Валя прокинулася й одразу зрозуміла — щось не так. Олег уже встав і порався на кухні. Раніше, після її виписки з лікарні, він завжди приносив їй чай у ліжко.
— Олеже, ти там? — гукнула вона.
— Так, так. Готую сніданок.
Голос якийсь відсторонений. Валя скривилася. Що за нісенітниця коїться?
Три тижні в кардіології, операція, виписалася лише вчора — а він поводиться так, ніби вона просто на дачу їздила.
Встала, пішла на кухню. Олег стояв спиною й смажив яєчню.
— Як почуваєшся? — запитав він, не обертаючись.
— Нормально. А що сталося?
— Нічого не сталося.
Валя втупилася в нього. Тридцять п’ять років у шлюбі — вона знає кожну його інтонацію. Бреше.
— Олеже, я серйозно питаю.
— І я серйозно відповідаю. Нічого.
Він обернувся й напружено всміхнувся. Валя відчула, як серце стиснулося. Тільки не аритмія знову!
— Добре, — тихо сказала вона.
За сніданком мовчали. Олег гортав щось у телефоні й бубонів собі під ніс. Валя жувала хліб — несмачний, сухий. Усе здавалося несмачним після лікарні.
— Люда вчора телефонувала, — мовила вона. — Хотіла завітати.
Олег здригнувся й ледь не розлив каву.
— А… що казала?
— Що сьогодні прийде. Дивно, правда? Поки я лежала в лікарні, жодного разу не з’явилася. А тепер раптом скучила.
— Не знаю. Може, справи були.
Валя нахмурилася. Які справи в Люди? Пенсіонерка, дітей немає, живе сама. Цілими днями по подругах ходить та плітки збирає..
У двері подзвонили близько обіду. Люда стояла на порозі з букетом — дешеві троянди в целофані.
— Валечко! — сплеснула руками. — Як же я хвилювалася!
Обійняла, розцілувала. Валя відчула дорогі парфуми — нові.
— Заходь, розповідай, як ти.
— Та що там я… — Люда закрутилася на стільці. — Ти як? Серце не болить?
— Поки ні. А що з тобою? Вигляд якийсь… святковий.
Люда почервоніла й відвела погляд.
— Не вигадуй. Просто… до перукарні сходила.
Валя уважно оглянула подругу. Зачіска справді нова — модна, дорога. Сукня теж незнайома — синя, облягаюча. І макіяж… Коли Люда востаннє так фарбувалася?
— Красива стала, — сказала щиро.
— Та годі тобі. У нашому віці яка вже краса…
— У нашому віці якраз час подумати про себе.
Люда знову почервоніла й пробурмотіла щось про роки. Валя слухала й думала: поводиться як закохана школярка. Невже когось зустріла?
— А де Олег? — раптом запитала Люда.
— На роботі. А що?
— Та просто… Як він переніс твою хворобу? Мабуть, сильно переживав?
Валя помовчала. Згадала ті три тижні в лікарні.
Олег приходив через день, сидів хвилин двадцять, говорив про погоду. Жодного разу не запитав, чи їй страшно, чи боляче. Жодного разу не взяв за руку.
— Переживав, — збрехала вона.
— Чоловіки — вони такі… — Люда зітхнула. — Не вміють показувати почуттів.
— Так, не вміють.
Люда пішла швидко — послалася на справи. Валя провела її й замислилася. Щось тут не сходиться.
Подруга поводиться дивно, чоловік відсторонився… І це після операції, коли підтримка потрібна найбільше.
Увечері Олег повернувся пізно. Сказав, що затримався на роботі.
— Олеже, нам треба поговорити.
— Про що?
— Про нас. Ти змінився після моєї хвороби.
Він завмер біля вішалки, не обертаючись.
— Нічого я не змінився.
— Змінився. І я хочу знати чому.
Запала тиша. Олег обернувся й довго дивився на неї.
— Я втомився, Валю.
— Від чого втомився?
— Від усього. Від лікарень, від ліків, від… цього. — Він махнув рукою, обводячи квартиру.
— Від мене втомився?
Олег не відповів. І це була найгірша тиша…
Він пішов через тиждень. Зібрав речі, поки Валя була в лікаря на огляді.
— Олеже, що ти робиш? — Валя стояла у передпокої й дивилася на порожню шафу.
— Мені треба подумати.
— Про що подумати? Тридцять п’ять років разом прожили!
— Саме тому й треба. — Він уникав її погляду й перебирав ключі в руках.
— І де ти житимеш?
— Поки що поживу в Люди.
Валя відчула, як земля тікає з-під ніг. Ось воно що. Подруга, нові парфуми, зачіска…
— Скільки вже?
— Що скільки?
— Олег, я не дурна. Скільки це у вас триває?
Він помовчав, а потім тихо мовив:
— Місяці три.
Місяці три… Поки вона лежала в лікарні, мучилася й боялася піти з життя — він розважався з її найкращою подругою.
— І що тепер?
— Не знаю. Справді не знаю, Валю.
Він пішов. Валя зачинила двері й притулилася до них спиною. Тиша в квартирі стала відчутною.
Перший тиждень вона майже не виходила. Лежала на дивані й дивилася телевізор. Серце боліло — чи то від ліків, чи то від горя.
Зателефонувала донька:
— Мамо, як справи? Тато не бере слухавку.
— У нас… зараз складнощі.
— Які складнощі?
— Розповім потім. Не хвилюйся.
Але як не хвилюватися? Донька відчувала, що відбувається щось серйозне.
Люда не з’являлася. Валя навіть раділа — не знала, що б їй сказала при зустрічі.
Через місяць гроші закінчилися. Олег переказував половину пенсії, але цього не вистачало. Валя зрозуміла — треба щось робити.
— Галю, ти не знаєш, де можна знайти роботу? — запитала вона в сусідки.
— А що сталося?
— Олег пішов.
Галя охнула й присіла на табуретку.
— Як пішов? Куди?
— До моєї подруги. До Люди.
— Ой, Валю… А я й думаю, чому він із якоюсь бабою в ліфті тулився. Думала, мені здалося.
Валя кивнула. Не здалося.
— Знаєш, де шукати роботу?
— У школі потрібна прибиральниця. Хочеш — поговорю із завучем.
Валя погодилася. Іншого виходу не було.
І ось вона працювала в школі вже два місяці. Мила підлогу, протирала парти. Діти ввічливо віталися, вчителі ставилися з розумінням. Але Валя почувалася чужою.
— Валентино Петрівно, а ви не хочете до нас у бібліотеку? — запропонувала якось знайома бібліотекарка Ірина. — Нам потрібен помічник.
— А що треба робити?
— Книжки сортувати, каталоги вести. Ви ж освічена людина, інститут закінчили.
Валя перейшла до бібліотеки. Робота виявилася до душі. Вона завжди любила читати, а тут ще й спілкувалася з людьми.
Пенсіонери приходили по детективи, школярі — по твори за програмою.
— Валентино Петрівно, а що у вас із чоловіком? — запитала якось Ірина.
— Пішов до подруги.
— Дурник, — просто сказала та. — Ви ж така гарна жінка.
Валя усміхнулася. Давно ніхто не казав їй нічого приємного.
Поступово життя налагоджувалося. Валя записалася до басейну — лікар казав, що це корисно для серця.
Там познайомилася з жінками свого віку. Виявилося, у багатьох схожі історії.
— Мій теж у п’ятдесят вісім років закохався, — розповідала Тамара. — У продавчиню з магазину. Рік мучився, потім повернувся. Каже — дурна була, не розуміла його.
— А ти прийняла?
— Ні. Вже було пізно. Я звикла бути сама.
Валя слухала й думала: а що буде, якщо Олег захоче повернутися? Чи пробачить вона?
…Через пів року випадково зустріла Люду в магазині. Подруга виглядала втомленою й постарілою.
— Привіт, — мовила нерішуче.
— Привіт.
— Як справи?
— Нормально. А у тебе як?
Люда відвела погляд.
— Усе складно.
— Зрозуміло.
Вони стояли мовчки. Валя чекала — раптом та вибачиться, щось пояснить. Але Люда лише зітхнула й пішла геть.
Олег зателефонував у суботу зранку. Валя якраз збиралася до басейну.
— Алло?
— Валю, це я.
— Слухаю.
— Можна… зустрітися?
Валя помовчала. Голос у нього був утомлений, якийсь зламаний.
— Навіщо?
— Треба поговорити.
— Про що говорити? Усе вже сказано.
— Валю, будь ласка.
Зустрілися в парку біля їхнього будинку. Олег сидів на лавці й димів. Раніше не мав такої звички.
— Коли почав? — кивнула вона на запальничку.
— Нещодавно. Нерви.
Він сів поруч, але не близько. Валя розглядала його. Схуд, змарнів.
— Що хотів сказати?
— Я помилився, Валю.
— У чому помилився?
— У всьому. І з Людою, і з тим, що пішов… Був дурнем.
Валя кивнула. Чекала продовження.
— У неї характер… — Олег потер чоло. — Вона виявилася зовсім іншою.
— Якою іншою?
— Скандальною. Щодня претензії. То я не так дивлюся, то не так говорю. А готувати взагалі не вміє.
Валя усміхнулася. Готувати не вміє. Оце аргумент.
— І що тепер?
— Хочу додому повернутися.
— До дружини чи до борщу?
Олег здригнувся.
— До тебе. Я ж тебе кохаю.
— Кохаєш? — Валя повернулася до нього. — А коли я в лікарні лежала, ти де кохав?
— Валю, не треба…
— Ні, треба! Мені було страшно, розумієш? Думала — там і залишуся. А ти з моєю подругою…
Олег опустив голову.
— Вибач.
— Пробачати вже пізно. Я тепер інша.
— Яка інша?
Валя встала й поправила куртку.
— Сама живу. Працюю. Друзі в мене є.
— Валю, я виправлюся…
— Олеже, мені скоро шістдесят. На експерименти часу немає.
Вона пішла геть. Олег гукнув навздогін:
— Хоча б подумай!
Валя не обернулася.
Увечері зателефонувала сусідка Галя:
— Валю, а твоя Людка сьогодні ридала в під’їзді.
— Де ридала?
— Біля поштових скриньок. Я запитала, що сталося, а вона каже — все пропало.
— Що пропало?
— Не сказала. Тільки плакала.
Валя замислилася. Мабуть, з Олегом зовсім усе погано стало.
Наступного дня зустріла Тамару з басейну.
— Валю, а твій уже почав проситися назад?
— Звідки знаєш?
— Та всі чоловіки однакові. Покористуються новенькою, а як починається побут — одразу до дружин біжать.
— Людка не молода. Майже моя однолітка.
— Ну так, але для нього вона була чимось новим. А тепер що? Пери, готуй, таблетки купуй. Романтика закінчилася.
Тамара мала рацію. Олег звик, що дружина все робить сама. А Люда, напевно, чекала на принца на білому коні.
Через тиждень він знову зателефонував:
— Валю, я від неї пішов.
— Куди пішов?
— Знімаю кімнату. Більше не можу.
— І що мені з того?
— Давай спробуємо заново.
— Не давай.
— Чому?
Валя зітхнула. Чому? Тому що боляче. Тому що довіра зруйнована. Тому що вона вже звикла до іншого життя.
— Тому що я тебе більше не чекаю.
— Як це не чекаєш?
— А ось так. Живу своїм життям.
Олег довго мовчав. Потім тихо запитав:
— Тож… усе?
— Усе, Олеже.
Вона поклала слухавку. Руки тремтіли, але на душі стало легше. Наче гора з пліч звалилася.
На роботі Ірина запитала:
— Щось ти сьогодні інша.
— У якому сенсі?
— Якась спокійна. Умиротворена.
Валя усміхнулася. Умиротворена. Точне слово. Вона нарешті перестала чекати. Сподіватися, що все повернеться, як було.
Усе й не має повертатися. У неї тепер інше життя. І це життя їй подобалося…
…Минув рік. Валя стояла біля вікна бібліотеки й дивилася на осіннє подвір’я. Жовте листя кружляло на вітрі.
— Валентино Петрівно, до вас відвідувач, — сказала Ірина.
Валя обернулася. У дверях стояла Люда. Худа, сіра, постаріла ніби на десять років.
— Привіт, — тихо мовила вона.
— Здрастуй.
Люда підійшла до столу й сіла на стілець для відвідувачів.
— Можна поговорити?
— Говори.
— Я хотіла… вибачитися.
Валя кивнула. Чекала.
— Я все зіпсувала. І собі, і тобі. Була дурепою.
— Була.
— Він до мене більше не приходить. Твій Олег.
— Вже не мій.
Люда підняла очі — червоні, опухлі.
— А до мене не хоче. Каже — все набридло. І тебе не повернув.
— Правильно каже.
— Валю, а може… може, ми помиримося? Я така самотня…
Валя подивилася на колишню подругу. Їй стало її шкода — сидить, просить вибачення. Але пробачити не могла.
— Пізно, Людо.
— Чому пізно?
— Тому що довіру не відновити. Ти в скрутну хвилину зрадила. Значить, зрадиш і ще раз.
Люда тихо заплакала, ховаючи обличчя в хустку.
— Що мені тепер робити?
— Жити далі. Жити по-іншому.
— Як по-іншому? Мені скоро шістдесят…
— Мені теж. І нічого — живу.
Люда пішла, не попрощавшись. Валя проводжала її поглядом і зітхнула. Все вийшло сумно.
Увечері завітала Галя:
— Валю, а твій Олег знову приходив.
— Коли?
— Учора ввечері. Стояв під вікнами. Потім пішов.
— Зрозуміло.
— Може, поговориш із ним?
— Не буду. Усе вже вирішено.
Галя похитала головою:
— Якось шкода його.
— А мене не шкода було?
— Тебе теж шкода. Але ж ви стільки років прожили…
— І що? Це дає право зраджувати?
Галя замовкла. Валя мала рацію. Рік тому здавалося — все скінчено. А тепер? Робота цікава, подруги нові, здоров’я налагоджується.
— Валю, підемо сьогодні в театр? — запропонувала Тамара після басейну. — Є зайві квитки.
— Підемо.
Раніше Валя в театр ходила тільки з Олегом. А він цього не любив — казав, що нудно. Тепер вона ходила з тими, з ким хотіла.
Під час антракту зустріла знайомого лікаря з поліклініки — Михайла Сергійовича.
— Валентино Петрівно! Як самопочуття?
— Чудово. Тиск у нормі, серце не турбує.
— Чудово! А як особисте життя?
— Теж у нормі, — усміхнулася Валя.
Михайло Сергійович був вдівцем, інтелігентним чоловіком. Іноді вони розмовляли після прийому — про книжки, про життя.
— Може, колись вип’ємо кави? — запропонував він.
— Чому б і ні.
Тамара штовхнула її ліктем:
— Валю, він тобі подобається?
— Ще не знаю. Побачимо.
Поверталася додому пізно, задоволена. Вистава сподобалася, спілкування теж. Біля під’їзду стояв Олег.
— Привіт, — сказав утомлено.
— Привіт.
— Де була?
— У театрі.
— Сама?
— З подругами.
Він кивнув і загасив недопалок.
— Валю, востаннє прошу. Повернімо все?
Валя спокійно подивилася на нього. Рік тому це запитання розірвало б її на шматки. Зараз вона відчувала лише легкий смуток.
— Ні, Олегу.
— Чому?
— Тому що я щаслива без тебе.
Він здригнувся, наче отримав ляпаса.
— Щаслива?
— Так. У мене цікава робота, хороші друзі. Я сама вирішую, що робити.
— А кохання?
— А що з коханням? Ти ж показав, чого воно варте.
Олег опустив голову.
— Тож… усе скінчено?
— Усе скінчилося рік тому. Просто ти тільки зараз це зрозумів.
Він пішов геть, згорбившись. Валя піднімалася в ліфті й думала: шкода його. Але кожен обирає свій шлях. Вона обрала свободу. І не шкодувала.
