець. — Навіть на кухні я їм заважала, бо через мене ніхто не міг нормально поїсти.
Стіл довелося відсунути в самий кут, і сидіти за ним стало незручно. А я їла, сидячи на своїй розкладачці.
— Тебе хоч добре там годували? — у Рози Михайлівни промайнула страшна здогадка.
— Нормально, — зітхнула дівчинка. — Правда, у холодильнику зберігалися всякі смаколики, сирки, виноград, тістечка, але мені їх брати не дозволяли.
Бо вони були тільки для Олега та Віри. Я їла кашу, картоплю, макарони, іноді котлети, суп з хлібом…
— Іноді котлети?! — знову неприємно здивувалася Роза Михайлівна. — Боже…
Вона негайно зателефонувала дочці й обурено все це розповіла, але та відповіла, що мати лізе не у свої справи.
А «дівчинка з жиру скаженіє, дурниці наговорює через заздрість, нічого такого не було, до неї ставилися нормально, любили, голубили й плекали…»
— Бабусю, я вже одужала. Мені ж знову доведеться повертатися в той будинок. А коли? — завмираючи від страху, запитала Аріна Розу Михайлівну через тиждень.
— Ніколи! — рішуче заявила бабуся, і Аріні стало легше на душі.
Виявилося, що й мати не горіла бажанням забирати дочку. Вона заявила, що Аріна «не порозумілася з дітьми Олександра» і тому відтепер житиме з бабусею. Так усе й вирішилося.
— Та я й сама б тебе туди більше не пустила! — сердито заявляла потім Роза Михайлівна.
У неї в голові не вкладалося, як можна було так загнобити дитину?
З бабусею Аріні жилося добре. Правда, було сумно від того, що мати про неї відразу ж забула і взагалі ніяк не цікавилася.
Хоча, коли вони жили всі разом, нею теж здебільшого опікувалася бабуся, даючи дочці можливість влаштовувати особисте життя. Тож нічого особливо не змінилося.
Однак найнеприємнішим для Аріни виявилося те, що вона та Олег (а потім, через рік, і Віра) навчалися в одній школі.
Незважаючи на те, що школа була дуже великою, вони періодично стикалися в коридорі.
Аріна завжди мовчки відводила погляд, а одного разу все ж випадково зустрілася поглядом з Вірою і побачила там стільки ненависті, що їй стало не по собі.
Цілий день вона потім ходила під враженням. Вона ніяк не могла зрозуміти, чому діти Олександра її так ненавидять.
На батьківські збори до класу Аріни приходила бабуся. Юлія Матвіївна ж відвідувала тільки збори Віри та Олега.
Олександр багато працював і поступово турбота про його дітей повністю лягла на плечі Юлії Матвіївни.
Вона водила їх на гуртки та секції, а також до лікаря і в кіно. Іноді вона гуляла з ними в парку.
За іронією долі, Аріна, гуляючи з бабусею, іноді їх навіть бачила.
Бабусі дівчинка про це не говорила, а та досить погано бачила і тому дивилася собі під ноги і не звертала ніякої уваги на тих, хто йде по іншому боці вулиці.
Минув час. Діти виросли. Аріна закінчила школу, навчалася у виші та знайшла підробіток.
Приблизно в цей же час пішла у засвіти бабуся. Ця подія стала великим горем для дівчини.
На похорон мати не з’явилася (Аріна, згнітивши серце, їй зателефонувала).
Мати заявила, що вони всією сім’єю перебувають на відпочинку і приїхати не зможуть, та й сенсу в цьому ніякого немає.
— Потім якось на кладовище сходжу, — байдуже заявила мати Аріні по телефону. — Або до церкви забіжу, свічку поставлю.
Поклавши телефон і ліниво відкинувшись на шезлонгу, Юлія Матвіївна подумала про те, що вже й не пам’ятає, як виглядала мати, так давно вони з нею не бачилися, хоч і жили практично поруч.
Правда, трохи грошей на дочку вона матері переказувала, але особисто не зустрічалася. Вони навіть не дзвонили одна одній, бо посварилися.
Ще вона подумала про нерухомість. Про те, що мати напевно подарувала свою квартиру Аріні (квартира належала матері повністю), адже вона так любила онуку.
— Ну й нехай, — посміхнулася Юлія Матвіївна, відпиваючи коктейль із келиха. — Мені ця квартира не потрібна. У нас і так усе добре.
Однак вона помилялася.
Абсолютно несподівано, через різке погіршення здоров’я, пішов з життя її чоловік Олександр.
Він хоч і шалено кохав дружину, але все ж нерухомість свого часу переоформив на дітей.
— Він же був здоровий… Боже мій… — безперестанку плакала Юлія Матвіївна, витираючи хустинкою очі й дивлячись на похмурий пейзаж за вікном автобуса, в якому вони їхали після скорботного заходу.
Горбок, обкладений вінками, так і стояв у неї перед очима.
Того дня їй було по-справжньому погано й гірко, зовсім не так, як п’ять років тому, коли Аріна зателефонувала їй у сльозах і попросила приїхати на похорон бабусі.
Тоді Юлії Матвіївні було практично байдуже. Але найстрашніше на неї чекало попереду.
Олег і Віра (яким було вже під тридцять років, але своїх сімей вони ще не створили), не захотіли жити з мачухою на одній житловій площі і вирішили квартиру продати, щоб купити окреме житло. Юлію Матвіївну попросили виселитися.
Навіть у найстрашнішому сні їй таке не могло приснитися.
— Стільки сил і любові я в них вклала, і яка відповідь… — плакала Юлія Матвіївна, зневірено сидячи на лавочці в парку.
Поруч стояла її валіза, у якій, дбайливо складені Вірою (вона сама зголосилася допомогти), лежали її речі.
Мило посміхаючись, дівчина заявила, що Юлія їм не мати і може йти куди завгодно. І терпіли вони її тільки заради батька.
— Він дуже любив тебе, ось і терпіли, — байдуже знизав плечима Олег, допомагаючи мачусі спустити валізу сходами під’їзду. — А тепер, як то кажуть, до побачення, «мамо», всього тобі найкращого, йди вже, загалом…
— Але куди ж я піду? — збентежено запитала тоді Юлія Матвіївна.
Олег знизав плечима і мовчки повернувся до під’їзду. Двері за ним зачинилися, а Юлія Матвіївна залишилася стояти сама.
Ключів у неї більше не було, вони лежали на тумбочці в коридорі квартири, в якій вона прожила двадцять років.
Плачучи на лавочці в парку, Юлія Матвіївна, звичайно ж, у першу чергу згадала про дочку.
Витираючи сльози, вона рішуче попрямувала до того будинку, в якому колись жила разом із матір’ю та Аріною.
Її анітрохи не бентежило те, що за всі ці роки вона навіть із днем народження жодного разу не привітала дочку і взагалі ніяк не цікавилася нею…
Спочатку Аріна не захотіла її пускати, чим неприємно здивувала Юлію Матвіївну.
«Вона ж була весь час безвольною ганчіркою, — роздратовано подумала вона. — Незграба й бовдурка… А тепер, дивись, якою стала!»
— Не пустиш? Поліцію викличу! Я тут прописана! — заявила Юлія Матвіївна дочці.
Тоді Аріна й здалася.
Усміхнувшись, Юлія Матвіївна переможно увійшла в квартиру, здивувавшись тому, як там було чисто й затишно. Шпалери були нові, і меблі теж.
— Добре живе дівчинка, не бідує, — цинічно промовила Юлія Матвіївна, миючи руки у ванній.
Раковина теж була нова, і ванна. На дзеркальній поличці стояли дорогі креми та інші засоби для догляду за шкірою. Юлія Матвіївна відчула укол заздрості.
Прожили вони, як сусіди, рівно тиждень. Майже не бачилися, не розмовляли, кожен сам по собі. Вранці на роботу, ввечері з роботи.
Аріна на двері своєї кімнати повісила замок (там зберігалися документи та гроші), матері вона не довіряла.
І ось, через тиждень, Аріна заявила, що цю квартиру продаватиме. І вже звернулася до агентства нерухомості.
— Тобто… зачекай-но, — сказала подруга Аріни Соня. — Якщо ти продаси квартиру, то з новими власниками вона не зможе там проживати? Так?
— Так! Я консультувалася з юристом, — заявила Аріна.
— І як твоя мати відреагувала на цю новину?
— Почала кричати й плакати, хотіла посуд мені розбити, але я не дала. Нарікала, що її оточують черстві, бездушні люди.
Що вона стільки сил і часу вклала у Віру й Олега, а вони її вигнали, а тепер і рідна дочка виганяє!
— Згадала про рідну дочку, — хмикнула Соня.
— Ага. Я їй сказала, що якби вона хоч десяту частину тих сил і уваги, які свого часу приділяла Вірі й Олегу, приділила мені, я б так не вчинила.
Але вона зробила свій вибір тоді, давно, коли забула мене, покинула і викреслила зі свого життя. І їй тепер з цим жити.
Аріна переїхала. Недалеко, на інший кінець міста, і роботу їй міняти не довелося.
На новому місці вона могла жити спокійно і не чекати, що мати може в будь-який момент прийти до неї просто тому, що йти більше нікуди.
Іноді Аріна плакала ночами, думаючи про те, що все могло бути інакше.
І ще, вона все ж переживала, що, можливо, занадто жорстоко вчинила з матір’ю.
Однак Аріна одразу згадувала епізоди з дитинства, як вона, семирічна, лежачи на розкладачці в кухні.
Ніяк не могла заснути і тихо плакала в подушку, притискаючи до себе понівечену улюблену ляльку, в той час як мати спокійно спала в сусідній кімнаті.
Або ту прикру суперечку, в результаті якої й було вирішено, що вона спатиме на кухні. Або мокрі черевики.
Або порваний зошит, розмальований підручник, або свої сльози й страхи, що мати забере її знову в той жахливий дім, спати на розкладачці в кухні.
Або образи від того, що мати не дзвонить і навіть не цікавиться нею, промінявши на чужих дітей… Багато всього було.
Юлія Матвіївна з тих пір, як Аріна продала квартиру, жила в гуртожитку, знімала кімнату.
Вона змінила роботу. Там її ніхто не знав і навіть не здогадувався, що ця мила жінка зовсім не самотня.
І що у неї є дочка, яку вона покинула заради чоловіка та його дітей, які тепер вчинили точно так само, вигнавши мачуху заради свого комфорту.
