— Я ж ваша мати! У мене немає таких грошей! — заголосила свекруха, витріщившись на чек…
…— Цей колір робить із тебе працівника шиномонтажу, а не нареченого.
Ірина Іванівна з огидою вхопила двома пальцями лацкан темно-сірого піджака. Максим, який стояв на невеликому подіумі перед дзеркалами, лише втомлено примружився.
— Нормальний колір, мамо. Графітовий.
— Я працюю адміністраторкою в елітній стоматологічній клініці, — відрізала жінка.
Вона відступила на крок, критично оглядаючи сина з ніг до голови.
— У мене там бувають люди з таким статком, що тобі й не снилося. Я звикла до солідних речей. А це якась дешевка. Знімай.
Варя сиділа на пуфі в кутку примірочної й мовчки гортала робочі чати. У логістиці кінець місяця завжди означав аврал, і сперечатися зі свекрухою через відтінок тканини їй зовсім не хотілося.
Вони приїхали вибирати костюм для весілля, але останні сорок хвилин Ірина Іванівна займалася виключно тим, що намагалася підігнати весь їхній бюджет під власні уявлення про розкіш.
Діана, молодша сестра Максима, сиділа на сусідньому пуфі й безперервно гортала стрічку в телефоні.
— Мамо, ну скільки можна? — вередливо мовила Діана. — Я вже втомилася тут сидіти. У мене взагалі-то вихідний, а я на цю примірку пів дня згаяла.
— Потерпи, Діаночко, — лагідно відгукнулася Ірина Іванівна. — Твій брат одружується. Ми маємо проконтролювати процес. Варваро, скажи своєму майбутньому чоловікові, що на власному весіллі не можна виглядати як бідний родич.
Жінка перевела погляд на невістку.
— Мені подобається графітовий, — спокійно відповіла Варя, не відриваючись від екрана. — І він вписується в наш бюджет.
Слово «бюджет» подіяло на свекруху безвідмовно. Вона поправила кофту й узялася в боки.
— Ось ми й підійшли до головного. Ваш бюджет. Ви збираєтеся святкувати в пристойному місці, а меню замовили, наче в забігайлівці при дорозі.
— Курячий рулет, два види салатів, гаряче на вибір і м’ясна нарізка — це стандартне банкетне меню, — Максим почав розстібати сорочку, щоб якнайшвидше закінчити цю суперечку.
Він зняв піджак і кинув його на спинку крісла.
— Ми оплачуємо все самі, без жодних кредитів, — додав він. — На що вистачає, те й беремо.
— Перед людьми соромно! — голос Ірини Іванівни злетів на октаву. — Я запросила двадцять осіб! Моїх двоюрідних сестер, тітку Тому з області, колег із клініки. Ви хочете годувати шанованих людей курячим рулетом?
Варя заблокувала екран телефону й підняла погляд на майбутню свекруху.
— Ірино Іванівно, ми домовлялися про п’ятдесят гостей. По двадцять п’ять з кожного боку. Якщо ви хочете додати ще двадцять своїх родичів, нам доведеться зменшити порції або шукати інший зал.
— У нас усе розписано до копійки, — підтримав наречену Максим.
Жінка зверхньо всміхнулася. Вона підійшла до своєї лакової сумочки, що лежала біля Діани, і почала в ній порпатися.
— Ви, молодята, вічно все ускладнюєте. Я ж хочу якнайкраще. Моя родина звикла святкувати з розмахом.
Вона різко смикнула блискавку. На ковролін примірочної випав яскраво-жовтий рекламний флаєр, дрібно виписаний шрифтом на звороті.
Варя машинально нахилилася й підняла його. На глянцевому папері красувалися пальми й великий напис: «Гарячий тур: Відпочинок у розстрочку під 0%».
— Дай сюди, — Ірина Іванівна швидко вихопила флаєр з рук невістки й зім’яла його. — Це просто макулатура з вулиці. Коротше, послухайте мою пропозицію.
Вона зробила театральну паузу.
— Я беру на себе вашу весільну подорож.
Максим завмер із сорочкою в руках.
— У якому сенсі? Ти ж казала, що в тебе зараз немає вільних грошей.
— У мене є зв’язки, — переконливо заявила мати. — Відправлю вас на море як королів. Шикарний готель, перша лінія. Ви тільки за столи для усіх гостей заплатите.
Вона поправила брошку на грудях.
— І меню для них я виберу сама. Тітці Томі треба червону рибу, моїм колегам — ікру та делікатеси. А от путівку я вам організую.
Варя поглянула на Максима. Угода звучала сумнівно, але математика була простою. Оплатити розкіш для двадцяти осіб виходило дешевше, ніж купувати звичайний тур у сезон самостійно.
— Ви точно берете путівку на себе? — уточнила Варя. — Без сюрпризів?
— Варваро, не ображай мене, — Ірина Іванівна гордо випростала спину. — Я тримаю слово. Ви оплачуєте банкет за моїм списком, а я дарую вам путівку просто на святі. Домовилися?
— Домовилися, — Максим кивнув, натягуючи повсякденну футболку. — Меню узгоджуємо наступного тижня.
Діана на сусідньому пуфі відірвалася від телефону.
— О, море… — протягнула вона. — Вам пощастило. А я тут працюю як проклята в офісі. Нерви ніякі. Мені б теж відпочити.
— Заробиш і поїдеш, — відрізав Максим.
Через п’ять днів Варя й Максим сиділи в просторому кабінеті Леоніда, банкетного менеджера ресторану. На столі перед ними лежала роздруківка підсумкового замовлення.
Леонід, високий чоловік з ідеальною поставою, делікатно відкашлявся.
— Максиме, ми вчора внесли корективи, як ви й просили. Ірина Іванівна приїжджала особисто.
Варя пробігла очима по рядках і відчула, як цифри в її голові складаються в катастрофічну суму.
— Леоніде, зачекайте, — Варя присунула аркуш до себе. — Фарширована червона риба? Тарталетки з ікрою? Елітні напої окремою позицією? Ми цього не затверджували.
— Ірина Іванівна сказала, що це спеціальне меню для столів номер сім, вісім і дев’ять, — менеджер зберігав професійну незворушність. — Вона запевнила, що бюджет збільшено й усе узгоджено з нареченим.
Максим узяв роздруківку з рук Варі. Він довго дивився на підсумкову суму в самому низу сторінки. Вартість банкету для трьох столів перевищувала витрати на всіх інших сорок гостей разом узятих.
— Ось воно як, — тихо промовив він.
Варя не стала влаштовувати істерик чи звинувачувати нареченого в м’якотілості. Вона була логісткою й звикла працювати з форс-мажорами.
— Ми не потягнемо цю суму, Максе, — сказала вона спокійним голосом. — У нас фізично немає стільки грошей.
— Я знаю, — Максим відклав папір і подивився на менеджера. — Леоніде, зробімо так. Розбийте це замовлення на два окремі договори.
Менеджер запитально підняв брову.
— Перший договір на наших сорок осіб. Стандартне меню, яке ми обговорювали спочатку, — Максим говорив чітко, вимовляючи кожне слово. — Я оплачую його просто зараз, повністю.
— А другий? — уточнив Леонід.
— А другий договір — на столи сім, вісім і дев’ять, з усіма стравами та ікрою. Оформляйте на ім’я Ірини Іванівни. З післяплатою в день банкету.
Максим дістав банківську картку.
— Вона сама робила це замовлення, вона за нього й розрахується.
— Ви впевнені? — Леонід зробив позначку у своєму блокноті. — Зазвичай такі питання вирішуються всередині родини до заходу.
— Абсолютно впевнений, — відповів Максим. — Якщо путівка справді існує, ми просто перекажемо їй цю суму після весілля. А якщо ні… значить, кожен платить за свої амбіції сам.
Варя мовчки погодилася. План був ризикованим, але це була єдина страховка від відвертої нахабності.
…У день весілля просторий зал ресторану гудів від розмов і музики. Варя сиділа на чолі столу й спостерігала за всім з легким інтересом дослідника.
Ірина Іванівна поводилася так, ніби це був її особистий бенефіс. Вона пурхала між сьомим, восьмим і дев’ятим столами, голосно роздаючи вказівки офіціантам.
— Юначе, куди ви несете цю нарізку! — її голос перекривав фонову музику. — Це для тітки Томи, ставте сюди!
Вона схопила іншого офіціанта за лікоть.
— І стежте, щоб у моїх гостей келихи не порожніли! У нас усе оплачено за найвищим розрядом!
Діана сиділа за тим самим елітним столом. Весь вечір вона демонстративно нудьгувала, колупаючи виделкою дорогу рибу й безперервно знімаючи себе на телефон.
Ближче до середини вечора ведучий радісно змахнув мікрофоном:
— А тепер слово мамі нареченого! Найголовніший і довгоочікуваний подарунок!
Зал трохи затих. Ірина Іванівна поправила на грудях масивну брошку, обсмикнула поділ ошатної сукні й царственою ходою попрямувала до центру залу. У руках вона дбайливо стискала пухкий білий конверт.
Варя скосила очі на Максима. Той сидів із прямою спиною й спокійно дивився на матір.
— Діти мої, — почала Ірина Іванівна, витираючи сухі очі серветкою. — Я так хотіла подарувати вам цю поїздку. Вибирала готель, старалася, домовлялася зі своїми людьми…
Вона зітхнула.
— Але вчора я прийняла інше рішення.
За столами родичі схвально зашепотілися.
— Ви молоді, сильні, у вас усе життя попереду. Ви й на дачі чудово проведете медовий місяць: природа, шашлики, — голос Ірини Іванівни задзвенів від штучного зворушення.
Вона перевела погляд на молодшу доньку.
— А ось нашій Діаночці зараз дуже важко.
Діана кокетливо опустила вії й удала, ніби ховає обличчя від камер.
— У неї такий стрес на роботі, вона так втомлюється, — продовжувала свекруха. — Тому, мої дорогі… Цю путівку я передаю Діані.
Жінка переможно оглянула зал.
— Їй зараз відпочинок потрібніший, щоб відновити нерви. А ви, Варечко й Максиме, люди розуміючі. Ви не образитеся! У вас вже вийшло чудове свято! Чого ще бажати. Вітаю!
Ірина Іванівна простягнула конверт доньці. Діана охоче підхопилася з місця, повисла на шиї в матері й голосно заверещала:
— Ой, мамочко, дякую! Клас!
Варя взяла зі столу келих із мінеральною водою й зробила ковток.
— Угоду розірвано? — тихо запитала вона, дивлячись прямо перед собою.
— Звичайно. В односторонньому порядку, — так само тихо відповів Максим.
Він дістав із кишені піджака телефон, набрав коротке повідомлення й натиснув «надіслати».
Весілля тривало. Ірина Іванівна, сяючи від власної щедрості, приймала привітання від сестер. Діана вже голосно обговорювала з кимось по відеозв’язку, які купальники їй терміново треба купити.
Ніхто з них не помітив, як до столу молодят підійшов Леонід. Максим просто кивнув йому, підтверджуючи команду.
Ближче до винесення торта веселощі досягли піку. Гості свекрухи активно налягали на делікатеси, переконані, що це свято життя оплатили молодята.
Леонід безшумно підійшов до Ірини Іванівни, коли та присіла за свій стіл перевести подих. У руках у менеджера була акуратна дерев’яна скринька.
— Вибачте, пані Ірино, — ввічливо, але твердо мовив Леонід. — Ваш рахунок за банкет.
Ірина Іванівна відклала виделку й зверхньо всміхнулася.
— Який рахунок, чоловіче? Ви переплутали. Ось, до нареченого йдіть, вони за все платили.
— Ні-ні, — менеджер залишився стояти на місці. — Максим Вікторович повністю оплатив столи з першого по шостий ще тиждень тому.
Леонід відкрив скриньку.
— А три столи для ваших гостей були за окремим договором з післяплатою. Замовником там зазначені ви. Максим Вікторович попередив, що розрахунок за ці столи здійснюватиметься особисто з вами.
Усмішка зникла з обличчя свекрухи.
Вона вихопила зі скриньки чек. Сума за рибу, ікру та елітні напої на двадцять осіб виглядала лякаюче.
Жінка підхопилася з місця й кинулася до столу молодят.
— Що це за новини?! — просичала вона, трусячи чеком перед обличчям Максима.
Гості за сусідніми столами почали обертатися.
— Щось не так, мамо? — спокійно запитав Максим, відкладаючи серветку.
— Чому ви не оплатили банкет?! Ми ж домовлялися! Я що, маю ганьбитися перед людьми?!
— Ми домовлялися, що оплачуємо твоїх гостей в обмін на путівку, — Максим говорив стримано, не підвищуючи голосу.
Він поглянув на Діану, яка завмерла зі шматком торта на виделці.
— Путівку ти привселюдно передала Діані. Отже, наша угода скасовується. За свої делікатеси платиш сама.
— Та як ви смієте! Я ж ваша мати! У мене немає таких грошей! — заголосила Ірина, озираючись на затихлий зал.
Родичі за її столами перестали жувати й тепер напружено стежили за скандалом.
— Тоді Діані доведеться повернути тур у те агентство, — миролюбно втрутилася Варя. — Пам’ятаєте той жовтий флаєр із примірочної? Якраз вистачить, щоб закрити рахунок.
— Я не можу його здати! — випалила свекруха, втрачаючи самоконтроль. Вона зм’яла чек у кулаці. — Я його в розстрочку брала, там штрафи за скасування! Спеціально для Діани брала! А ви просто хотіли гостей обділити! Задарма!
— Задарма? — Максим скупо посміхнувся. — Мамо, ми оплатили сорок осіб. А ти вирішила пошикувати за наш рахунок.
Він відкинувся на спинку стільця.
— Усе чесно. Немає путівки — немає банкету. Оплачуй.
Ірина Іванівна хапала ротом повітря, намагаючись підібрати слова. Її статусна маска тріснула по всіх швах. Леонід ввічливо чекав за її спиною.
Діана, зрозумівши, що безкоштовний відпочинок може зірватися через борги матері, ображено втупилася в тарілку з залишками ікри.
…Через два тижні Варя й Максим сиділи в залі очікування аеропорту.
Варя перевіряла посадкові талони в додатку, поки Максим купував їм каву в автоматі.
Вони летіли на море. У гарний готель, який забронювали самі — без жодних спонсорів, сумнівних домовленостей і фальшивої щедрості.
Ірина Іванівна з того часу жодного разу не подзвонила. Зате Діана встигла написати Максиму довге повідомлення про те, як їм з матір’ю довелося взяти мікропозику, щоб розрахуватися з рестораном, і що поїздка на море тепер скасовується.
Максим повернувся з двома картонними стаканчиками й сів поруч.
— Написала? — запитала Варя, кивнувши на його телефон.
— Угу. Вимагає компенсувати моральну шкоду.
Вони переглянулися. Варя взяла свою каву, подивилася на електронне табло з їхнім рейсом і спокійно сказала:
— Нехай пише, а нам вже час на посадку.
