Андрій кружляв перед великим дзеркалом у передпокої. Темно-синя тканина дорогого костюма сиділа на ньому бездоганно.
Надя стояла трохи осторонь. Вона поправила комір своєї простої фісташкової сукні.
— Костюм нормально сидить, Андрію.
— У моєму бізнесі зустрічають за одягом.
Він поправив манжети.
— Інвестор має бачити перед собою успішну людину. А не менеджера середньої ланки. Це інвестиція в наш майбутній статус.
Надя промовчала. Інвестиція обійшлася у двадцять тисяч гривень. І ці гроші списали з її зарплатної картки три дні тому.
Андрій тоді довго й переконливо розповідав про тимчасові касові розриви, згадував якісь графіки та криві прибутковості, обіцяв повернути з першої ж великої угоди.
Угоди в Андрія планувалися постійно. Але реальних грошей Надя не бачила останні півтора року.
— Поїхали, — коротко сказала вона. — Таксі вже чекає. «Комфорт-плюс», до речі.
Андрій швидко перевдягнувся в інший костюм, залишивши розкіш для важливих людей.
Він підхопив із тумбочки щільний конверт із крафтового паперу. Пара спустилася вниз.
Погода була похмурою, асфальт блищав після ранкового дощу. Надя влаштувалася на задньому сидінні, Андрій сів поруч і акуратно поклав конверт на коліна.
— Могли б і бізнес-клас замовити в такий день, — буркнув він, оглядаючи салон.
— Могли б, — погодилася Надя. — Якби ти його сам оплатив.
Вона дістала з сумочки телефон.
— Фактично, за цю поїздку теж спишуть з мого рахунку. Прив’язана картка, пам’ятаєш?
Андрій скривився:
— Надю, ну навіщо ти починаєш? У нас же сьогодні свято. Ми створюємо власну сім’ю. А ти знову зі своїми рахунками. Я мислю стратегічно. Мої активи зараз, до речі, у роботі.
— Твої активи, — Надя спокійно подивилася на будинки, що миготіли за вікном, — це студія на околиці, яку ти здаєш уже рік.
Вона давно хотіла підняти цю тему. Все якось не випадало нагоди. А сьогодні терпіння остаточно дало тріщину.
— До речі, куди йдуть гроші від оренди? На продукти скидаюся я. Комуналку за мою квартиру плачу теж лише я.
Андрій трохи відсунувся від неї:
— Це подушка безпеки!
Він стишив голос, поглянувши на потилицю водія:
— Гроші мають працювати. Я формую наш інвестиційний портфель. Ти просто не розумієш, як влаштована сучасна економіка.
Надя чудово розуміла економіку. Вона п’ятнадцять років зводила дебет із кредитом у великій логістичній компанії. Баланс Андрія не сходився ніяк.
Їй було сорок два. За плечима — довге й виснажливе розлучення в молодості, потім роки розбудови кар’єри цеглинка за цеглинкою. Квартира дісталася від бабусі, і Надя вклала в неї купу сил.
З Андрієм познайомилися на профільній виставці.
Він гарно говорив, елегантно залицявся і переїхав до неї якось непомітно — з одним спортивним рюкзаком і грандіозними планами підкорення ринку.
— Гаразд, — Надя сховала телефон. — Залишимо конкретику до вечора.
У холі ДРАЦСу було людно. Молодята довкола метушилися: хтось сміявся, хтось поправляв зачіску.
Надя й Андрій зайняли місця на жорсткому шкіряному дивані в зоні очікування.
До їхньої черги залишалося хвилин п’ятнадцять. Андрій озирнувся, поправив свою дорогу краватку й узявся за крафтовий конверт.
— Надю.
Його тон став неприродно діловим.
— Справа ось у чому. Нам потрібно владнати одну формальність перед реєстрацією.
Надя повернула голову, не розуміючи, про що піде мова.
Андрій дістав із конверта кілька скріплених аркушів і посунув їх по журнальному столику ближче до неї. Зверху лягла кулькова ручка.
— Що це? — прямо запитала вона.
— Шлюбний договір.
Він спробував усміхнутися, але усмішка вийшла кривою.
— Мій юрист наполіг. Сама розумієш: у мене бізнес, ризики, зобов’язання перед партнерами.
Надя мовчки дивилася на папери.
— Я не хочу, — продовжував він, — щоб у разі форс-мажору мої потенційні борги лягли на твої плечі. Це турбота, Надю. Виключно турбота про твоє благополуччя.
Вона не торкнулася ручки, а взяла сам документ.
Текст був дрібним і густим. Надя швидко перегорнула перші два аркуші: розділ рахунків, відмова від претензій на доходи партнера — все очікувано. Андрій захищав свої гіпотетичні мільйони.
А потім її погляд затримався на п’ятому пункті. Вона перечитала його двічі.
— Андрію, — голос Наді став крижаним. — Поясни мені пункт п’ять, підпункт два.
Він занепокоївся, шаркаючи по дивану:
— Та це ж логічно!
Андрій нахилився вперед:
— Твоя квартира стара. Труби — нікудишні, електропроводка ледь дихає. Нам потрібен капітальний ремонт.
— І? — запитала Надя.
— Я готовий взяти на себе управління цим процесом. Знайти бригаду, закупити матеріали. Це величезний ресурс!
Він говорив завченими, гладкими фразами:
— І згідно із законом, якщо в нерухомість вкладено значні спільні кошти та працю, її вартість істотно зростає.
Надя не зводила з нього очей.
— У договорі просто зафіксовано, що після завершення ремонту квартира визнається спільно нажитим майном. П’ятдесят на п’ятдесят. Це буде справедливо! Ми ж сім’я.
Вона акуратно поклала аркуші назад на столик. У голові миттєво склався весь бюджет. Пазл зійшовся.
Останні три місяці Андрій наполегливо вмовляв її взяти великий споживчий кредит на ремонт.
Обґрунтовував це тим, що йому як ФОПу з нульовою звітністю банк такі гроші не дасть. А їй, з офіційною зарплатою головного бухгалтера, схвалять за п’ять хвилин.
— Давай розберемося, — Надя випрямила спину. Вона говорила тихо, але кожне слово падало, наче камінь. — Я беру кредит на своє ім’я. Сплачую його зі своєї зарплати.
Ти керуєш робітниками, яких я оплачую. А після цього половина моєї квартири переходить у твою власність?
— Ти перебільшуєш!
На щоках Андрія проступили червоні плями.
— Мій інтелектуальний внесок нічого не вартий? Мій час? Я оптимізую витрати на будматеріали! Я вкладаю душу!
— Душу до справи не пришиєш, — зупинила його Надя.
Андрій спробував взяти її за руку. Вона відсмикнула долоню.
— Надю, ти не розумієш суті інвестицій у нерухомість!
— Я розумію суть підлості, Андрію.
Слова вилетіли самі собою.
— Ти півтора року живеш за мій рахунок. Їси за мій рахунок. Їздиш на таксі з моєї картки. А тепер хочеш відібрати половину мого єдиного житла, бо наймеш майстрів клеїти шпалери?
— Добирай вирази! — просичав він. — Я пропоную партнерство!
— Ти пропонуєш грабіж серед білого дня.
З кабінету вийшла співробітниця ДРАЦСу з папкою:
— Надія та Андрій? Ваша черга. Проходьте.
Андрій схопив ручку й тицьнув її прямо в руки Наді:
— Швидше. Підпиши ось тут, унизу. Вдома розберемося з деталями.
Надя подивилася на ручку. На Андрія, який уже підвівся з дивана. На шлюбний договір з акуратними полями.
Вона розстібнула сумочку, дістала свій паспорт. Андрій з полегшенням видихнув:
— Ну нарешті. Давай сюди.
Але Надя просто переклала його: сховала паспорт у внутрішню кишеню сумки. Ручку кинула поверх договору.
— Банкет скасовується, — сказала вона й підвелася.
Андрій онімів. Він завмер із простягнутою рукою:
— У якому сенсі скасовується? Нас же чекають! Надю, що ти влаштовуєш трагедію на рівному місці?
— Я економлю свої активи.
Вона повісила сумочку на лікоть:
— Інвестиція не виправдалася. Касовий розрив виявився занадто великим.
— Ти з глузду з’їхала? — він озирнувся на людей довкола. — Ти мене перед всіма ганьбиш! Куди ти пішла?
— Додому.
Вона зробила крок до виходу із зали очікування:
— Розірви договір. Або залиш собі на пам’ять, мені все одно.
— Я збирався вкласти гроші в наш дім, в ремонт! — пролунало їй у спину.
Вона не обернулася…
Минуло чотири години. Надя сиділа на пуфі в передпокої своєї квартири. Взуття вона зняла одразу, як увійшла, а сукню міняти не стала.
У коридорі вже стояли три міцні пакети для будівельного сміття. Туди вмістилися всі речі Андрія: кросівки, сорочки, ноутбук, пара светрів.
У передпокої пролунали кроки — з’явився розлючений Андрій. Краватка зісковзнула набік, комір дорогої сорочки був розстебнутий.
— Ти вчинила підступно! І ти не мала права виносити мої речі за поріг! — він штовхнув ногою один із пакетів.
— Мала. Моя територія — мої правила. Забирай і йди.
Андрій демонстративно розв’язав перший пакет і покопався всередині:
— А де мій новий костюм? Синій. Той, що я сьогодні вранці одягав?
Він випростався:
— Ти його сховала? Це моя річ!
Надя спокійно склала руки на колінах:
— Костюм оплачено з моєї картки. Чек у мене в банківському застосунку. Коли повернеш двадцять тисяч, тоді й забереш.
Андрій задихнувся від обурення:
— Та яка ж ти…
Він не договорив — просто не знайшов потрібного «бізнес-терміна».
— Жадібна? — підказала Надя. — Можливо. Зате з власною квартирою.
Андрій схопив пакети й потягнув їх до ліфта, брутально лаючись крізь зуби. Надя проводжала його поглядом.
Увечері вона зайшла в застосунок банку, переказала залишок коштів на накопичувальний рахунок і скасувала прив’язку картки до всіх сервісів.
Жити самій буде набагато дешевше. І з ремонтом вона цілком могла впоратися сама — без горе-інвесторів.
