— Льоша, забери пакети, руки вже не тримають.
Женя поставила дві набиті вщерть торби просто на порозі передпокою. Зняла кросівки, акуратно поставила їх на килимок і притулилася лопатками до стіни.
З кімнати неохоче вийшов чоловік. На його шиї лежав масивний електричний масажер — нещодавнє придбання для зняття напруги від офісного крісла. Прилад рівномірно дзижчав.
— А чого так багато?
Чоловік підхопив пакети за ручки й закряхтів від ваги.
— Ти там слона купила чи що?
— Відбірна свиняча шия та яловичина, — Женя пішла до ванної мити руки. — П’ять кілограмів, як просила твоя мама.
Плюс борошно, яйця та зелень. Ось чек на половину мого авансу. Ми за місяць стільки не витрачаємо.
— Ну, Діаночка ж приїжджає.
Льоша поніс продукти на кухню.
— Вона там нормальної їжі не бачить, самі устриці та трава. Рідна сестра, раз на два роки в гостях буває. Не будемо ж ми її магазинними макаронами годувати.
Женя витерла руки паперовим рушником.
— Я не проти нагодувати. Але п’ять кілограмів м’яса — це на цілу футбольну команду. Завтра приїде Діана, ми з твоєю мамою посидимо, повечеряємо. Навіщо такі промислові масштаби?
Льоша раптом відвів погляд, удав, ніби налаштовує режим на своєму масажері, і відповів:
— Мама сказала, що треба, виходить, треба. Завтра сама в неї запитаєш. Я не в курсі.
Діана була для родини чоловіка недоторканним божеством. П’ять років тому вона вдало переїхала до столиці, влаштувалася у велику фірму й тепер відвідувала рідне місто виключно в статусі знаменитості, втомленої від розкоші.
При цьому візити «божества» завжди супроводжувалися серйозними фінансовими вливаннями з боку тих, хто залишився в провінції.
Раїса Олегівна, свекруха Жені, могла місяць економити на ліках, щоб до приїзду дочки накрити стіл на рівні хорошого ресторану.
Сама Діана приїжджала з порожніми руками. Скаржилася на важку іпотеку, на столичні ціни, на злого начальника.
А від’їжджала завжди з надлишком у багажі — везла домашні консервації, куплену матір’ю домашню курку й усе, що вдавалося зібрати від родичів.
Женя давно звикла до цього ритуалу, але купівля п’яти кілограмів вирізки за її рахунок виходила за межі звичайної гостинності.
Суботній ранок розпочався з дзвінка домофона рівно о восьмій.
Раїса Олегівна зайшла до квартири з таким виглядом, ніби прибула з інспекцією на виробництво.
Вона скинула туфлі, повісила плащ на гачок і одразу попрямувала на кухню, де Женя вже розбирала м’ясо.
— Фарш для пельменів треба двічі прокрутити, Женечко.
Свекруха вмостилася за обіднім столом, поправила комір в’язаного жилета й прискіпливо оглянула шматки.
— Діаночка жилок терпіти не може. У неї чутливий шлунок, від столичної їжі зовсім зіпсувався.
— Це хороша вирізка, Раїсо Олегівно, — спокійно відповіла Женя. — Тут немає жилок. М’ясо коштувало чималих грошей.
— Все одно прокрути двічі.
Свекруха дістала із сумки свій смартфон.
— І тісто зроби крутішим. Щоб пельмені не розвалилися під час варіння. Діана не любить, коли м’ясо окремо від тіста плаває.
Женя без слів увімкнула електром’ясорубку.
Наступні дві години перетворилися на безперервний конвеєр. Пальці зводило від пружного тіста, яке доводилося місити вручну.
Величезний емальований таз поступово заповнювався горкою м’ясного фаршу. А плечі почали зрадницьки нити від монотонної роботи.
— Раїсо Олегівно, може, ви поки хоч цибулю почистите?
Женя спиралася ліктями на стільницю.
— Тут роботи ще години на дві. Я сама не встигну до вечора накрутити стільки. Це фізично важко.
Свекруха захоплено водила пальцем по екрану, переглядаючи якісь відео.
— Женечко, у мене від цибулі сльози течуть, — не піднімаючи очей, відповіла вона. — Макіяж потече. Діаночка з хвилини на хвилину може зателефонувати через відеозв’язок.
Мені треба мати пристойний вигляд. Сама подрібни, ти ж у нас господиня, ти готуєш. Тобі-то перед ким красуватися?
Женя здула пасмо волосся, що впало на чоло.
— Льошо! — покликала вона в коридор.
Чоловік з’явився хвилин через п’ять. Масажер із шиї він зняв, але мав вкрай втомлений вигляд. На ньому були домашні спортивні штани та сіра футболка.
— Сядь, допоможи ліпити.
Женя підсунула до нього дошку з розкачаними кружечками тіста.
— Фарш готовий. Накладаєш ложечкою й затискаєш. Твоя ж сестра приїжджає, давай долучайся.
— Та я тільки-но сів! — обурився Льоша. — Весь тиждень на ногах. У мене поперек відвалюється, а ти зі своїм ліпленням. Ми ж нормально сиділи.
— Ми не сиділи, ми готувалися до приїзду твоєї сестри.
Женя почала методично викладати фарш на тісто, формуючи рівні краї.
— Я теж весь тиждень працювала. І вчора тягла це м’ясо із супермаркету на собі, поки ти сидів вдома та масажував шию.
— Тобі що, для рідної людини шкода постаратися?
Льоша склав руки на колінах, дивлячись на дружину з докором.
— Вона сумує за домашніми смаколиками. У неї там ні часу, ні сил немає біля плити стояти. Мама ось приїхала підказати, щоб усе було ідеально.
Підказки з боку Раїси Олегівни полягали виключно в тому, що вона періодично заглядала в піднос і критикувала форму виробів, радячи защипувати краї щільніше. Та сама вона до борошна так і не доторкнулася.
До обіду спина у Жені затерпла настільки, що їй доводилося розгинатися після кожного десятко пельменів.
На столі нагромаджувалися три величезні підноси, усипані рівними рядами. А в тазу залишалася ще добра половина фаршу.
— Давайте частину зараз зваримо на пробу, — миролюбно запропонувала Женя, розминаючи шию. — А решту я дороблю протягом тижня.
Нам на завтрашнє застілля й двох підносів з головою вистачить. Навіщо більше? Ми це вчотирьох за два дні не з’їмо.
Раїса Олегівна відклала телефон екраном донизу.
— Протягом тижня нам не треба.
— Це ще чому?
Свекруха переглянулася з сином. Льоша кашлянув і почав дуже уважно вивчати малюнок на лінолеумі, дряпаючи його носком тапочка.
— Треба сьогодні все доліпити й у морозилку прибрати, — голос Раїси Олегівни став суворішим. — До вечора, щоб замерзло як камінь.
— Навіщо заморожувати все дочиста?
— Ну як навіщо…
Свекруха стиснула губи, мабуть, незадоволена нерозумінням невістки.
— Діаночка в понеділок назад їде. Вона спеціально дві великі термосумки привезе. У них там ресторани дорогущі, особливо не наїсися, а іпотеку платити треба.
Домашнє ліпити їй ніколи, вона панянка зайнята, працює. Забере нашу заморозку, їй на пару тижнів вистачить вечеряти.
Женя повільно витерла руки паперовим рушником.
Пазли вчорашньої раптової закупівлі та сьогоднішньої шаленої метушні раптом склалися в просту й дуже непривабливу картину. Льоша продовжував дивитися на підлогу.
— Тож п’ять кілограмів пельменів ви мені доручили накрутити для неї з собою? — без жодних емоцій уточнила Женя. — За мій рахунок?
— Що ти починаєш? — одразу ж обурився Льоша, піднімаючи голову. — Нормально ж все йшло! Сестра просто попросила допомогти. Тобі шкода, чи що?
— А сама сестра не хоче стати поруч і наліпити собі їжу на два тижні наперед?
Женя спиралася на стільницю, дивлячись прямо на чоловіка.
— Раз вона усе одно приїде не на пів дня.
— Вона з дороги втомиться! — зупинила свекруха. — Що ти рахуєш чужий час? Встала й наліпила, не переломишся. Шкода для дівчинки постаратися? Ми сім’я, маємо допомагати одне одному.
Женя подивилася на таз із дорогим м’ясом, на яке пішла чимала частина її зарплати.
Потім перевела погляд на свекруха, яка берегла макіяж і жодного разу не запропонувала допомоги.
Потім на чоловіка, який шкодував свій поперек, але зовсім не шкодував її вихідних.
Вона стягнула через голову фартух брудними руками. Згорнула його й поклала поруч із підносом.
— Складаю повноваження.
— Ти куди це? — насторожився Льоша, підводячись із табурета.
— У спальню, полежати. У мене теж болить спина.
— Женечко, ти в своєму розумі?
Раїса Олегівна випросталася на стільці.
— У мене тиск піднімається від твоєї черствості! Хто це все доведе до кінця? М’ясо пропаде! Ти хоч докрути. Воно ж коштує грошей!
— М’ясорубка на столі, борошно в шафі, — Женя пройшла повз чоловіка в коридор. — Впораєтеся. Заодно зміцните родинні зв’язки спільною працею. Наліпіть Діані хоч на рік наперед. Ви ж сім’я, маєте допомагати одне одному.
— Ану повернися на кухню!
Льоша пішов слідом.
— Завтра гостя приїде! Що ми поставимо на стіл? Сестра приїде, а у нас скандал через шматок м’яса?
— На стіл поставите те, що самі наліпите чи приготуєте.
Женя, не обертаючись, пішла коридором.
— Завтра я сяду за стіл виключно як гостя. Буду дегустувати ваші кулінарні шедеври.
У неділю вдень за обіднім столом було напрочуд тихо.
Діана, засмагла й доглянута, мляво колупала виделкою у тарілці. Вона явно очікувала іншого прийому.
Раїса Олегівна сиділа мовчки, зрідка кидаючи незадоволені погляди на невістку. Льоша похмуро жував, занурившись у телефон. У обох руки просочилися ароматом сирого фаршу та цибулі.
Дві великі термосумки самотньо стояли в кутку передпокою, майже порожні.
Женя випила сік зі склянки й лукаво підморгнула зовиці.
— Щось апетиту у вас немає, Діано. Їжте варенички. Магазинні, щоправда, зате зварені Льошею з любов’ю. Апетит же під час їжі з’являється.
