— Любо, ти вже поставила холодець варитися? — запитав Микола. — Мама дзвонила.
Вони виїжджають у п’ятницю вранці. З ними дядько Валера, тітка Тамара та племінники. Людей буде сім-вісім, не менше.
— Не поставила, Колю. І м’яса не купувала.
— Як це не купувала? А чим людей годуватимеш? Вони ж із дороги, втомлені! Ти ж знаєш, мама любить домашні пельмені, а дядько Валера магазинні салати на дух не зносить.
Треба ще малосольних огірків приготувати й пиріг із вишнею спекти. Часу обмаль, Любашо, біжи до супермаркету!
Люба повільно поставила чашку з недопитою кавою на біле порцелянове блюдце. Тонка порцеляна глухо дзенькнула. У ранковій тиші кухні цей звук пролунав, наче клацання зведеного курка.
— Знаєш, Колю, — тихо й абсолютно спокійно промовила вона, дивлячись прямо в круглі, трохи опуклі очі чоловіка, — я дуже втомилася. Моя відпустка починається в четвер увечері. Я планувала тишу.
Микола поблажливо хмикнув, дістаючи з пачки круасан:
— Ось і відпочинеш на природі, у нас же заміський будинок, лазня, газон! А рідня — це святе. Мама рік у наших краях не була, онуків побачити хоче, сосновим повітрям подихати.
Ну, допоможеш накрити стіл, посуд помиєш, поговорите. Що тобі, важко гостей зустріти, як годиться?
Ти ж господиня. До того ж я в суботу обіцяв Валері поїхати на риболовлю з ночівлею, тож ви тут без мене чудово посидите в майже жіночому колі.
— У майже жіночому колі, — повторила Люба без жодного виразу.
— Саме так. Тож давай, напиши список продуктів, я залишу картку. Тільки без делікатесів, треба економити, нам ще паркан фарбувати.
Микола поцілував дружину в щоку — від нього, як завжди зранку, пахло м’ятною пастою та дешевим лосьйоном після гоління, — і поспішив до виходу.
За хвилину грюкнули вхідні двері, заревів двигун його седана, і настала дзвінка, гнітюча тиша.
Любов Андріївна встала з-за столу й підійшла до панорамного вікна, що виходило у двір.
Просторий двоповерховий котедж, куплений п’ять років тому — здебільшого на гроші від продажу дошлюбної квартири від її бабусі та зароблені нею самою безсонними ночами на керівній посаді в проектному бюро.
Велика ділянка з яблунями, брукованими доріжками, альтанкою та лазнею з каліброваного бруса.
Микола обожнював хвалитися перед родичами своєю гостинністю та широтою душі: «Приїжджайте, місця всім вистачить, Любка в мене — золото, такий стіл накриє — голова запаморочиться!».
І вони приїжджали. Щороку в травні, щороку в серпні й неодмінно на новорічні канікули.
Свекруха, Антоніна Петрівна, жінка з командирським голосом відставного завмага, переступала поріг із ревізією: пальцем по плінтусу, носом у каструлі, важким поглядом по фіранках:
«Трохи запилено, Любочко. І тюль у тебе сірий, треба замочувати в кисневому відбілювачі».
Дядько Валера окуповував диван перед плазмовим телевізором, вимагаючи до футболу «щось гостреньке під пінне».
Племінники розносили другий поверх, витоптували гортензії й годували породистого британського кота копченою ковбасою, після чого тварина тиждень страждала на розлад шлунку.
А Люба стояла біля плити. По шістнадцять годин на добу. Зранку — сирники та млинці зі сметаною, в обід — три зміни страв, до вечора — шашлики, картопля з кропом.
А потім ще гори вимитого жирного посуду, нескінченні простирадла, прання, прасування, винесення сміттєвих мішків.
Микола ж у цей час благодушно сидів на чолі столу, розливав домашню настоянку й проповідував про те, як важливі сімейні узи.
«Сімейні узи», — подумала Люба, дивлячись на свої руки з коротко обстриженими нігтями та сухою шкірою біля кутикули.
П’ятнадцять років шлюбу. П’ятнадцять років безперебійного обслуговування чужого егоїзму.
Вона розвернулася, рішуче підійшла до робочого столу, відкрила ноутбук і натиснула на закладку, яку зберегла ще три місяці тому.
Сайт старого, але надійного профспілкового пансіонату, схованого серед сосен на березі глибокого озера.
Лікувальні мінеральні ванни, масаж комірцевої зони, грязьові аплікації, дієтичний стіл № 5, чотириразове харчування, при якому вона навіть не торкнеться ножа чи кухонної ложки.
І головне — категорична заборона на галасливі компанії та розміщення без попереднього бронювання.
На екрані світилося: «Залишився один одномісний номер категорії підвищеного комфорту. Заїзд у п’ятницю о 14:00».
Пальці Люби не тремтіли. Вона ввела дані своєї особистої карти, де була премія, яку розсудливо не стала афішувати перед чоловіком.
Вона натиснула кнопку оплати й почула приємний короткий сигнал успішної транзакції на телефоні. Путівка на два тижні була куплена.
Четвер минув, наче уві сні. Микола повернувся пізно, у піднесеному настрої, пахнучи рибальською прикормкою та бензином:
— Любо, черв’яків купив, човен перевірив! Завтра о сьомій з хлопцями вирушаю. Ти як, усе підготувала?
— Усе під контролем, Колю. Іди спати.
— Ось і розумниця. Золота ти в мене жінка, хоч і бурчиш іноді.
У п’ятницю о шостій ранку Микола шумно, намагаючись не гриміти чобітьми, витягнув із комори снасті, поцілував сплячу дружину в скроню й поїхав на озеро з приятелями.
Люба розплющила очі в ту ж секунду, як стих звук його машини.
Вона встала, прийняла неквапливий контрастний душ, нанесла на обличчя дорогу зволожувальну маску, яку берегла цілий рік, і зварила собі ароматну каву в турці.
У будинку панував абсолютний, кришталевий порядок. Ліжка були застелені жорсткими покривалами.
На кухні — ані крихти хліба, у холодильнику самотньо стояли пачка вершкового масла, відкрита банка маслин і пляшка мінеральної води.
Жодного м’яса. Жодного холодцю. Жодної почищеної морквини.
Її валіза стояла в кутку спальні вже спакована: три лляні сукні, зручні кросівки, купальник для басейну, теплий кардиган для вечірніх прогулянок і три товсті книги, до яких не доходили руки останні п’ять років.
Улюбленого кота Тимофія вона ще напередодні ввечері відвезла своїй близькій подрузі Каті, залишивши солідний запас корму та наповнювача.
О дев’ятій ранку Люба викотила валізу в передпокій. Перевірила вікна: усі пластикові рами щільно зачинені на замки.
Перекрила стояки з холодною та гарячою водою. Відключила електрику в усьому будинку через головний щит, залишивши працювати лише сигналізацію та холодильник.
На масивному дубовому столі в передпокої поклала білий конверт, на якому акуратним каліграфічним почерком написала: «Миколі».
Усередині конверта лежав невеличкий аркуш паперу:
«Дорогий чоловіче! Моя відпустка почалася. Я поїхала лікувати нерви й спину в оздоровчий профілакторій. Зв’язку там майже немає, шукати мене не треба.
Ключі від підвалу й морозильної камери заховані, запасів їжі в будинку немає. Ви з мамою та родиною — дорослі, дієздатні люди, здатні замовити доставку або приготувати гречану кашу на багатті.
Будинок поставлений на охоронну сигналізацію. Код я тимчасово змінила. Твій комплект ключів до нового замка від хвіртки не підійде.
Учора я викликала майстра й вмонтувала додатковий засув. Насолоджуйтесь спілкуванням на свіжому повітрі. До зустрічі через два тижні».
Люба замкнула вхідні двері на два потужні ригельні замки, вийшла на ґанок, вдихнула прохолодне ранкове повітря й зачинила за собою важку ковану хвіртку на новенький навісний замок підвищеної секретності. Ключ поклала на саме дно сумочки.
Таксі вже чекало біля воріт. Водій допоміг завантажити валізу в багажник, Люба сіла на заднє сидіння й заплющила очі.
Машина м’яко рушила з місця, відвозячи її подалі від селища, від нескінченних каструль, від вічного почуття провини та чужих нескінченних вимог.
Близько першої години дня телефон Люби ожив. На екрані з’явилася фотографія свекрухи, на якій Антоніна Петрівна тримала в руках величезний переможний кабачок.
Люба спокійно провела пальцем по екрану, перевівши телефон у беззвучний режим, але трубку брати не стала.
Натомість вона відкинулася на спинку м’якого крісла у холі санаторію, милуючись величезними вітражними вікнами, за якими шуміли сосни й виблискувала блакитна гладь озера.
— Любове Андріївно? — до неї підійшла усміхнена дівчина в білосніжному медичному халаті. — Проходьте, я проведу вас до палати.
Лікар чекає на вас на первинне призначення процедур о 15:30. Сьогодні у вас за розкладом хвойно-перлова ванна та фіточай з чебрецем.
— Із задоволенням, — посміхнулася Люба. Їй здавалося, ніби з її плечей звалилася важка чавунна плита.
Саме в цей час біля воріт її заміського будинку розгорталася грандіозна батальна сцена.
Дві машини — старенький універсал дядька Валери та сріблястий кросовер — щільно припаркувалися біля глухого паркану.
З автомобілів галасливо висипалося все благородне сімейство: сама Антоніна Петрівна у квітчастій сукні та солом’яному капелюсі, огрядна тітка Тамара з термосом і пиріжками на перекус, дядько Валера у розтягнутих штанях і троє підлітків, які одразу ж почали копати футбольний м’яч у хвіртку.
— Де Колька? — гучно протрубила свекруха, смикаючи ручку хвіртки. — Зачинено! Любко! Відчиняй, наші приїхали! Дорога розбита, мене всіляко розтрясло, хочу чаю та спокою!
Ручка не піддавалася. Товста сталева дужка нового замка виблискувала на сонці холодним металом.
— Любко! — тітка Тамара постукала пухким кулаком по профнастилу. — Ти там оглухла, чи що? Діти в туалет хочуть!
Тиша. Лише шелестіли дерева й щебетали горобці на гілках яблуні.
Антоніна Петрівна дістала телефон і набрала номер невістки. Гудки лунали, але відповіді не було.
Через п’ять хвилин марних дзвінків свекруха задихнулася від гніву й набрала синові:
— Колю! Ти де тиняєшся?! Ми стоїмо посеред вулиці, як жебраки біля церкви! Ворота зачинені на навісний замок, ця твоя мегера трубку не бере, штори запнуті! Вона що, знущається над нами?!
На іншому кінці дроту пролунав переляканий і напівсонний голос Миколи:
— Мамо? Ви вже приїхали? Та я на далекому плесі, тут якраз клювання почалося… А Люба де? Вона має бути вдома, пельмені ліпити…
— Які пельмені, безголовий ти дурень! — верещала мати. — Тут замок висить розміром із кулак!
Собака гавкає на сусідській ділянці, сусіди у вікна витріщаються! Ми з валізами під парканом сидимо! Ану марш сюди, негайно!
Микола, кинувши вудки й товаришів, що лаялися, помчав додому на максимальній швидкості, втискаючи педаль газу в підлогу.
Дорога від далекого озера зайняла майже півтори години. За цей час на вулиці біля паркану розігралася справжня вистава.
Дядько Валера спробував перелізти через двометровий металевий паркан, порвав штанину на коліні, впав у канаву з кропивою і голосно проклинав усіх родичів до сьомого коліна.
Тітка Тамара сіла прямо на валізу й демонстративно пила заспокійливе із флакончика.
Діти виламали дві штахетини в сусідському палісаднику, після чого на вулицю вийшов злий сусід із бульдогом і пригрозив викликати патруль поліції за порушення громадського порядку.
Коли машина Миколи нарешті загальмувала біля будинку, піднімаючи хмари пилу, родина зустріла його гнітючою тишею, яка вмить змінилася хором скандалу.
— Синку! Це плювок у душу! Це незмивна ганьба! — голосила Антоніна Петрівна, тикаючи пальцем у зачинену хвіртку. — Ти кого додому привів?!
Ми до неї з відкритим серцем, гостинці привезли — відро смородини та кабачки, а вона нас за тварин тримає!
Микола, білий як крейда, вискочив з машини, підбіг до хвіртки, всунув свій ключ — той не вліз. Він смикнув замок, вилаявся, побіг до багажника за інструментами.
Повозившись двадцять хвилин під уїдливі коментарі родичів і крики матері, зламав замок, розірвавши залізну петлю.
Увесь натовп гуртом хлинув у двір. Микола злетів на ґанок, відчинив двері своїм ключем і першим увірвався до передпокою:
— Любо! Ти з глузду з’їхала?! Що ти влаштувала?!
У відповідь — гучна, прохолодна порожнеча. Ні запаху смаженої цибулі, ні пари з каструль, ні звичної метушні. Чистота, тиша і конверт на комоді.
Микола тремтячими руками розірвав папір. Родина оточила його щільним кільцем. Дядько Валера, потираючи подряпану в кропиві ногу, заглядав через плече:
— Що там? Гроші залишила на ресторан?
Микола читав, і його обличчя змінювало колір: від багряного до блідо-сірого, а потім до землистого.
— «Моя відпустка почалася… Поїхала до профілакторію… Будинок на сигналізації…» — прочитав він уголос переривчастим шепотом.
— Що-о-о?! — завила Антоніна Петрівна так, що задзвеніли кришталеві підвіски на люстрі. — До профілакторію?! Від кого вона поїхала лікуватися, від рідних?!
А ми?! А хто нас годуватиме?! Ми триста кілометрів на двох машинах тряслися, щоб на порожні стіни дивитися?!
— Мамо, тихо, зараз розберемося, — Микола кинувся до холодильника. Відчинив дверцята. — Порожньо. Взагалі нічого немає.
— Як це нічого?! — заголосила тітка Тамара, заглядаючи в надра морозилки. — А м’ясо? А пельмені? Колю, ти ж казав, вона пиріг спече! Я з ранку нічого не їла, у мене цукор впаде!
— Води дайте хоча б! — крикнув дядько Валера й підійшов до раковини.
Повернув кран. Пролунало шипіння, і з носика впала пара каламутних крапель.
— І води немає! Вона що, труби перекрила?!
— Вона все перекрила, — прошепотів Микола, дивлячись на порожню стільницю.
Вперше за п’ятнадцять років спільного життя він усвідомив масштаб катастрофи. Люба не просто образилася, не просто грюкнула дверима, щоб через дві години повернутися з опущеною головою й пакетами з магазину.
Вона методично, розважливо й холоднокровно викреслила їх зі свого простору.
— Дзвони в поліцію! — вимагала мати. — Нехай оголошують план перехоплення! Вона вкрала сімейні гроші й втекла!
— Мамо, які гроші? — втомлено огризнувся Микола, сідаючи на табурет. — Вона на свої поїхала. У неї якраз мала бути квартальна премія.
І будинок наполовину її. Що поліція зробить? Скаже, що дружина поїхала відпочивати, бо мала на це право.
— Право?! — Антоніна Петрівна почервоніла. — А де наші права?! Ми гості! Гості — це святе! Давай, дзвони їй, увімкни гучний зв’язок! Я їй скажу все, що думаю про її виховання та її покійну матір!
Микола набрав номер. Довгі гудки. На п’ятому гудку зв’язок раптово перервався, і механічний голос оператора повідомив, що телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною дії мережі.
— Відключила, — констатував Микола. — І сімку заблокувала, напевно.
У будинку запанувала важка, грізна тиша. Романтика заміського відпочинку танула на очах.
Сонце схилялося до заходу, у будинку ставало прохолодно, а животи в усіх людей бурчали з різним ступенем інтенсивності.
— Ну й чого сидимо? — сердито запитав дядько Валера. — Коля, давай, діставай заначку, поїхали до селищного магазину. Купимо ковбаси, макарони, тушонку. Жінки стануть біля плити, зварять щось на швидку руку.
— Самі ставайте! — огризнулася тітка Тамара. — Я на дачу приїхала відпочивати, а не котлети смажити в чужому домі без гарячої води! Тут треба шукати вентилі, лізти в підвал, а там павуки!
— У підвал не можна, — знесиленим голосом сказав Микола. — Люба ключі від підвалу сховала. Там стоїть насосна станція.
Я навіть не знаю, де цей перекривальний кран знаходиться, вона сама завжди викликала сантехніків і з ними розбиралася.
Антоніна Петрівна опустилася на диван, притиснула руку до серця й закотила очі:
— Усе. Довели матір. Серце пече. Ні склянки води, ні теплого слова. Колю, ми їдемо в місто, у готель.
— Мамо, знаєш, скільки зараз коштує номер у готелі на вісім осіб? У мене бензин увесь скінчився, на риболовлю витратився, до зарплати три дні!
— А мені байдуже! — вибухнула свекруха. — Твоя дружина нас виставила на вулицю, а ти копійки рахуєш?! Або ти оплачуєш нам готель із рестораном, або ти мені більше не син!
До ночі заміський будинок остаточно спорожнів. Після потворної сварки, криків і взаємних звинувачень Микола був змушений використати останні кредитні ліміти, щоб зняти рідним номери в придорожньому мотелі й замовити їм вечерю в місцевому кафе.
Дядько Валера напився пінного, голосно лаяв сучасних жінок і розбив келих, за який Миколі теж довелося сплатити.
Вранці наступного дня ображена до глибини душі рідня, не чекаючи неділі, демонстративно завантажилася в автомобілі й поїхала назад до свого міста, пообіцявши, що більше не ступить ногою в цей вертеп.
Микола повернувся до порожнього будинку. Без води, без затишку, із зірваним замком на воротах і горою порожніх пластикових стаканчиків на веранді, які залишили племінники.
Він сидів на ґанку, дивився на притоптаний газон і вперше за довгі роки почувався абсолютно пригніченим і безпорадним.
А в цей час за двісті кілометрів від нього Любов сиділа на відкритій терасі затишного дерев’яного корпусу.
На ній був теплий пухнастий светр і зручні вовняні шкарпетки. У руках вона тримала чашку гарячого трав’яного настою з лісовим медом.
Перед нею розстилалося дзеркало озера, затягнуте легким вечірнім туманом. Повітря пахло сосновою смолою, перепрілим листям і свободою.
Телефон лежав у нижній шухляді тумбочки в номері вимкнений.
Завтра вранці на неї чекали масаж, мінеральний басейн і неспішний обід, приготований професійним кухарем: ніжна парова рибка із диким рисом і зелений салат.
Люба зробила ковток чаю, примружила очі й уперше за багато років тихо й щасливо розсміялася.
Попереду було ще цілих тринадцять днів абсолютного, нічим не затьмареного спокою. І вона знала напевно: колишньої Любочки, безвідмовної та зручної, більше не існує.
У цей заміський будинок вона повернеться зовсім іншою жінкою — тією, з чиїми кордонами доведеться рахуватися кожному, хто захоче увійти в її життя.
