— Іди додому! Там поговоримо! — роздратовано кинув Артем, не приховуючи злості. — Не вистачало ще перехожих розважати нашими чварами!
— Та будь ласка! Теж мені, господар знайшовся! — пирхнула Олена, гордовито піднявши підборіддя.
— Олено, не доводь до гріха! — процідив крізь зуби Артем. — Вдома я тобі швидко нагадаю, хто в сім’ї головний!
— Ой-ой-ой! Який грізний! — вона демонстративно закинула важку косу за спину і, не озираючись, рушила в бік будинку.
Артем зачекав, поки дружина відійде на достатню відстань, дістав телефон і швидко набрав номер. Його голос миттєво став холодним і діловим:
— Так, вона пішла додому. Зустріньте її там як слід. Пам’ятаєте, про що домовлялися? У підвал її, нехай охолоне і норов свій притишить. Скоро буду.
Сховавши телефон, Артем уже мав намір зайти в магазин, щоб відсвяткувати черговий «виховний захід», як раптом його хтось притримав за лікоть.
Це був незнайомий чоловік у солідному пальто, який виглядав дещо збентеженим.
— Вибачте за безцеремонність! — усміхнувся незнайомець. — Я щойно бачив вас із цією чарівною дівчиною…
— Це моя дружина. А що вам до того? — Артем насупився, розглядаючи незнайомця.
— О, нічого поганого! — усмішка чоловіка стала майже улесливою. — Просто цікавість. Скажіть, її випадково не Оленою Ковальчук звати?
— Оленою, — кивнув Артем. — До весілля була Ковальчук. А ви звідки її знаєте?
— І по батькові вона Сергіївна? — продовжував допит незнайомець.
— Так! — роздратування Артема росло. — Чоловіче, ви хто такий?
— І народилася вона у дев’яносто третьому, у травні?
Артем швидко прикинув у голові:
— Так. Звідки такі подробиці? — тепер вже він напружився.
Олена з’явилася в їхньому містечку три роки тому. Казала, що втекла від багатих батьків, які хотіли силоміць видати її заміж за бізнес-партнера.
Про її минуле ніхто нічого не знав, а тут — перший зустрічний сипле фактами.
— Ой, вибачте, я не те щоб особисто знайомий! — почервонів чоловік. — Я, так би мовити, палкий шанувальник її таланту!
— Слухай, «шанувальник», я тобі зараз ребра перерахую для профілактики! — Артем зробив крок вперед. — Ти що, вирішив мою дружину відбити?
— Та що ви! Зовсім ні! — чоловік замахав руками. — Ви мене не так зрозуміли! Я шанувальник її спортивного минулого!
— У Олени немає ніяких талантів, крім як нерви мені псувати, — розгубився Артем.
— Ну, знаєте… Отримати довічну дискваліфікацію у вісімнадцять років у Муай Тай (тайський бокс) за надмірну жорстокість на рингу — для цього треба мати неабиякий талант! — вигукнув чоловік із захопленням.
— Шкода, що після кількох підпільних боїв вона зникла. Спостерігати за її технікою було справжньою насолодою!
Артем відчув, як по спині пробіг холод. Тремтячими руками він спробував дістати телефон, але той вислизнув і розлетівся об асфальт.
Коли він гарячково зібрав частини, апарат відмовився вмикатися.
Артем зірвався з місця і побіг додому так швидко, як ніколи в житті не бігав. Він біг і задихався, шепочучи лише одне:
— Господи, тільки б встигнути! Тільки б хлопці не почали її «виховувати» першими!…
…Коли три роки тому в селищі з’явилася нова вчителька фізкультури, Артем відразу зрозумів — треба брати. Молода, підтягнута, красива.
Усі думали — відпрацює диплом і втече в місто, але Олена залишилася.
Місцеві пліткували:
— Щось тут нечисто! Така красуня — і в нашу глушину? Точно якусь таємницю ховає!
— Та певно серце їй розбили, от і лікується тишею, — відмахувалися інші.
Артем же діяв прагматично. Він був «великою людиною» — заступником директора овочевої бази, фактично її господарем.
Його брат очолював охорону, і вдвох вони тримали в страху всіх працівників. Родина Артема звикла вирішувати питання виключно силою.
— Гарна партія, — казала мати Артема. — Здорова, спортивна, дітей міцних народить. А якщо характер показуватиме — ми її швидко обламаємо, по-нашому, по-простому все пояснимо.
Олена здавалася ідеальною жертвою. Розповідала в учительській жалісливі історії про батьків-деспотів і невдале сватання.
Казала: «Я краще сама буду пробиватися, ніж стану товаром у чужих руках».
Артем був упевнений, що вона нікуди від нього не дінеться. Він привіз її у свій дім, де панував патріархат і жорсткі правила.
— У нас сім’я велика, порядки суворі! — повчала свекруха в перший же день. — Допомагатимеш усім, слухатимешся чоловіка без зайвих слів.
— У моїй родині ніяких правил не було, тому я й пішла, — спокійно відповідала тоді Олена. — Якщо я тепер частина вашої родини, буду вчитися вашим законам.
Ці слова Артем сприйняв як ознаку слабкості та м’якотілості.
Він ще не знав, що професіонали Муай Тай вміють чекати моменту для ідеального удару.
І сьогодні, здається, цей момент настав.
Артем влетів у двір, ледь не збивши з ніг власну матір, яка з незрозумілим виразом обличчя стояла біля ганку.
— Де вона?! — прохрипів він, хапаючи ротом повітря. — Де хлопці?!
Мати лише мовчки ткнула пальцем у бік відчинених дверей підвалу.
Звідти не доносилося ні криків, ні благань про допомогу. Навпаки — панувала якась неприродна, всеохоплююча тиша.
Артем кинувся вниз сходами, перестрибуючи через дві сходинки одразу.
— Стояти! Не чіпати її! — закричав він, вриваючись у напівтемне приміщення.
Але картина, що постала перед його очима, змусила його заціпеніти на місці.
Посеред підвалу на бетонній підлозі сидів його старший брат, начальник охорони, якого боялося все селище.
Він тримався за щелепу, яка явно змістила свою траєкторію, і розгублено кліпав очима, бо вимовити нічого не міг.
Двоє інших «помічників» — міцних хлопців з бази — лежали поруч. Один тихо стогнав, згорнувшись калачиком і тримаючись за коліно, інший намагався сфокусувати погляд в одній точці на стелі.
Олена стояла в центрі, спокійно поправляючи розпатлану косу. На її обличчі не було ні страху, ні гніву — лише холодна, професійна зосередженість. Вона навіть не спітніла.
— О, Артеме, ти вчасно, — м’яко сказала вона, повернувшись до чоловіка. — Твої друзі виявилися дуже нечемними. Хотіли навчити мене «порядку», про який казала твоя мама.
— Олено… я… там чоловік на вулиці… — пролепетав Артем, потроху задкуючи до виходу.
— Шанувальник? — Олена ледь помітно посміхнулася, і ця посмішка налякала Артема більше, аніж ніж у горла. — Значить, таємниця розкрита. Шкода.
Мені подобалося бути простою вчителькою фізкультури. Тихий затишок, діти, грядки…
Але ви з родиною так наполегливо намагалися витягнути з мене «стару Олену», що я просто не змогла вам у цьому відмовити.
Вона зробила крок назустріч Артему. Той притиснувся спиною до стіни.
— Знаєш, чому мене дискваліфікували? — її голос звучав майже ніжно. — Бо на рингу існують правила.
А я в якийсь момент зрозуміла, що правила лише заважають, коли треба поставити на місце того, хто вважає себе сильнішим за інших.
— Я… я не хотів… це просто таке виховання… — почав виправдовуватися Артем, відчуваючи, як тремтять та одночасно німіють коліна.
— Виховання — це добре, — кивнула Олена. — Зараз ми ним і займемося. Твій брат уже отримав свій урок смирення. Тепер твоя черга. Пиши заяву на розлучення і збирай речі.
— Куди збирати речі? Це ж мій дім! — обурився Артем, на мить забувши про свій страх.
Олена блискавичним рухом скоротила дистанцію, і Артем відчув, як її долоня застигла в сантиметрі від його сонячного сплетіння.
— Тепер це мій дім, милий. Як відкуп за моральну шкоду і за те, що я не піду в поліцію з розповіддю про те, як ви мене тут у підвалі «зустрічали».
Ну, добре, живи тут, але за моїми правилами. Думаю, що й перевірка на овочевій базі тобі зараз зовсім не потрібна, чи не так?
Артем подивився на брата, який так і не зміг підвестися, потім на Олену.
В її очах він побачив те, чого раніше не помічав за маскою «бідної втікачки» — сталевий блиск та впевненість людини, яка звикла лише перемагати.
— І ще одне, — додала вона, вже виходячи з підвалу. — Завтра вранці чекаю на сніданок. Ти готуєш. По-нашому, по-простому. Як ви любите.
Коли Олена зникла за дверима, Артем сповз по стіні на підлогу поруч із братом.
— Ну що, заступнику директора? — прохрипів брат, намагаючись вставити щелепу на місце. — Навчив дружину порядку?
Артем нічого не відповів. Він лише думав про те, що завтра в школі Олена знову буде посміхатися учням та колегам, а ввечері — тримати в страху всю його «грізну» родину одним лише поглядом.
