— Катя, ми тебе любимо, але цю квартиру ми купили тобі для того, щоб ти тут жила й навчалася, а не щоб тут влаштовували якісь нічліжки!
Останню фразу Анна Геннадіївна вигукнула спеціально голосніше, щоб було чутно в кімнаті, де Артем уже збирав свої речі в сумку.
— Мамо, ну яку нічліжку?! Що ти тут виставу влаштовуєш? Це мій хлопець Артем, ми з ним кохаємо одне одного! — відповідала заплакана Катя, стоячи в невеликому коридорі, що з’єднував кухню та кімнату.
— Мати права! Ти повинна вчитися! Ми заради тебе на все пішли! Ти нам життям, зрештою, зобов’язана! — суворо, але сухо сказав батько Каті — військовий у відставці Микола Петрович.
Присутні замовкли, коли з кімнати з невеликою дорожньою сумкою в руках вийшов темноволосий худорлявий хлопчина.
Він уважно подивився на всіх, а вони витріщилися на нього так, ніби це був не звичайний студент третього курсу Артем Карманов, а якийсь привид, який щойно з’явився з величезного дзеркала у передпокої.
Молодий чоловік затримався на кілька секунд, потім знову зробив пару кроків у бік передпокою й обернувся.
Він уважно подивився на дівчину й сказав, звертаючись до неї:
— Кать, ти залишаєшся чи зі мною?
Дівчина підняла заплакані очі, машинально змахнула сльози, які продовжували зрадницьки котитися по щоках.
Здається, що вона хотіла щось відповісти хлопцеві і навіть ворухнула губами. Але батько її тут же перебив, вставивши свій коментар.
— Іди, іди, голодранець! І не збивай Катерину з пантелику. Наречений знайшовся! Звичайно, жити в гуртожитку не хочеться, от і знайшов дурну! — єхидно заявив Микола Петрович.
— Якщо ви свою дочку дурною вважаєте, то що вже тут скажеш! — відповів Артем і попрямував у бік вхідних дверей.
— Ти подумай, який нахаба! Ще й рота свого відкривати наважився! Чоловік сам повинен заробити собі на квартиру! — крикнув Микола Петрович, який не очікував на свою адресу такої зухвалості.
— Дійсно! Мало того, що жив тут задарма, ще й нахабствувати надумав! Зовсім уже совісті немає! — підхопила Анна Геннадіївна.
Катя в цей час стояла й плакала. Більше за все на світі в цей момент їй хотілося зібрати в сумку свої речі й побігти слідом за Артемом.
Але вона, як завжди, злякавшись батьків, цього не зробила.
Дівчина просто стояла й плакала, подумки прокручуючи в голові всі привілеї, яких її позбавлять у тому випадку, якщо вона піде проти їхньої волі.
Звичайно ж, її відразу виженуть з квартири і машину теж відберуть. Адже все це куплено на гроші тата й мами, а вона — проста студентка.
Дівчина навчається на престижному факультеті, платне відділення. Якщо вона зараз влаштує бунт, хто оплачуватиме наступний семестр?!
Та її просто виженуть з університету і, як одного разу передбачала Анна Геннадіївна, Каті доведеться йти працювати офіціанткою в якесь занедбане кафе.
Адже на більше вона не здатна… На думку батьків, не здатна…
…Анна Геннадіївна і Микола Петрович довгий час не могли завести дитину.
Лише після тривалого лікування, сліз, нервів і нескінченних медичних обстежень жінка, нарешті, опинилась при надії.
Через сім місяців на світ з’явилася крихітна Катруся.
Майже місяць новоспечена мама і дівчинка пролежали в лікарні. Малятко було надто кволе для виписки.
Дівчинка часто хворіла, до дитячого садка її вирішили не віддавати. Натомість вона цілими днями проводила час у всіляких гуртках і секціях, куди її водила мама.
У родині працював лише Микола Петрович. У військовій частині йому добре платили, тому грошей було достатньо і родина ні в чому не потребувала.
— Аня, ви дівчинку зовсім замучили. Вона у вас хоч раз гуляла у дворі з іншими дітьми? — якось запитала Анну Геннадіївну сусідка по під’їзду.
— Ой, Людо! Навіщо гуляти просто так… Треба займатися, час з користю проводити. Ті, хто зараз гуляють, потім будуть на жебрацькій зарплаті животіти.
Я для своєї доньки такого майбутнього не хочу. Вона сама зараз ще багато чого не розуміє, а ми з Колею точно знаємо, що для неї важливо і потрібно.
Сперечатися з Анною Геннадіївною з цього приводу було марно.
Навіть класна керівниця Каті не змогла цього зробити, коли дівчинка вже навчалася в школі.
Одного разу після батьківських зборів класна керівниця покликала Анну Геннадіївну на серйозну розмову.
— Анна Геннадіївна, я розумію ваше прагнення виховати й максимально зайняти доньку.
Але я, як педагог, кажу вам — Катерина занадто перевантажена. Вона виглядає просто виснаженою.
У той час, коли всі діти бігають на перервах, вона просто сидить за партою. А все тому, що у дівчинки банально немає сил на те, щоб рухатися.
— Ольго Анатоліївно, я прошу вас не перебільшувати! Каті подобається займатися! Вона із задоволенням відвідує і школу, і гуртки. Усе і всюди встигає!
— Але, можливо, спробуєте хоча б відверто поговорити з дівчинкою на цю тему? Вона насправді дуже втомлюється!
— Ольго Анатоліївно, вона давно звикла до такого темпу!
Переспорити Анну Геннадіївну було просто неможливо…
Катя виросла, з відзнакою закінчила школу. Вступила до університету в обласному центрі.
Батьки дуже пишалися дочкою і всім знайомим розповідали, що Катенька тепер навчається на найпрестижнішому платному факультеті.
— Ну як там Катя, вступила? — запитували родичі, на що Анна Геннадіївна відповідала гордовито:
— Ну звичайно.
Батьки пишалися вступом доньки і навіть не здогадувалися, що всі ночі безперервно майбутня економістка Катя плаче через те, що насправді хотіла піти ще з дев’ятого класу і вступити до художнього училища.
Батьки робили все для того, щоб доньці було добре.
Наприкінці серпня Каті виповнилося вісімнадцять.
На день повноліття батьки зробили улюбленій доньці два розкішні подарунки — купили однокімнатну квартиру в обласному центрі та машину.
Щастю Каті не було меж. Навіть економічний факультет більше її не лякав.
Адже тепер вона буде жити сама, отримає права і самостійно розпоряджатиметься власним життям.
Одним словом, стане по-справжньому дорослою.
Тільки от усі мрії Каті зруйнувалися в одну мить.
Батьки, незважаючи на те, що перебували за кілька десятків кілометрів від міста, контролювали кожен її крок.
— Мамо, це буде всього лише вечірка, день першокурсника… Чому мені вічно нікуди не можна? Чому ви весь час мене контролюєте?
— Катя, ніяких вечірок. Тобі треба вчитися! А якщо ти не будеш слухатися, тоді мені на деякий час доведеться взагалі до тебе переїхати. Я так і зроблю! — заявила Анна Геннадіївна. — Саме так!
Поки ти живеш за наш рахунок, будь ласка, слухайся і підкоряйся. А не хочеш — будь ласка. Можеш переїжджати в гуртожиток, будеш там жити по сусідству з клопами і тарганами.
І ключики від машинки теж повернеш, на тролейбус пересядеш, на зупинках будеш стояти…
І Катя продовжувала беззаперечно слухатися батьків.
На другому курсі з’явився Артем — промінь світла в її темному царстві.
Вона відразу ж закохалася в симпатичного й галантного молодого чоловіка.
Зустрічалися пів року, а потім Артем запропонував жити разом.
— Катько, давай квартиру знімати? Я можу вечорами підробляти.
— Та ти з глузду з’їхав! Будемо жити в мене, — Катя наважилася на рішучий крок.
— А твої батьки, ти ж казала, що вони в тебе такі…
— Слухай, ну ти їм сподобаєшся, я впевнена, — говорила Катя, сумніваючись у власних словах.
— Давай я хоч комунальні послуги оплачуватиму, щоб не бути нахлібником, — запропонував молодий чоловік.
— Та розберемося! Головне, що ми тепер разом! — з радістю відповіла Катя.
Тільки от щастя молодих тривало рівно до раптового візиту батьків.
Приїхавши в квартиру до дочки, вони влаштували справжню істерику.
— Катя, ми тебе любимо, але цю квартиру ми купили тобі для того, щоб ти жила і вчилася, а не щоб тут нічліжку всяку влаштовували!
— Мамо, ну яку нічліжку? Що ти тут виставу влаштовуєш?! Це мій хлопець Артем, ми кохаємо одне одного!
— Мати права! Ти повинна вчитися! Ми заради тебе на все готові! Ти нам життям, зрештою, зобов’язана!
Артем пішов, а Катя залишилася…
— Отже, моя люба! Тобі треба з ним розлучитися, бо цей нечупара тобі не пара!
Ось який він розумник, гарно влаштувався! Чоловік повинен сам собі на квартиру заробити, — заявив Микола Петрович.
Катя й Артем розлучилися. Після закінчення університету Артем поїхав до столиці. Катя дуже переживала з цього приводу.
— Досить сльози лити! Я домовився, тебе візьме на роботу мій приятель. У нього в нашому місті своя компанія.
І вдома будеш жити під нашим наглядом. А цю квартиру здаватимемо! — вкотре Микола Петрович розписав дочці її життя на найближчі кілька років.
— Ні. Я залишуся тут! — заявила Катя.
— Що? Ні, ти поїдеш з нами! — сказав, немов відрубавши, Микола Петрович.
— Не поїду я з вами! Досить розпоряджатися моїм життям!
— Доню, ти в своєму розумі? Та інша була б вдячна батькові, в ноги б йому кланялася! А ти?
— Та інша на моєму місці вже давно б втекла! Досить мною командувати. Я сама знайду роботу і квартиру зніматиму!
— Ось ти, яка розумна! Куди тебе без зв’язків візьмуть? У кафе хіба що, офіціанткою? Ну й іди! Але тільки пам’ятай, у цій квартирі ти жити не будеш.
Перший місяць Катя жила у подружки. На серйозну роботу студентку дійсно, як і запевняла мати, не взяли.
Тоді Катя пішла працювати туди, чим її все життя лякали — влаштувалася офіціанткою в кафе.
Як виявилося, нічого принизливого в цій роботі немає. Колектив — такі ж студенти й студентки, начальник — чудова людина.
Катя заробила грошей, зняла невелику кімнату. Вона гуляла, ходила в клуби у вихідні з подругами. Нарешті вона відчула справжнє життя.
Виявилося, що ні квартира, ні машина для щастя їй були абсолютно не потрібні.
Вона відчувала себе найщасливішою. Вона по-справжньому жила!
Минуло кілька років. Катя влаштувалася на роботу у філію великої київської компанії, працювала за фахом, а у вихідні ходила до художньої студії.
З батьками дівчина помирилася.
— Катерино Миколаївно, приїхав юрист із головного офісу. Введіть його, будь ласка, у курс справи, — попросив Катю начальник Борис Аркадійович.
— Добре.
— А ось, до речі, і він. Познайомтеся — Карманов Артем Юрійович.
— Доброго дня! — промовила Катя з посмішкою.
— Привіт! — відповів їй Артем.
Незабаром Катя й Артем одружилися, у них народився син Сава.
Одного разу дідусь Микола Петрович сказав, погладжуючи онука по голові:
— Квартиру ми Саві, напевно, відпишемо, якщо він добре вчитиметься.
— Діду, а тато каже, що справжній чоловік сам собі на квартиру заробить! — відповів Сава і посміхнувся батькові.
Микола Петрович подивився на дружину й опустив очі… Чомусь йому стало соромно. І чому це цікаво?
