Сховала всі делікатеси перед приходом зовиці, яка любить забирати залишки їжі в контейнерах. На столі була лише картопля та чай…
…— Пашо, не стій над душею! — просичала я, відчайдушно засовуючи шматок дорогої сирокопченої ковбаси вглиб барабана пральної машини.
— Аню, ну це вже якесь затьмарення розуму, — важко зітхнув чоловік, потираючи перенісся й спостерігаючи за моєю гарячковою метушнею по кухні. — Навіщо ж ковбасу в пралку ховати? Вона ж там просочиться порошком.
— Не просочиться, вона в трьох пакетах! — відрізала я. — Тому що твоя дорога сестра здатна знайти делікатеси навіть у вентиляційній шахті.
Якщо вона побачить цю ковбасу, від неї не залишиться й крихти. І не дивись на мене так осудливо! Згадай минулий місяць.
Я зачинила скляні дверцята, для певності накидаючи зверху пару махрових рушників
Павло винувато опустив очі. Минулого місяця його сестра, Маргарита, завітала до нас «на хвилинку, просто провідати».
Ця «хвилинка» обійшлася нам у половину запеченого лосося, цілу палицю домашньої буженини та кілограм добірних персиків.
Маргарита не просто їла в гостях. Вона приходила підготовленою. У її бездонній жіночій сумці завжди ховався цілий арсенал пластикових мисочок, баночок і судочків усіх розмірів.
Її тактика була відпрацьована роками. Спочатку вона голосно захоплювалася частуванням, потім скаржилася на свою важку долю, низьку зарплату та брак часу на готування, а потім, коли ми розслаблялися, діставала свою тару.
«Ой, Анечко, ви ж усе одно це не доїсте, зіпсується! А мені на роботу завтра брати нічого.» — щебетала вона, згрібаючи у свої ємності все найсмачніше…
— Отже, з ковбасою розібралися, — я витерла піт із чола й окинула поглядом кухню. — Де ікра?
— У зимових чоботях на антресолі, — покірно відповів чоловік. — Ти сама її туди пів години тому поклала.
— Точно. А сир із блакитною пліснявою?
— На балконі, у старій каструлі під лижами. Аню, може, все-таки залишиш хоч щось? Незручно ж. Людина в гості приходить, а у нас на столі порожньо.
Я рішуче підійшла до столу, на якому височіла величезна, вкрита легкою парою, глиняна миска. У ній лежала відварна картопля.
Просто картопля. Без м’яса, без риби, без вишуканих салатів і хрустких тарталеток.
Поруч стояла сільничка, пляшка духмяної соняшникової олії та тарілка з нарізаним чорним хлібом. Увінчуючи цю спартанську композицію, у центрі столу пихкав пузатий чайник.
— Ані крихти, — чітко й карбуючи кожне слово промовила я. — Сьогодні вона не отримає від мене жодної крихти понад те, що лежить на цьому столі.
Це питання принципу, Пашо. Мій дім — не безкоштовна їдальня. Якщо вона приходить поспілкуватися з братом — нехай спілкується.
А якщо приходить поповнювати свої запаси на тиждень уперед нашим коштом — нехай звикає до нового меню.
Пролунав пронизливий дзвінок у двері. Ми з Пашею здригнулися.
— Йде, — прошепотіла я, поправляючи зачіску й натягуючи на обличчя найпривітнішу й безтурботну посмішку. — Іди відчиняй.
І пам’ятай: ми вирішили сісти на сувору очисну дієту. Жодних надмірностей. Тільки проста, здорова їжа.
Чоловік із покірним виглядом поплентався до передпокою. Заклацав замок, і квартиру одразу ж наповнив гучний, дзвінкий голос зовиці.
— Пашко! Братику! Як я за тобою скучила!
Маргарита ввалилася в коридор, шумливо струшуючи парасольку й скидаючи плащ. У руках у неї була та сама неосяжна сумка, всередині якої виразно й зловісно заторохтіла пластмаса.
— А де наша господиня? Анечко, а я вам гостинці принесла!
Я вийшла в коридор, удаючи щиру радість.
— Рито! Яка зустріч. Заходь швидше. Ми якраз збиралися вечеряти.
— Ой, як вчасно я зайшла! — проспівала зовиця.
Вона простягнула мені сумний целофановий пакетик, у якому лежали три сухі пряники, судячи з вигляду, куплені ще минулого року.
— А я ось до чаю взяла. Думаю, посидимо, поговоримо. Як смачно пахне! Чи не пахне? Щось я не зрозумію…
Вона понюхала повітря. Зазвичай у нашій квартирі вечорами витали аромати смаженого м’яса, часнику, пряних трав і випічки. Сьогодні ж пахло виключно вареною картоплею та кропом.
— Заходь на кухню, Риточко, — лагідно запросила я.
Маргарита, з нетерпінням потираючи руки, зайшла на кухню й завмерла на порозі. Її погляд, звиклий оглядати простір у пошуках м’ясних нарізок, баночок із паштетом і червоної риби, впився в глиняну миску з коренеплодами.
Посмішка на її обличчі повільно зникла, поступаючись місцем щирому здивуванню.
— А… — вона вказала пальцем на стіл. — Це що?
— Це наша вечеря, — бадьоро доповіла я, сідаючи на стілець і підсуваючи до себе тарілку. — Сідай, пригощайся. Картопля свіжа, розсипчаста. Просто диво, а не картопля!
Маргарита важко опустилася на табуретку, не випускаючи з рук свою величезну сумку. Вона поставила її собі на коліна, мов щит.
— Ви що, збідніли? — прямолінійно запитала вона, переводячи підозрілий погляд з мене на збентеженого брата. — Пашо, тебе з роботи звільнили? Чому ви їсте звичайну картоплю?
— Ніхто мене не звільняв, — пробурмотів Павло, сильно червоніючи. — Просто… ми вирішили очистити організм.
— Так! — гаряче підтримала я чоловіка. — Вирішили повернутися до витоків. Знаєш, Рито, ми тут прочитали одну розумну книжку.
Виявляється, усі хвороби — від надмірностей! М’ясо, сири, копченості — це ж суцільна отрута для кишківника.
Важкість, шлаки! А ось проста, овочева їжа — це запорука довголіття. Ми тепер їмо тільки те, що дарує нам рідна земля.
Маргарита дивилася на мене так, ніби у мене на лобі виросло третє око.
— Яка ще земля, Аню? Ви ж на п’ятому поверсі живете.
— Я образно кажу! Картопля, кріп, трохи духмяної олії — ось він, секрет здоров’я. Насипай собі, поки не охолола.
Я підхопила найбільшу картоплину, від якої ще йшов пар, і поклала зовиці на тарілку.
Рита з побоюванням потикала її виделкою, ніби чекаючи, що зсередини вискочить шматок захованої буженини. Але дива не сталося. Це був просто варений овоч.
— І що, зовсім нічого м’ясного немає? — запитала вона пригніченим голосом. — Може, хоч сосиски якісь завалялися? Я б зварила…
— Та що ти! — я розвела руками, удаючи священний жах. — Які сосиски?! У них же суцільні добавки та підсилювачі смаку. Ми всі запаси викинули. Очистили дім від харчового сміття.
Настала гнітюча тиша. Було чутно лише, як за вікном шумить вечірнє місто та як Паша старанно, із гучним хрускотом, жує шматок чорного хліба.
Маргарита повільно відкусила шматочок картоплі, прожувала, проковтнула. На її обличчі читалася найглибша скорбота.
— А салатик? — не втрачаючи надії, пропищала вона. — Ну, огірочки там, помідорчики… Майонезу б хоч крапельку.
— Зараз не сезон для свіжих овочів, суцільна хімія, — повчально промовила я, доливаючи в її чашку неміцний чай. — А майонез ми засудили.
Це ж чистий холестерин. Пий чай, Риточко. Він на травах, без домішок, заспокоює нервову систему.
Зовиця поглянула на чай, потім на сумку в себе на колінах. У сумці знову зрадницьки застукали порожні лотки.
Я майже фізично відчувала, як руйнуються її грандіозні плани на завтрашній обід і післязавтрашню вечерю.
— Ну добре, — протягнула вона, відсуваючи від себе недоїдену картоплину. — Корисно, то й корисно. Ви молодці, звісно. Сила волі й усе таке.
Вона спробувала вичавити з себе посмішку, але вийшло кисле видовище.
Наступні пів години минули в напруженій, штучній розмові. Маргарита розповідала про свою роботу, про начальницю й про те, як дорого зараз коштують продукти на ринку.
Зазвичай ці розповіді слугували прелюдією до вилучення наших запасів, але сьогодні вони зависали в повітрі. Натякати на бідність перед людьми, які вечеряють голою картоплею, було безглуздо.
Я, у свою чергу, натхненно брехала про користь голодування, про те, як легко мені стало прокидатися вранці без вечірнього переїдання м’ясом, і як Паша скинув два кілограми, просто відмовившись від ковбаси.
Паша при цьому сидів червоний як рак і боявся підняти очі від своєї тарілки.
Він знав, що в барабані пральної машини на нього чекає майже кілограм добірної м’ясної розкоші, і це знання тиснуло на нього важким тягарем.
У якийсь момент Маргарита не витримала. Вона встала з-за столу, рішуче взявши свою сумку.
— Ой, щось я засиділася, — промовила вона, нервово поправляючи комір кофти. — Поїду я додому. Втомилася сьогодні, та й вам, напевно, час відпочивати. У вас же цей… режим.
— Як, уже йдеш? — я вдала щирий розпач. — Ми ж тільки почали! Давай я тобі ще картопельки покладу?
Хочеш, я тобі з собою у твій лоток насиплю? Тобі на сніданок буде саме те! Розігрієш на пательні…
Обличчя зовиці на мить спотворилося. Пропозиція покласти порожню варену картоплю в її священні ємності, призначені для червоної ікри та запеченого м’яса, прозвучала як особиста образа.
— Ні, дякую, Анечко, — процідила вона крізь зуби. — Я зранку таке ситне не їм. Мені б якийсь йогурт…
— Йогурти ми теж не купуємо! Вони занадто солодкі, — радісно добила я.
Ми проводжали Маргариту до дверей. Вона взувалася мовчки, без звичного щебетання. Коли Паша подавав їй пальто, вона кинула на нього погляд, сповнений жалю.
— Тримайся, братику, — прошепотіла вона так, ніби я не мала цього почути. — Якщо зовсім зголоднієш, приходь до мене. Я хоч супу нормального зварю, на кісточці. Не можна ж так знущатися з чоловіка.
Паша лише невиразно хмикнув. Двері за зовицею зачинилися. Замок клацнув.
Я притиснулася вухом до дверей, прислухаючись до кроків, що віддалялися сходами. Дочекавшись, коли зачиняться вхідні двері під’їзду, я гучно видихнула й сповзла по стіні, здригаючись від беззвучного сміху.
— Усе, пішла! — крикнула я чоловікові, відриваючись від дверей і кидаючись на кухню.
Паша стояв посеред коридору з таким виглядом, ніби щойно пережив справжню катастрофу.
— Аню, ти страшна людина, — промовив він, але в куточках його губ тремтіла посмішка. — Я думав, вона нас розкусить.
— Не розкусила! — радісно вигукнула я. — Ти бачив її обличчя? Вона була в повному шоці. Її контейнери залишилися порожніми! Це історична перемога, Пашо!
Я метушилася по квартирі, дістаючи заховані скарби. Спочатку на світ божий із пральної машини з’явилася сирокопчена ковбаса, що випромінювала запаморочливий аромат прянощів і диму.
Потім Паша, крекчучи, дістав з антресолі, з надр зимових чобіт, дві баночки з добірною червоною ікрою.
Я побігла на балкон. Морозне повітря обпекло обличчя, коли я розкопувала стару каструлю.
Ось він, мій дорогоцінний сир із блакитною пліснявою, акуратно загорнутий у фольгу, а поруч із ним — важкий шматок домашньої буженини, нашпигований часником.
З-поміж книжок у вітальні було дістано коробку дорогих шоколадних цукерок ручної роботи, а з-під стосу чистої постільної білизни в шафі — баночку ніжного печінкового паштету.
Через десять хвилин кухонний стіл перетворився. Від похмурої дієтичної картини не залишилося й сліду.
На великій дерев’яній дошці красувалися тонкі, напівпрозорі скибочки ковбаси та буженини. У кришталевій піалі гіркою лежала бурштинова ікра.
Поруч випромінював ніжність благородний сир, а свіжий, хрусткий багет вабив своїм ароматом.
Ми сіли за стіл. Я намастила товстий шар вершкового масла на шматок багета, щедро поклала зверху ікру й простягнула бутерброд чоловікові.
— За нашу стійкість і кмітливість, — урочисто промовила я.
Паша з насолодою відкусив бутерброд, заплющивши очі від задоволення.
— Знаєш, — прожувавши, сказав він, — але ж у чомусь Рита мала рацію.
— У чому ж? — здивувалася я, відрізаючи шматок сиру.
— Картопля у тебе сьогодні вийшла справді дуже смачною. Така ніжна.
Ми розреготалися. Напруга вечора остаточно відступила. Ми сиділи на нашій затишній теплій кухні, насолоджуючись чудовою вечерею та товариством одне одного.
Десь у нічному місті Маргарита везла додому свою порожню сумку з брязкаючими пластиковими лотками, напевно скаржачись комусь по телефону на божевільну невістку, яка морить її улюбленого брата голодом.
А я дивилася на наш розкішний стіл і розуміла одну просту річ: іноді, щоб зберегти свої особисті кордони та душевний спокій, потрібно проявити трохи театральної майстерності й сховати ковбасу в пральну машину. І це того варте.
Кожна збережена крихта цього сиру була тому підтвердженням. Більше ніяких примусових зборів провізії.
У нашому домі настала нова ера — ера вареної картоплі для непроханих гостей із тарою. І ця перемога була воістину чудовою на смак.
