Стас нервував. Уже майже 15 хвилин він стояв поруч із банкоматом і дивився, як худенька старенька намагалася зняти гроші.
Вона бурмотіла щось собі під ніс і робила дивні маніпуляції.
У неї нічого не виходило, але старенька виявилася наполегливою і повторювала ці самі маніпуляції знову і знову.
Їй намагалася допомогти дівчина, що стояла поруч, але бабуся відмовлялася. Чи то боялася, чи то була занадто вперта.
У підсумку дівчина відступила і тепер точно так само, як і Стас, стояла в очікуванні.
Звісно, можна було поїхати до іншого банкомату, але Стасу не хотілося.
Хотілося скоріше повернутися додому, після важкого робочого дня.
Там на нього вже чекали Лілька і Веронічка.
Лілька дзвонила вже кілька разів, і з кожним разом її голос ставав дедалі дратівливішим. Їй взагалі було важко щось пояснити, а тут таке!
Стас почекав ще хвилин п’ять і, розлютившись, вирішив, що поїде і зніме гроші вранці.
Взагалі-то він звик користуватися карткою, але саме завтра їм як ніколи потрібна була готівка.
Справа була в тому, що у Стаса завтра починалася двотижнева відпустка. Вони з Лількою чекали її давно, але Стас намагався зайвий раз не відпочивати.
Працював він дуже багато, намагаючись, щоб дружина і донька ні в чому не потребували, але врешті-решт і він втомився.
Тож цієї довгоочікуваної відпустки чекав з нетерпінням.
Цього разу вони з Лілею вирішили, що поїдуть за місто, до одного з їхніх добрих друзів..
У того там був чудовий будинок у сучасному стилі. Побудував він його не так давно, і Стас з Лілею були там лише один раз, та й то їздили лише на вихідні.
Після цієї поїздки обоє були в захваті. Будинок дійсно був чудовий, а про природу й говорити нема чого.
Розташовувався цей будинок у дуже мальовничому місці і все там було чудово, але ось банкоматів там не було.
А Стас любив, щоб у гаманці, крім карток, шаруділа готівка, а саме сьогодні ця готівка скінчилася до останньої копійки.
Саме з цієї причини він зараз і стояв біля цього банкомату, але всякому терпінню приходить кінець, і він поїхав додому, не з’ївши ні хлібинки.
Ще в машині, дорогою додому, його раптом охопило дивне відчуття, але що це, Стас відразу зрозуміти не зміг.
З думок не виходила та сама старенька зі зморщеними, змученими важкою працею руками.
Стас списав усе на роздратування, яке відчув біля банкомату, і спробував викинути це з голови. На деякий час йому це навіть вдалося.
Вдома, натхненна Лілька, захоплено описувала їхню майбутню відпустку і те, як буде хвалитися своїм новим, дорогущим манікюром перед подружкою, дружиною того самого друга.
Стас слухав навпівохоче, підтакував дружині, а з голови не виходила та сама бабуся. Стас уже точно знав, чому.
Вона нагадала йому його бабусю Марію, і хвиля совісті накрила його та змусила повернутися в минуле.
Його бабуся жила в селі, і Стас не бачив її вже три роки.
Дзвонив на свята, регулярно надсилав грошові перекази, але часу, щоб поїхати й відвідати її, не знаходилося.
Робота, молода дружина, маленька донька, розваги. Все це забирало занадто багато часу, а от часу з’їздити до бабусі не вистачало.
Востаннє вони з Лілею були у неї, коли Веронічці виповнився рік. Тоді вона плакала від щастя і не спускала з рук маленьку правнучку.
Тоді ж Стас подарував їй новенький телефон, на який, до речі, регулярно надсилав фото і поповнював баланс, хоча прекрасно бачив, що жодне його повідомлення не прочитано.
Він розумів, що, швидше за все, бабуся просто так і не освоїла інтернет. Слава Богу, що навчилася відповідати на його рідкісні дзвінки, і це вже було для неї великим досягненням.
В принципі, вона взагалі відкидала сучасну техніку. Приймала хіба що телевізор, і раніше Стас постійно жартував над нею через це.
Бабуся лише посміхалася у відповідь і відмахувалася від нього кухонним рушником.
Вночі, вже лежачи в ліжку, він ніяк не міг заснути. Пам’ять послужливо повертала його в дитинство, коли він, маленький, білявий хлопчик, проводив все літо у бабусі.
Батьки привозили його в село щоліта, і він залишався там аж до самої осені.
Яскраво згадався запах бабусиних пирогів і гора ароматних млинців з малиновим або сливовим варенням. Такого варення він більше ніколи не їв.
Згадався і бабусин рушник з вишитими квіточками, яким вона періодично витирала онука, а він дійсно любив пустувати і постійно потрапляв у різні неприємності.
Тоді ще був живий дід, який тільки сміявся над пустотливим онуком і над слабкими спробами бабусі виховати з нього людину.
Усі ці спогади промайнули перед Стасом як одна мить і принесли йому почуття страшного сорому перед людиною, яка його щиро любила і чекала.
Вранці, за сніданком, Стас, дивлячись на бутерброди, приготовані дружиною, раптом запитав її.
— Ліль, а ти вмієш варити варення?
Дружина здивовано подивилася на чоловіка.
— Ну, не знаю, ніколи не пробувала. А навіщо його варити? Його он у магазині скільки завгодно і яке завгодно.
Стас подивився на неї, встав із-за столу і сказав спокійним тоном.
— Ну, раз не вмієш, значить час вчитися.
— У якому сенсі?
— У прямому. Час вчитися варити варення.
— Та що з тобою, Стас? Ти мене лякаєш.
— Я, Ліля, сам себе лякаю. Ми не їдемо за місто, ми їдемо в село. До бабусі.
Очі Лілі округлилися.
— Як у село? А мій новий манікюр? А купальник?
— Манікюр покажеш бабусі. Вона такого дива ще ніколи не бачила, а купальник вигуляєш на сільській річці, там шпана оцінить більше, ніж подружки.
На очі Лілі навернулися сльози, але з виразу обличчя чоловіка було зрозуміло, що він вирішив усе твердо, а якщо він щось вирішив, то його в іншому не переконати.
Якщо Ліля, через рішення чоловіка, проплакала пів дня, то Веронічка була навпаки дуже щаслива.
Бабусю вона, звичайно, не пам’ятала, але кожну нову пригоду сприймала з захопленням, втім, як і всі маленькі діти.
Як не опиралася Ліля, але перечити чоловікові побоялася, і наступного ранку вони виїхали в село.
Коли Стас побачив свою бабусю, він не зміг стримати сліз, ну, а про неї й мови бути не могло.
Вона плакала й обіймала по черзі то Стаса, то Лілю, то Веронічку.
Стаса вразило те, що з часу його останнього приїзду тут нічого не змінилося.
Та сама стерильна чистота, той самий червоний, до блиску начищений чайник, ті самі, дбайливо вишиті бабусиною рукою, рушники.
Вранці наступного дня їх розбудив чарівний запах бабусиних млинців і пирогів.
Стас ніби знову опинився в дитинстві. Знову ті самі млинці і те саме неймовірне, єдине у світі варення.
За час відпустки він переробив у будинку та на подвір’ї все, що вимагало чоловічої руки.
Бабуся немов помолодшала на кілька років і щодня радувала своїх близьких чимось смачненьким.
Щодня вона гордо брала правнучку за руку, і вони йшли до місцевого магазинчика, де бабуся купувала малій все, на що вказував її маленький пальчик.
Стас хотів було сказати бабусі, що вона вже дуже балує Вероніку, але тут же отримав по спині рушником.
Звісно, йому не було боляче, скоріше смішно, але з бабусею він більше не сперечався.
Навіть Ліля, яка була категорично проти приїзду сюди, тепер щасливо посміхалася і жартувала, що такої засмаги вона не отримала б у жодному солярії.
Два тижні пролетіли непомітно. Розставання було дуже важким для всіх, особливо для бабусі.
Але Стас клятвено пообіцяв їй, що наступного разу вони приїдуть до неї зовсім скоро, хоча б просто на вихідні.
Те саме він пообіцяв і собі.
У місті їх знову чекала рутина і буденність.
Стасу страшенно не хотілося виходити на роботу, але інакше не можна було, і він це прекрасно розумів.
Робочий тиждень тягнувся повільно, і Стас з нетерпінням чекав суботи, щоб виспатися, але саме та субота стала для Стаса особливою.
Вранці його розбудив божественний запах бабусиних млинців.
Здивований, Стас зайшов на кухню і застав свою дружину, яка з ентузіазмом готувала млинці, гора яких вже височіла на тарілці посеред столу.
Від подиву він не міг вимовити ні слова.
Ліля ніколи не захоплювалася кулінарією, а тим більше випічкою.
Помітивши його, дружина посміхнулася і сказала.
— Ну, що застиг? Іди приведи себе до ладу і будемо пити чай. Я ще й варення зварила, — хвалькувато сказала Ліля, відкриваючи кришку маленької каструльки. — Зробила все, як навчила бабуся. Один в один.
Стас не міг повірити своїм вухам. Він посміхнувся, підійшов до дружини і міцно її обійняв.
— Дякую, — сказав він.
— За що?
— За млинці, за варення, за все.
— Це ще не все. Ось ми наступного разу поїдемо до бабусі, і я навчуся готувати неймовірний борщ. Адже ми поїдемо, так?
— Звичайно, кохана, звичайно поїдемо.
Стас обіймав дружину і дякував Богові за неї, за доньку, за батьків, за бабусю, за своє щасливе дитинство, за все.
За все, що життя йому дало, і за те, що у нього ще буде…
