— Мамо, ти ж не збіднієш через іграшку, чого ти влаштувала таку драму!
Мар’яна переступала з ноги на ногу. Чоботи вона знімати не стала.
Забруднила світлу плитку в передпокої брудним снігом, але навіть не подивилася вниз.
Пуховик розстебнутий, шарф зісковзнув набік, у руках нетерпляче дзвенять ключі від машини.
Заскочила на п’ять хвилин — вирішити дрібне питання і помчати далі за своїми нескінченними важливими справами.
Поруч підпирав стіну Микита. П’ятнадцятирічний парубок, вже на голову вищий за матір. Він взагалі не дивився на бабусю.
Пальці звично літали по екрану смартфона, з динаміка долинали приглушені звуки пострілів.
Анна Миколаївна стояла навпроти. Між ними немов утворилася невидима, але дуже щільна межа.
— Це не іграшка, Мар’яно, — безбарвно відповіла Анна Миколаївна.
Вона склала руки перед собою, не підвищуючи голосу.
— Це рівно половина моєї пенсії. І чимала сума для мене.
— Господи, ну віддам я тобі ці копійки! — Дочка закотила очі.
Мар’яна метушливо застебнула блискавку на куртці, всім виглядом показуючи, як сильно вона поспішає.
— З зарплати переведу, що тут такого. Подумаєш, дитина без дозволу взяла. Він же свій, рідний онук, а не чужий чоловік з вулиці!
А ти через якісь пікселі в стрілялці скандал на всю сім’ю роздуваєш, від роботи мене відволікаєш.
Анна Миколаївна дивилася на дочку й не впізнавала. Або, навпаки, впізнавала надто добре.
Ця манера відмахуватися від чужих проблем і знецінювати чужі втрати була у Мар’яни завжди. Мабуть, з віком це тільки посилилося.
Все розкрилося позавчора. Анна Миколаївна пішла в аптеку за таблетками від тиску. Подала картку, а термінал на касі неприємно пискнув.
Дівчина-фармацевт байдуже повідомила, що коштів недостатньо.
Черга позаду невдоволено загуділа. Довелося вигрібати дрібні гроші з гаманця, червоніти, вибачатися і відмовлятися від половини ліків.
Додому Анна Миколаївна йшла як у тумані. Уже в квартирі вона наділа окуляри на ланцюжку і відкрила банківський додаток.
Переглянула історію операцій. Три перекази поспіль. Усі — на якийсь незрозумілий профіль з іноземними літерами.
Спочатку вона злякалася. Думала, шахраї обікрали, як по телевізору щодня лякають. А потім згадала неділю.
Микита приходив у гості. Сидів на дивані, поки вона смажила сирники.
Попросив телефон — нібито зателефонувати матері, бо свій розрядився, а зарядку він забув.
Анна Миколаївна тоді сама розблокувала екран і віддала апарат онукові. Більше до телефону того дня ніхто чужий не торкався.
Увечері вона зателефонувала дочці. Розповіла все як є.
Чекала, що Мар’яна влаштує синові прочуханку, змусить приїхати, вибачитися, поверне вкрадене того ж вечора.
Але Мар’яна по телефону лише незадоволено пирхнула.
— Мамо, ну він випадково, напевно, натиснув, — відмахнулася тоді дочка. — Там ці додатки так хитро влаштовані, гроші самі списуються, якщо кнопку зачепити. Розберемося найближчими днями, не хвилюйся.
Розбиратися приїхали лише через три дні. І то лише тому, що Анна Миколаївна перестала брати трубку, ігноруючи десятки дзвінків.
— Я не брав, — озвався Микита, не відриваючись від екрана.
— Ось бачиш! — одразу підхопила Мар’яна, наче чекала цих слів.
Вона махнула рукою в бік сина.
— Дитина каже, що не брала. Значить, не брала. Може, ти сама щось натиснула? Ти вічно плутаєшся в цих телефонах.
То якусь платну підписку на погоду оформиш, то рекламу завантажиш, а потім скаржишся, що баланс порожній.
Анна Миколаївна поправила окуляри на переніссі.
— Давайте начистоту, мої любі. Я взяла детальну виписку в банку, не полінувалася дійти до відділення. Перекази були зроблені на профіль у тій самій грі, в яку Микита грає цілодобово.
Вона втупилася поглядом у онука.
— Він купив собі якісь віртуальні костюми. Кольорові картинки для автоматів. На мою пенсію.
— Та задовбали, — Микита скривився і нарешті відірвав погляд від екрана.
Він переступив з ноги на ногу, ховаючи телефон у кишеню широких штанів.
— Я вам сто разів казав, це не я. У мене взагалі цей профіль в інтернеті вкрали. Якісь хакери зламали його, пароль змінили. Я сам потерпілий.
— Микито, замовкни, — Мар’яна зупинила сина, але одразу ж перевела вогонь назад на матір.
Її тон став більш наполегливим, звинувачувальним. Найкращий захист — це напад, Мар’яна засвоїла це правило чудово.
— Мамо, тобі шкода для твого єдиного онука? Ми йому кишенькові витрати скоротили, бо перед іспитами оплачуємо репетиторів.
Батько його аліменти затримує третій місяць, ховається десь в селищі, сама знаєш! У нього там нова красуня і своя дитина на підході, а на старшого плювати!
Мар’яна зробила крок уперед, активно жестикулюючи.
— Хлопець засмучений, стрес у школі колосальний. Вчителі тиснуть, оцінок вимагають. Ну взяв він трохи, щоб відволіктися.
Ти все одно вдома сидиш, нікуди не ходиш, куди тобі ці гроші витрачати? За комунальні послуги я минулого місяця сама платила!
— Ти платила з тих грошей, що я тобі дала на зимові шини, Мар’яно.
Анна Миколаївна незворушно дивилася на те, як дочка віртуозно намагається перевернути ситуацію.
— Сума чимала списалась. І він її не взяв. Він її вкрав.
— Яке страшне слово! Вкрав! У рідної бабусі! Мамо, ти в своєму розумі? Це гроші всередині сім’ї, вони спільні.
Дочка перейшла на той самий поблажливо-повчальний тон, яким завжди виправдовувала свої вчинки.
— Сьогодні ти нам допомогла, завтра ми тобі. А минулого року хто тобі з ремонтом на дачі допомагав?
Ось бачиш! У нас іпотека висить, картка порожня, продукти дорожчають щодня.
Ми крутимося, як білки в колесі. Що ти з нормального хлопця злочинця робиш через дурниці?
— Я не роблю. Він сам чудово справляється.
Анна Миколаївна сунула руку в кишеню домашньої кофти. Намацала складений навпіл аркуш. Папір неприємно холодив пальці, але додавав сил.
Зазвичай у таких ситуаціях вона здавалася. Нічого не поробиш, рідна кров.
Мар’яна вміла професійно тиснути почуттям провини. Нагадувала про хворе серце покійного батька, про тиск матері, про те, що «ми ж найближчі, ми одні в одного залишилися».
Анна Миколаївна завжди поступалася. Ковтала образу, йшла на кухню крапати заспокійливе і прощала.
Вона прощала, коли Мар’яна забувала привітати з ювілеєм, посилаючись на завал на роботі.
Прощала, коли онук відверто хамив за столом, відмовляючись їсти приготований суп.
Прощала, коли її чисту квартиру поступово перетворювали на безкоштовну камеру схову для старих санок, лиж і коробок з непотрібними речами.
Але не цього разу. Дивитися на нахабну усмішку онука, який навіть не думав вибачатися за скоєне, і байдуже обличчя дочки було фізично неприємно.
Справа була навіть не в грошах, хоча без них дожити до кінця місяця буде неймовірно важко. Доведеться жорстко економити на продуктах.
Справа була в тому самому «не збіднієш». У цій абсолютній, залізобетонній впевненості, що мати — це просто ресурс.
Бездонний колодязь, який можна вичерпувати без залишку і навіть «дякую» не говорити.
Вона дістала листок і поклала його на поличку біля дзеркала, якраз поруч із губкою для взуття.
— Що це? — Мар’яна підозріло поглянула на папірець, але в руки брати не стала, наче той був отруйним.
— Талон-повідомлення, — окремо промовляючи кожне слово, відповіла Анна Миколаївна.
Вона знову закинула руки за спину.
— Вчора вранці я сходила до нашого районного відділу поліції. Написала офіційну заяву про крадіжку грошових коштів з банківського рахунку.
Мар’яна замовкла на пів слові. Микита витягнув телефон з кишені, але так і застиг з ним у руках, втупившись у бабусю округлими очима.
— Ти жартуєш? — голос Мар’яни зірвався на фальцет.
Вона схопила папірець з полиці, поспішно пробігла очима по рядках із синьою круглою печаткою та підписом чергового.
— Мамо, ти зовсім з глузду з’їхала на старості років?! На власного онука заяву написала?! Ти в своєму розумі?!
— Я написала заяву на невідому особу, — вимовила Анна Миколаївна.
Вона не відвела погляду, хоча всередині все тремтіло від колосального напруження.
— Поліція надішле запит до банку. Дізнаються, звідки було здійснено вхід, до чийого телефонного номера прив’язаний профіль у грі.
Провайдер усі дані видасть без проблем. Усе з’ясують. Ось так, мої любі. Зломщики це чи не зломщики.
— Ти розумієш, що його занесуть до реєстру?! — Мар’яна зім’яла талон у кулаці, агресивно наступаючи на матір.
Обличчя дочки залилося червоною фарбою від неконтрольованого гніву та паніки.
— Йому п’ятнадцять років! Це пляма на все життя! До інституту не візьмуть! Школа дізнається, опіка прийде з перевіркою! Тобі взагалі на нас начхати?!
— Я що, реально в поліцію піду? — Микита зблід.
Він перелякано подивився на матір, потім на бабусю. Від його нахабного, самовпевненого вигляду не залишилося й сліду.
— Бабо, ти жартуєш? Скажи, що жартуєш! Я ж нічого такого не зробив, усі хлопці так купують! Я поверну, чесно!
— Не жартую, онуку. Я ж стара, не розбираюся в телефонах.
Анна Миколаївна ледь нахилила голову.
— Нехай слідчий розбирається, хто там і що купує. У них така робота — злодіїв шукати.
— Забери заяву! Негайно одягайся й ходімо! — Мар’яна зробила крок уперед, намагаючись грубо схопити матір за руку.
Анна Миколаївна відступила на крок углиб коридору.
— Підемо разом, скажеш слідчому, що помилилася! Що гроші знайшлися під матрацом! Що просто забула, старечий склероз!
— Ні.
— Мамо, я тобі цю суму прямо зараз перекажу! У подвійному розмірі перекажу, хочеш?! Кредитку дістану! Тільки забери заяву!
Мар’яна гарячково діставала свій смартфон із бездонної сумки.
— Не треба мені робити послуг, Мар’яно. І переказувати нічого не треба.
Анна Миколаївна дивилася на метушливі рухи доньки з дивовижним, майже лякаючим спокоєм.
— Справа не в грошах. Справа в тому, що для вас я — банкомат, у який можна залізти без дозволу. А потім нахабно в очі сказати, що я не збіднію.
Вона вказала рукою на двері.
— Крадіжка з банківського рахунку — це теж стаття. Заява вже в роботі, ніхто її не віддасть назад. Розбирайтеся тепер із законом, раз по-людськи розмовляти не вмієте.
Мар’яна часто кліпала очима. Вона чекала чого завгодно, з чим вміла віртуозно справлятися й обертати на свою користь.
Але холодна, відсторонена рішучість матері пробивала будь-який захист.
— Двері за собою зачиніть. Мені час відпочивати. У мене тиск підскочив.
Анна Миколаївна розвернулася й пішла на кухню, не слухаючи істеричних голосінь дочки у спину та переляканого бурмотіння онука.
Вона налила собі води з глечика-фільтра, сіла на табуретку й стала чекати. Двері зачинилися лише через десять хвилин.
Весь цей час Мар’яна дзвонила комусь на сходовій клітці, брутально лаючись і намагаючись знайти чи то знайомого юриста, чи то колишнього чоловіка.
Минув місяць. Заяву Анна Миколаївна так і не забрала.
Перший тиждень Мар’яна обривала їй телефон, чергуючи погрози судом і прокляттями з істеричними проханнями пробачити дурного хлопчика.
Потім почалися візити без запрошення, але Анна Миколаївна не відчиняла двері.
Поліція спрацювала напрочуд швидко. Прив’язку до телефонного номера Микити довели за пару днів.
Слідчий викликав Мар’яну з сином на допити, змусив давати докладні пояснювальні записки.
Через вік хлопця від кримінальної відповідальності в підсумку, як і очікувалося, звільнили, але нерви попсували неабияк.
Уся впевненість у безкарності зникла після першого ж візиту до відділення. Тепер Мар’яна бігала по інстанціях, збираючи характеристики.
Комісія у справах неповнолітніх, постановка на внутрішньошкільний облік, регулярні профілактичні бесіди з соціальним педагогом.
Ігри для Микити закінчилися. Дорогий смартфон вилучили як речовий доказ до кінця всіх перевірок, видавши натомість старий кнопковий апарат, над яким сміялися всі однокласники.
Анні Миколаївні дочка тепер не дзвонила, гордо вдаючи образу. Та їй і самій не хотілося спілкуватися.
У квартирі нарешті було тихо і спокійно. Ніхто не смітив у коридорі, не вимагав домашніх сирників у вихідні та не скаржився на важке життя.
А головне — пенсія більше нікуди не пропадала.
