Люда недовго була заміжня. Чоловік виявився нездатним до стабільності та розміреного сімейного життя.
Маючи бурхливий темперамент, він завжди тягнув Люду в подорожі, влітку не давав дружині спокою — тягав у походи лісами та горами.
Симпатичний, артистичний Сергій грав на гітарі, співав, жартував і завжди був душею будь-якої компанії.
А Люда, порівняно з ним, справляла враження сірої мишки, яка любила домашній затишок і усамітнення в саду з квітами та грядками.
Як така пара зійшлася? Дивувалися всі їхні знайомі та друзі.
Не всі лише здогадувалися, наскільки втомилася Люда від спонтанних подорожей, риболовлі та цих самих компаній.
Вона садила навесні город і навіть не знала, чи зможе цього літа щось виростити на своїх акуратних грядках.
Навіть поливати не завжди виходило вчасно: то на риболовлі з чоловіком, то на пікніку з його друзями та подругами.
І у відпустці, і у вихідні, і довгими літніми вечорами аж до самої ночі…
Люда почала все частіше відмовлятися від походів і поїздок. Відпускала Сергія одного. І, звичайно, він незабаром знайшов собі “похідну подругу”.
Люда відчула це дуже швидко. Усі дружини це розуміють і відчувають.
Але вона була до цього готова, бо розуміла, що не зможе ось так усе життя супроводжувати чоловіка в його вічних пошуках і розвагах. Бути таким зброєносцем Санчо Панса… Ні.
І вони спокійно розлучилися, залишившись майже друзями. Дітей за ці три роки бурхливого, непосидючого життя вони не нажили.
Залишившись у будинку сама, Люда вперше відчула таку тишу і спокій, що не відразу змогла до цього стану звикнути.
Раніше все було підпорядковано її чоловікові. Як лідер, він вимагав до себе всю її увагу і турботу.
І здавалося, йому завжди було замало її любові та залученості в його справи.
Люда відчувала при чоловікові напруженість і завжди була як солдат у бойовій готовності їхати за ним хоч на край світу.
Тепер же час ніби зупинився. Він навіть трохи пішов назад.
Люда згадала свої дівочі захоплення: стала в’язати й вишивати вечорами, нікуди не поспішаючи й ні про кого більше не турбуючись…
Вийти заміж більше вона не прагнула. Кохання до чоловіка зникло й навіть не хотілося згадувати його.
Дивно, адже вони майже не сварилися. Ось так буває. Немов із різних вимірів — характери й прагнення.
Люда жила сама в невеличкому будиночку на околиці міста. Їхня вуличка, що нагадувала село, щовесни оповивалася хмарами бузку, а восени рябіла горобиною та калиною.
З сусідів — пара стареньких ліворуч, та пенсіонер Василь Петрович праворуч.
Люда згадала своє колишнє спілкування з сусідами. Вона почала заходити до них у гості, а вони ділилися з нею розсадою, саджанцями та давали поради щодо саду й городу.
Василь Петрович овдовів три роки тому, тому Люда допомагала йому з заготівлями на зиму, приносила ліки з аптеки, а коли старий їхав у санаторій, то брала під опіку його сад-город і кота Барсика.
Одного разу, прийшовши поливати грядки Василя Петровича, дівчина зайшла в парник і вирішила трохи прополоти посадки, щоб вони не заросли.
Господар у цей час був у санаторії. Вона захопилася роботою, коли раптом побачила в отворі парника молодого чоловіка, який дивився на неї.
Люда здригнулася від несподіванки.
– Ви хто? – запитала вона.
– Я Олександр, можна просто Саша. Син Василя Петровича. Від першого шлюбу. Він вам розповідав?
– Ах, так… Пригадую. Але я не знала, що ви приїдете зараз.
– Та я хотів порадувати батька несподіваною появою, а його що – немає вдома? Дивлюся – двері зачинені.
Люда розповіла Саші про від’їзд Василя Петровича. Але сусід уже мав повернутися через п’ять днів.
Вони зателефонували Василю Петровичу, і Саша пообіцяв батькові дочекатися його.
Люда відчинила будинок Олександру і показала, чим годувати кота.
– Але ви приходитимете? Хоча б на город, щоб тут нічого не засохло? – попросив Саша. – А то я не сильний у сільському господарстві…
Люда пообіцяла приходити щодня, стежити за теплицею та грядками.
І наступного вечора вони вже пили чай у альтанці Василя Петровича. Саша купив печива та цукерок, щоб віддячити Люді за допомогу. З ними на табуреті сидів і кіт Барсик.
Розмова була невимушеною: молоді люди познайомилися, і до кінця вечора вже сміялися та жартували, наче знали одне одного сто років.
Через кілька днів повернувся Василь Петрович, який від відпочинку виглядав свіжішим і молодшим.
Він радісно зустрів і сина, і Люду. Того ж дня в альтанці відбувся урочистий обід з нагоди приїзду, і Василь Петрович поставив на стіл пляшку ароматної настоянки, привезеної з відпочинку.
Під час розмов Василь Петрович помітив, що його син поглядає на Людочку цілком зацікавлено.
Увечері, лягаючи спати, старий, бажаючи синові доброї ночі, не втримався і запитав:
– Як тобі Людмилочка? А?
І не дочекавшись відповіді, сам сказав:
– Гарна дівчина. Правильна. Домовита і не дурна. І до нас, старих, шаноблива. Так. Була заміжня недовго.
Не того вибрала. Не її людина. Бродячого типу. Знаєш, такі все життя по землі бродять і місця собі не знаходять. А вона…
– Ти що, тату, мене вже сватати зібрався? — посміхнувся син.
– Та вже, тебе засватаєш. Четвертий десяток, а все вихваляєшся. Ну тебе…
Старий відвернувся до стіни й незабаром засопів. А Саша дивився на темну стелю й думав про Люду.
Вона йому подобалася. Дуже. Мабуть, уперше за довгі роки він зустрів таку милу, ніжну й розсудливу дівчину.
За її спокоєм відчувалася надійна і міцна, як кам’яна стіна, вірність домашньому вогнищу, родині, рідній землі, улюбленим людям…
Олександр не міг заснути. Він встав і підійшов до вікна. Там було видно слабке світло у бічному віконці Люди. Затамувавши подих, він придивився і побачив її.
Дівчина сиділа за столом і щось шила. Ні, скоріше, вишивала. Боже мій… Як у минулому столітті!
Схилившись над роботою, вона плавними рухами м’яких, оголених рук чаклувала над шматочком тканини, затягнутим у п’яльці…
Саша задивився на цю ідилічну картину і відчув, що зараз би він пів життя віддав за ласку цих рук, схожих на лебедині крила.
Вранці Люда вийшла на ганок, поспішаючи на роботу, і ледь не наступила на букетик польових квітів, покладених прямо на сходинку.
Вона на мить здивувалася, а потім посміхнулася і підняла квіти. Піднесла їх до обличчя і заплющила очі.
Саша в цей час ховався за кущами. Він підглядав, як хлопчисько. Але не витримав і вийшов, підбадьорений реакцією дівчини.
– Людо, я маю завтра виїжджати. Сьогодні підемо гуляти ввечері. Адже я ще не бачив тутешні околиці. Там, здається, у вас за вулицею є гарний ставок?
Вона кивнула, занесла квіти до будинку, а потім знову вийшла. Саша проводжав її до роботи.
Увечері пішов сильний дощ.
«Може, й на краще!» — так подумав Василь Петрович. Він бачив, що син збирається на побачення з Людою.
Зібравши черговий букет із саду батька, Саша постукав у двері сусідки. Люда відчинила й змушена була запросити гостя до хати. Дощ переходив уже в зливу. Люда поставила чайник.
Дощик робив атмосферу невеликої кухні ще затишнішою, а Саша, дивлячись на дівчину, дедалі більше переконувався, що йому потрібна тільки вона.
Того вечора вони довго розмовляли, а на прощання цілувалися на мокрому від бризок ганку.
А через місяць Саша повернувся в містечко назавжди.
Він приїхав і до батька, від чого той був дуже щасливий. Він приїхав і до коханої жінки. І Люда чекала на нього.
Весілля відсвяткували через місяць. Скромне, тільки з рідними та найближчими друзями.
Теплішого, здавалося, місця на землі того дня не було. І щасливішого…
Василь Петрович був задоволений: син послухався його поради.
«Син тепер поруч, ото щастя… — думав старий. — Бути поруч, а не бігти шукати пригод і веселощів десь на стороні.
Ось найбільша радість — твій дім-гніздо і твоя родина… Живіть, молоді, і дітей народжуйте… Дякую тобі, Господи, за цей подарунок…»
