Мій залицяльник запросив мене на дачу до своїх батьків «відпочити», а після приїзду вручив відро та ганчірку, щоб я прибрала будинок після зими…
…— Тримай рукавички. Відро в кутку, ганчірки на веранді.
Андрій сунув мені в руки помаранчеві гумові рукавички й посміхнувся так, ніби простягав букет троянд.
Я стояла на порозі дачі в новій сукні, з дорожньою сумкою через плече. За спиною — три години в машині, двісті кілометрів шляху.
І всю дорогу він розповідав, як ми смажитимемо шашлики й гулятимемо біля річки.
— Тобто — відро? — я навіть не відразу зрозуміла.
— Ну, будинок після зими стояв. Мама каже, треба помити. Ти ж усе одно тут, — він знизав плечима й пішов у кімнату.
Я дивилася йому в спину. Ми зустрічалися вісім місяців. Він кликав мене на дачу «відпочити, побути удвох, краще познайомитися з батьками».
І я ж повірила кожному його слову. Купила сукню. Записалася на манікюр. До півночі вибирала, що одягнути на першу зустріч.
А мене зустріли шваброю на порозі.
З глибини будинку випливла його мати — Тамара Вікторівна. Шістдесят чотири роки, квітчастий фартух, погляд виконроба на будівництві в день здачі об’єкта.
— А, приїхала. Добре. Почни з веранди, там бруду по коліно. Потім кухня, дві спальні нагорі, вітальня. І санвузол не забудь, він у нас занедбаний.
Вона перелічувала кімнати, загинаючи пальці, ніби диктувала список покупок. Два поверхи. Шість кімнат. Я мовчки тримала відро й слухала.
У передпокої пахло пилом і старим деревом. Десь нагорі тужливо скрипіла дошка.
Андрій уже сидів у кріслі перед телевізором, його батько — поруч. Обидва втупилися в екран, де ганяли футбольний м’яч.
Чоловіки в будинку відпочивали. Жінка приїхала працювати.
Я поставила сумку на табурет. Пальці самі стиснули холодну ручку відра. У горлі застряг клубок, але я його проковтнула.
«Гаразд, — вмовляла я себе. — Допоможу один раз. Що мені, важко? Це ж його батьки, перше враження».
Тоді я ще не знала, що це був лише початок.
Вода у відрі почорніла за п’ять хвилин. Я виносила її й набирала знову. Три відра брудної рідини лише з однієї веранди — підлогу тут не мили, мабуть, з минулої осені.
Сукню довелося зняти, залишилася в майці. Манікюр стерся об ганчірку вже до третьої кімнати. Коліна пекли від холодної плитки.
Я повзала по підлозі рачки, відтирала бурі розводи, а з чола капав піт просто у відро. Вода миттєво каламутніла, і доводилося бігти на вулицю за новою.
Минула година. Потім друга…
Тамара Вікторівна ходила за мною слідом і перевіряла роботу. Проводила пальцем по плінтусу, підносила до очей, морщилася:
— Тут залишилися розводи. Перемий.
— Я щойно вимила цей кут.
— Значить, погано вимила. Переробляй, не лінуйся.
Я перемивала. Мовчки. Зціпивши зуби так, що зводило щелепу. А вона вже йшла далі коридором шукати новий недолік. І знаходила, звісно.
У вітальні чоловіки щосили реготали над якоюсь телепередачею. На столику перед ними стояли чай, печиво, тарілка з нарізаним лимоном.
Андрій навіть голови не повернув, коли я протягла повз нього важке відро. Лише один раз кинув, не відриваючись від екрана:
— Ти там обережніше з паркетом. Мама сваритиметься.
Я зупинилася посеред кімнати. Подивилася на нього довгим поглядом. Він дивився телевізор і гриз сухарик.
До четвертої години спину остаточно звело. Я ледве випрямилася, тримаючись за поперек, і тихо попросила:
— Можна мені перепочити? Хоча б чаю випити, я з ранку нічого не їла.
Тамара Вікторівна глянула на мене поверх окулярів, наче на недбалу школярку:
— Який чай, ти ще до спалень нагорі не торкалася! Закінчиш усе — тоді й вип’єш. Молода, потерпиш.
І пішла на кухню. Я чула, як вона там спокійно наливає собі чай. Задзвеніла ложечка об порцеляну. Зашарудів пакет із печивом. А мені навіть простої води ніхто так і не запропонував.
Я стояла посеред вітальні з брудною ганчіркою в руці. П’ять годин на ногах. У животі бурчало — з ранку я з’їла лише бутерброд на заправці. Ноги гуділи, спина не розгиналася, перед очима все пливло.
І тут я побачила своє відображення у великому дзеркалі. Розпатлана, мокра, з ганчіркою в руках.
У чужому домі, де мене ніхто не чекав як гостю. Чекали як прибиральницю. Безкоштовну.
Щось усередині мене почало холонути та каламутитись. Повільно, як та чорна вода у відрі.
Спальні нагорі виявилися найгіршими. Пил лежав сірим шаром на підвіконнях і комоді, павутиння звисало з кутків довгими гірляндами.
Я мила вікна, протирала пузаті шафи, вигрібала з-під ліжок якийсь засохлий мотлох — старі капці, журнали, порожню банку з-під крему. За вікном уже густо темніло, у склі відбивалася лише я з ганчіркою.
Коли я нарешті спустилася, Тамара Вікторівна розмовляла по телефону на кухні. Двері були прочинені. Я не підслуховувала — так вийшло, бо проходила повз із відром.
— …ну а навіщо нам клінерів викликати, — весело говорила вона комусь. — Андрійко ж дівчину привіз. Молода, спритна, добре миє.
Вважай, п’ять тисяч заощадили! Ці фірми зараз, знаєш, скільки за генеральне прибирання здирають? Грабіж!
Я завмерла у дверях із відром в опущеній руці.
Ось скільки я коштувала в цьому будинку. Ось навіщо мене покликали «відпочити».
Не познайомитися. Не побути удвох біля річки. Замінити собою клінінгову бригаду. І ні копійки не заплатити.
Тамара Вікторівна помітила мене у дверях. Не зніяковіла анітрохи. Спокійно поклала слухавку й кивнула на відро:
— Воду в раковину не виливай, трубу заб’єш. На вулицю винеси, під яблуню.
Я не зрушила з місця:
— Тамаро Вікторівно. А ви давно вирішили, що я приїду до вас прибирати?
Вона щиро здивувалася цьому запитанню:
— Та Андрій же сказав, що свою дівчину привезе. А що не так? Тобі важко допомогти його матері по господарству? Ми ж не чужі, наче.
— Ми з Андрієм зустрічаємося вісім місяців. Я йому не дружина. І вже точно не прислуга.
— Ой, почалося, — вона махнула рукою й стиснула губи. — Усі ви спочатку такі горді. Поживеш із моїм сином — навчишся доглядати за домом і мовчати.
Саме в цей момент до кухні зазирнув Андрій. Почув останні слова матері, скривився:
— Мамо, ну що ви знову починаєте… Марино, ти чого так розхвилювалася? Ну допомогла й допомогла, що в цьому такого?
Я повільно перевела погляд з одного на іншого. Мати й син. Одні й ті самі стиснуті губи, однаковий вираз обличчя. Обидва абсолютно щиро не розуміли, що тут не так.
Пальці самі собою розтиснулися. Відро глухо стукнуло об підлогу. Брудна вода хлюпнула на чистий паркет, який я нещодавно вимила.
І стало дуже тихо.
— Отже, — мій голос був тихим, але твердим, я сама здивувалася. — Я приїхала сюди відпочивати. Мене запросили як гостю, щоб познайомитися з родиною. А зустріли як прибиральницю.
— Марино, ну досить уже, не ганьби мене…
— Я ще не закінчила! — я підняла долоню, і Андрій раптом замовк. — Вам, Тамаро Вікторівно, потрібна не невістка. Вам потрібна безкоштовна домробітниця. Тож найміть її. А я, мабуть, поїду.
Я дістала телефон із кишені джинсів. Відкрила застосунок, ввела адресу й викликала таксі до міста. Дві з половиною тисячі гривень за дорогу. Дорого до сліз. Але плювати.
— Ти що, серйозно? — Андрій підхопився з крісла. — Зараз же вечір, яке там таксі, до міста три години їхати! Не дури, сідай.
— Дури? — я мимоволі посміхнулася. — Я п’ять годин на колінах мила ваш будинок. Без їжі, без води, без жодного «дякую». І дурила тут, виходить, не я.
Я взяла сумку з табурета в передпокої. Сукню запхала всередину як попало, просто грудкою.
Тамара Вікторівна стояла у дверях кухні, склавши руки на фартуху:
— Ось і йди собі. Йди, куди завгодно. Андрійку, я ж тобі казала — не нашого поля ця ягода.
— Повністю з вами згодна, — відповіла я рівно. — Зовсім не вашого.
Відро я залишила стояти посеред кухні. Повне чорної води, з ганчіркою, що плавала зверху. Нехай тепер самі виносять під свою яблуню.
На вулиці вже по-справжньому стемніло. Я вийшла за хвіртку й стала біля дороги чекати.
Прохолодне весняне повітря одразу охолодило моє розпалене обличчя. Руки досі пахли хлоркою й чужим пилом.
Через двадцять хвилин під’їхала машина. Я сіла на заднє сидіння, і воно здалося мені м’якшим за перину.
Водій поглянув на мене у дзеркало:
— Їдемо на вокзал чи в місто?
— Додому, — видихнула я. — Просто додому, будь ласка.
І дача поїхала назад, розчиняючись у темряві. Маленька, з єдиним освітленим вікном кухні. Там, на підлозі, залишилося стояти моє помаранчеве відро.
Я видихнула. По-справжньому, вперше за весь цей нескінченний день. Відкинулася на спинку й заплющила очі.
За вікном тягнулися темні поля, миготіли поодинокі ліхтарі. Телефон у руці одразу ж завібрував — Андрій уже щось писав.
Я навіть не стала відкривати. Поклала його екраном донизу й почала дивитися на дорогу.
Удома я насамперед залізла під гарячий душ. Змила з себе пил, хлорку, розводи, весь цей чужий холодний дім.
Потім налила собі велику чашку чаю — того самого, якого мені так і не дали. Сіла на кухні в улюбленому халаті.
Тихо. Спокійно. Ніхто не командує й не перевіряє плінтуси. Я все-таки вдома.
Минуло три тижні.
Андрій написав ще кілька разів. Спочатку коротко — «ти сильно переборщила».
Потім ображено — «мама через тебе засмутилася, тиск підскочив».
Я не відповіла жодного разу. Через тиждень спокійно видалила його з контактів.
Кажуть, Тамара Вікторівна тепер розповідає всім знайомим, яка дівчина ледь не дісталася її бідному синові. Істеричка!
Дім до кінця не помила, відро посеред кухні залишила, скандал влаштувала буквально на рівному місці. Приїхала, мовляв, тільки носом покрутити та характер показати.
А я сплю спокійно. Манікюр уже відріс, нова сукня так і висить у шафі неношеною.
Іноді згадую те помаранчеве відро й рукавички посеред чужої кухні — і сама не помічаю, як посміхаюся. Усе-таки правильно, що не залишилася. Та треба було піти одразу.
