Ірина та Тарас розлучилися, коли їхній доньці Ганнусі виповнилося два рочки.
Тарас просто не міг більше жити з дружиною. Вона була вічно незадоволена й злісна: то чоловік мало заробляє, то замало часу проводить удома й зовсім не допомагає з дитиною.
Тарас, правду кажучи, з усіх сил намагався догодити. Але нічого не виходило.
Багато знайомих казали, що в Іри, мабуть, післяпологова депресія, і варто було б показати її лікарю й, може, попити якісь ліки.
Проте Тарас у цьому сильно сумнівався. Вона й до появи дитини янголом не була, а тепер і поготів — наче з ланцюга зірвалася.
Чоловік навіть згадати не міг, коли востаннє бачив посмішку на обличчі дружини. Навіть коли вона бавилася з дитиною, на її обличчі читалося таке роздратування, що кортіло негайно забрати донечку й сховати десь подалі.
І все ж Тарас запропонував Ірі відвідати психолога. У відповідь він отримав такий шквал люті, що й уявити складно:
— Я тобі що, психічно хвора?! Вважаєш мене істеричкою, так?! Та як з тобою таким тут з розуму не зійти?!
Після цього Тарас не витримав і сказав, що подає на розлучення. А Іра, аби насолити йому, забрала доньку й виїхала в інше місто. На аліменти не подавала, нової адреси нікому не залишила.
Тарас пошукав-пошукав доньку та й облишив це.
Ганнусю він любив і з радістю залишався б для неї батьком. Але як тільки уявляв, з чим доведеться зіткнутися і скільки бруду він знову вислухає від колишньої, вирішив просто змиритися.
Іра ж була сповнена злості, яка з роками нікуди не зникала, а лише збільшувалася.
Вона у всьому звинувачувала колишнього чоловіка: вважала, що він покинув її заради іншої і що справа зовсім не в ній.
Згодом ця озлобленість перекинулася й на доньку.
Вона не ображала Ганнусю й не знущалася з неї фізично, але дівчинка росла в такій важкій атмосфері негативу, якої багатьом і уявити важко.
У їхньому домі ніколи не було ніяких свят. Про те, що люди відзначають день народження, Ганнуся дізналася лише в дитячому садку.
— Мамо, уяви, в Антосика сьогодні був день народження і його всі вітали! А потім подарували подарунок! А в мене теж так колись буде?
— Ні. Це все дурниці! Нема чого святкувати те, до чого ти не маєш жодного стосунку. Це я тебе народила, тож мені й відзначати! І більше не став таких дурних запитань. Це взагалі марна трата грошей!
Новий рік у їхній родині теж минав непомітно. На щастя, до дитсадка приходив Святий Миколай і вітав дітлахів — для Ганнусі це й було єдине свято.
А на сам Новий рік вони з мамою їли найпростішу їжу й лягали спати, як і щодня.
Іра терпіти не могла сміху — мабуть, тому, що сама розучилася радіти. Коли Ганнуся дивилася якісь кумедні мультики й голосно реготала, мати завжди гримала на неї:
— Чого ти регочеш, як ненормальна! Там немає нічого смішного!
І Ганнуся засвоїла: усмішки — це погано. Сміх — це погано. Треба бути серйозною й сумною, як мама.
Чи мала Іра якісь психічні розлади — невідомо, адже до фахівців вона так і не звернулася, вважаючи це марною витратою грошей.
Вона взагалі вірила, що люди живуть не для веселощів, а ті, хто постійно радіє, — просто легковажні й дурні.
Цукерки Ганнуся теж уперше спробувала в садочку, коли у когось із дітей було свято. І це виявилося так смачно!
Вечорами дівчинка мріяла, як виросте й купить собі цілий пакет цукерок. Ця думка зігрівала їй душу, і на її обличчі мимоволі з’являлася заборонена в цьому домі усмішка.
Невідомо, як склалася б доля дівчинки, якби вона й далі росла з матір’ю.
З кожним роком Іра ставала дедалі злішою й ображенішою на весь світ. Навіть сусіди обходили її стороною, а бабці біля під’їзду хрестилися, коли вона проходила повз.
Казали, що в ній оселилося саме лихо, бо людина не може бути настільки жорстокою.
Але ця злість, схоже, підірвала її власне здоров’я. У Іри виявили онкологію. Оскільки Вона ніколи не довіряла лікарям, до лікарні потрапила вже на «швидкій», коли врятувати її було неможливо.
Коли Іру забирала бригада, Ганнусю прихистила сусідка. Перед від’їздом Іра все ж назвала ім’я та прізвище батька дівчинки й місто, де він жив.
Усе-таки доля доньки була їй не байдужа.
З лікарні Іра вже не повернулася. Ганнусі не одразу сказали про те, що матері більше немає: дівчинка й без того була залякана й боялася зробити зайвий крок чи мовити слово.
Сусідка передала контакти органам опіки, і ті швидко розшукали батька.
На той момент Тарас уже пів року як був одружений. Коли йому зателефонували з опіки й пояснили ситуацію, він одразу сказав дружині, що доньку не покине. Тим паче, що він колись сам її шукав.
Його нова дружина, Наталя, була щирою та доброю жінкою. Вона знала, як Тарас карається через розлуку з донькою, тож без вагань підтримала його: «Їдь по дитину».
Ганнуся, звісно, не пам’ятала тата. Вона дуже боялася й чекала, що життя з ним буде ще гіршим, ніж із мамою.
Коли Тарас приїхав, дівчинка все ще чекала його у сусідки — органи опіки дозволили їй залишитися там, аби зайвий раз не травмувати дитячу психіку.
По дорозі Тарас купив великого плюшевого кота та цілу купу цукерок.
Коли він зайшов у кімнату, Ганнуся налякано тулилася до кутка. Проте її погляд одразу привернула велика м’яка іграшка в батькових руках, а потім — солодощі.
Цим Тарас миттєво прихилив дівчинку до себе.
Їй здавалося, що люди, які приносять цукерки, просто не можуть бути злими. Адже в садочку їх роздавав Святий Миколай та інші діти, а більше їй цукерок ніхто й не давав.
Поки Ганнуся розглядала нового плюшевого друга, сусідка пошепки розповідала Тарасові про його колишню:
— Про небіжчиків поганого не кажуть, але людина вона була важка. Ніколи не привітається, не всміхнеться.
Тільки й знала, що сипати прокльонами вслід усім довкола. А Ганнуся геть залякана росла, пригнічена якась…
У Тараса краялося серце від думки про те, через що довелося пройти його дитині. Він карав себе, що не шукав її завзятіше, що злякався зустрічі з колишньою й дозволив доньці страждати.
Коли владнали всі паперові справи й попрощалися з небіжчицею, Ганнуся поїхала з татом до свого нового дому.
— У тебе ж скоро день народження, — м’яко усміхнувся Тарас по дорозі, намагаючись розговорити доньку. — Що б ти хотіла в подарунок?
Ганнуся здивовано поглянула на нього, а Тарас спочатку й не зрозумів її реакції.
— Я не знаю… Мама не дарувала мені подарунків. І ми не святкували день народження.
— Як це? — приголомшено перепитав він.
— Вона казала, що це дурниці. Що я нічого такого не зробила, аби мене вітати.
— Це неправда… Кожна дитина має радіти у свій день народження, — ледь промовив чоловік через клубок у горлі.
— Тоді… можна мені пакетик цукерок? — тихо спитала Ганнуся. — Я їх дуже люблю.
Тарас лише мовчки кивнув — слова остаточно застрягли в горлі.
Пізніше, коли Наталя познайомилася з дівчинкою й вклала її спати, Тарас зачинився на кухні, дістав пляшку міцного напою й залпом випив склянку.
— Вона навіть день народження її не святкувала… — мовив він, коли Наталя зайшла до кімнати. — Знаєш, що Ганнуся попросила в подарунок? Цукерки… Те, що у звичайних дітей є щодня.
Боже, як я міг це допустити? Якщо в неї бракувало грошей, то навіщо так знущатися? Вона готова була позбавити дитину всіх радощів, аби тільки мені насолити?!
Наталя обійняла чоловіка за плечі і тихо мовила:
— Не суди її. Життя її й так уже покарало…
— Та я й не суджу її. Я себе звинувачую. Переконав себе, що з матір’ю дитині буде краще, що немає про що хвилюватися. А тепер бачу перед собою дитину, яка боїться навіть просто радіти.
— Знаєш, — тепло усміхнулася Наталя, — ми влаштуємо Ганнусі справжнє диво. За всі ті дні народження, яких у неї не було.
Свято припадало за тиждень. Увесь цей час Ганнуся потроху звикала до нової родини.
Найбільше її дивувало, що тато й тітка Наталя так багато усміхаються й сміються. Дівчинка щиро вважала, що дорослі просто не вміють цього робити.
А ще з’ясувалося, що вранці можна їсти не лише липку та несмачну кашу: тітка Наталя готувала сирники, налисники, ніжний кисломолочний сир із ягодами та фруктами й ще багато всього смачного.
Але найбільшим дивом для Ганнусі стало те, що в домі завжди були цукерки. Тато дозволив брати їх без дозволу, попросивши лише про одне — не їсти забагато, щоб не боліли зубки й животик.
У день народження, коли Ганнуся розплющила очі, їй здалося, що вона досі спить.
Уся кімната була прикрашена яскравими кульками, а на сніданок був справжній торт зі свічками, які вона сама вперше задувала!
А потім вони разом пішли до парку розваг. Там дівчинка отримала цілих сім подарунків — по одному за кожен рік її життя.
Діти взагалі швидко звикають до нового, а до доброго — й поготів. Уже за місяць Ганнуся голосно сміялася, верещала від радості, коли емоції переповнювали її, і постійно обіймала тата й тітку Наталю.
Мати ж ніколи не дозволяла цього робити, бо її дратувало, коли дитина «прилипала» до неї.
Ганнуся пішла до школи, і життя остаточно увійшло в спокійне річище. Вона вже й сама часом не розуміла, що з її дитячих спогадів було правдою, а що їй лише здалося.
Але дівчинка чітко знала: їй неймовірно пощастило опинитися в татовій родині.
І хоча їй було трохи шкода матері, вона розуміла, що там, у минулому, їй було б тільки гірше.
А ще через рік Ганнуся вперше назвала тітку Наталю мамою. Бо, як би це не звучало, вона стала для неї значно кращою матір’ю, ніж мама Іра.
