Дзвінок від Насті пролунав у середу вранці, коли Катя снідала.
Незнайомий номер, але голос вона впізнала відразу — легкий, трохи примхливий, з тією інтонацією розпещеної дитини, яка не зникає і в двадцять сім років.
— Катя, привіт. Це Настя. Я ось щодо квартири дзвоню — мама сказала, ви домовилися. Я думаю, наступного тижня речі привезти, добре?
Катя кілька секунд мовчала, дивлячись на чайник, що закипав.
— Ми ні про що не домовлялися з нею, Настя.
— Як? — голос став розгубленим, майже ображеним. — Мама сказала, що все вирішено. Що ти не проти.
— Мама помилилася. Вибач.
Вона швидко попрощалася, пославшись на зайнятість, а потім написала чоловікові: «Не затримуйся ввечері, нам потрібно поговорити».
Олексій відповів через хвилину одним словом: «Знаю».
Значить, вже в курсі. Значить, мати дзвонила йому раніше.
Однокімнатну квартиру Каті залишив дід — Федір Михайлович, людина ґрунтовна й небагатослівна.
Він все життя пропрацював на заводі й купив цю квартиру ще в дев’яностих, коли це коштувало немислимих на ті часи грошей і вимагало немислимої ж витримки.
Старий фонд, третій поверх, хороший район за десять хвилин від метро, високі стелі з ліпниною по кутах.
Дід зробив там ремонт своїми руками років п’ятнадцять тому — акуратно, без чогось грандіозного, але міцно й чесно, як усе, що він робив.
Дерево, побілка, стара плитка у ванній, яка чомусь досі виглядала цілком пристойно.
Коли дідуся не стало, Каті було двадцять вісім. Вони з Олексієм щойно підписали іпотеку на новобудову — велику, світлу.
Вона була на околиці міста, з видом на будівництво сусіднього житлового комплексу та обіцянкою парку «у перспективі п’яти років».
Іпотека висіла над ними як постійний фоновий шум: шістнадцять тисяч щомісяця.
Квартира діда стала рятівним жилетом. Вони порахували швидко і з полегшенням: вісімнадцять тисяч на місяць оренди — це більше, ніж іпотечний платіж.
Це повітря. Це можливість не рахувати кожну покупку в супермаркеті і не відкладати похід до стоматолога на потім.
Знайшли мешканців швидко — молоду пару, тиху, з хорошими рекомендаціями від попереднього господаря, готову заселитися через два тижні. Договір майже підписаний, залишилися формальності.
Галина Петрівна, свекруха, дізналася про це місяць тому. Олексій згадав за недільним обідом, що Катіна квартира майже знайшла мешканців.
Жінка тоді промовчала — тільки трохи стиснула губи й переклала виделку з одного краю тарілки на інший.
Катя помітила цей жест, але не надала йому значення. Даремно.
Перший візит був пробним. Галина Петрівна зателефонувала Каті в понеділок, ніби між іншим, наприкінці розмови сказала:
— Катеринко, а ти знаєш, що Настя зараз знімає кімнату? Щодня півтори години до роботи.
— Знаю, Олексій казав.
— Важко дівчинці.
— Так, непросто.
Пауза.
— Ну і ось я думала… ти ж квартиру здавати збираєшся.
Катя відчула, куди схиляється розмова, ще до того, як прозвучало наступне слово.
— Галино Петрівно, ми вже знайшли мешканців.
— Ну це ж ще не остаточно, напевно?
— Остаточно. Договір підписуємо наступного тижня.
Свекруха зітхнула так, що Катя почула це зітхання через трубку чітко і повноцінно. Але тему не продовжила. Попрощалася і поклала слухавку.
Катя розповіла Олексію все ввечері.
— Чуєш? Вона вже прощупувала ґрунт.
Олексій скривився.
— Ну, мама є мама. Не звертай уваги.
— Льоша, я звертаю. Бо це не просто розмова — це початок.
Він не відповів. Дивився в телевізор з видом людини, яка дуже хоче, щоб усе само розсмокталося.
Але воно не розсмокталося. Через три дні після дзвінка Насті Галина Петрівна приїхала сама.
Без попередження, у неділю вранці, з тістечками до чаю і з тим виразом обличчя, який Катя за три роки подружнього життя навчилася розпізнавати безпомилково.
Цей вираз означав: зараз буде серйозна розмова, і тістечка тут виключно для пом’якшення атмосфери.
Сіли за стіл. Олексій був напружений — дивився то на матір, то на дружину, то у свою чашку. Катя налила чай і стала чекати.
— Катя, я хотіла поговорити по-сімейному, без образ, — почала Галина Петрівна, ретельно добираючи кожне слово. — Настенька зараз у скрутному становищі. Кімната маленька, господиня примхлива, дорога довга. Дівчинці важко.
— Я розумію, — спокійно сказала Катя. — Але ми вже домовилися з мешканцями, я вам казала.
— Та які мешканці, — Галина Петрівна м’яко, але впевнено махнула рукою, — чужі люди. Сьогодні домовилися — завтра скандал, післязавтра виїхали. А Настя — це родина. Вона не завдасть клопоту, я ручаюся.
— Галино Петрівно, справа не в клопотах, — Катя намагалася говорити спокійно. — Дохід від оренди піде на погашення іпотеки — нашої з Олексієм. Це не абстрактні гроші, це конкретний платіж щомісяця.
— Так Настя теж могла б щось платити.
— Скільки?
Свекруха трохи завагалася.
— Ну… символічно. Тисяч п’ять, може.
— Оренда в тому районі — не менше п’ятнадцяти. Різниця десять тисяч на місяць — це не символіка, це майже весь наш іпотечний платіж. Я не можу собі цього дозволити.
Галина Петрівна подивилася на неї з образою і докором.
— Значить, гроші тобі дорожчі за сім’ю.
Катя відповіла тихо і без злості:
— Галино Петрівно, якби у вас була дача і ви вирішили її здавати, а я попросила б віддати її моїй сестрі безкоштовно — що б ви сказали?
За столом стало тихо. Олексій перестав робити вигляд, що його тут немає, і підвів очі.
Свекруха не відповіла. Відвела погляд убік і зайнялася своєю чашкою.
— Це інше, — сказала вона нарешті.
— Чому інше? — запитала Катя.
Відповіді не було.
Тістечка доїли у відносній тиші. Галина Петрівна поїхала, сухо попрощавшись, без звичного «ну ви заходьте, я щось смачненького приготую».
Катя думала, що тема закрита. Вона знову помилилася.
Олексій протягом наступних днів тричі повертався до розмови — обережно, з різних боків, ніби шукав формулювання, за якого вона погодиться.
— Може, нехай Настя платить дев’ять? Хоча б половину?
— Ні, Льоша.
— Мама дзвонила. Каже, вона дуже засмучена.
— Я бачу, що засмучена.
— Вона каже, ти скупишся.
Катя відклала книгу і довго дивилася на чоловіка.
— Льоша, а ти сам як думаєш? Не мама — ти.
Він помовчав, потягнув за рукав светра.
— Я думаю, що ти права, — сказав він нарешті, не дивлячись на неї. — Але мені важко це мамі пояснити.
— Тобі не потрібно пояснювати це мамі. Тобі потрібно просто не розхитувати мене. Якщо ти зі мною згоден — стій поруч, а не посередині.
Це, здається, до нього дійшло. Принаймні, на кілька днів розмови припинилися.
Новий поворот стався несподівано.
Катіна подруга Оля, яка жила в тому ж дворі, що й Галина Петрівна, зателефонувала в п’ятницю ввечері.
— Кать, я не хотіла лізти не у свої справи, але ти повинна знати. Я зустріла твою свекруху на вулиці, ми розговорилися.
Вона сказала сусідці, що ти «зажала квартиру від жадібності» і що «Льошенька з такою дружиною намучиться».
Катя помовчала.
— Дякую, що сказала.
Вона сиділа після цієї розмови довго, дивлячись у вікно.
Ось, значить, як. Не просто сімейний конфлікт — вже розмови з сусідами, вже робота над репутацією.
Значить, Галина Петрівна не збирається відступати.
І тоді Катя вирішила, що буде одна фінальна розмова. Спокійна, чітка й остання.
Вона зателефонувала свекрусі сама — у суботу вдень, коли Олексій поїхав за продуктами.
— Галино Петрівно, я хочу поговорити. Без образ, але чесно.
— Слухаю, — голос був настороженим.
— Я знаю, що ви засмучені. Я розумію, що вам важливо допомогти Насті. Це нормально — ви мати, ви любите своїх дітей.
Але я хочу, щоб ви зрозуміли одну річ. Те, що ви сказали Насті — що ми домовилися, що вона може везти речі — це було неправильно.
Ви прийняли рішення замість мене, не запитавши. Ніби моя думка не має значення. Ніби моя квартира — це просто ресурс, яким можна розпоряджатися.
— Я хотіла як краще.
— Я вірю. Але краще для кого? Для Насті — так. Для мене і Льоші — ні.
— Твій дід, мабуть, не для того квартиру залишав, — промовила свекруха повільно, з розстановкою, — щоб ти на ній наживалася.
Катя відчула, як щось стиснулося в грудях. Дід. Федір Михайлович із його змученими руками та звичкою називати її «моя Катеринка».
Він приходив на всі її шкільні вистави. Вчив міняти прокладку в крані.
Одного разу їхав до неї через все місто з банкою малинового варення, бо вона поскаржилася по телефону, що захворіла.
Вона відповіла тихо, але без тремтіння:
— Дід залишив мені квартиру. Не тому, що йому було байдуже, а тому, що довіряв. І я розпоряджаюся нею так, як вважаю за потрібне. Сплачую іпотеку, будую свою сім’ю, живу чесно. Я думаю, він би зрозумів.
Галина Петрівна мовчала.
— І ще, — додала Катя. — Я прошу вас більше не обговорювати мене з сусідами. Це негарно. І це шкодить не мені — це шкодить вашому синові.
Трубку не кинули. Просто помовчали ще трохи, і свекруха сухо промовила:
— Добре. Зрозуміла тебе.
Невдовзі в однокімнатну квартиру заселилися мешканці — та сама молода пара, тиха й охайна.
Катя передала ключі, підписала договір, отримала перший платіж. Гроші лягли на картку, як і було домовлено, і того ж дня вона переказала іпотечний внесок.
Олексій мовчки спостерігав. Потім обійняв її і тихо сказав:
— Ти була права.
— Я знаю, — сказала вона без тріумфу.
— Мама заспокоїться. Просто їй потрібен час.
— Нехай заспокоюється. Я не ображаюся.
Настя, як не дивно, написала сама — через тиждень, коротко: «Катя, я знайшла нормальну квартиру, переїжджаю. Вибач за ту ситуацію».
Катя відповіла: «Все добре. Удачі на новому місці».
Ось і все.
Десь на іншому кінці міста, в дідовій однокімнатній квартирі з високими стелями, нові мешканці розпаковували коробки.
Катя уявляла, як там скрипить паркет у коридорі — той самий, який дід клав сам, довго й ретельно, з тією ґрунтовністю, з якою робив усе у своєму житті.
Вона посміхнулася. Дід би її точно зрозумів.
